Венедикт XVI: повернутися до Бога, щоб здолати кризу зловживань

Sergio Centofanti – Ватикан

«Сила зла зроджується із нашого відкинення Божої любові (…) Навчитися любити Бога, отже, є шляхом до відкуплення людей», – пише Папа-емерит Венедикт XVI в статті для німецького часопису «Klerusblatt», в якій розглядає лихо зловживань неповнолітніми, скоєних представниками духовенства.

Спонукою для Венедикта XVI стала лютнева зустріч на тему захисту неповнолітніх, скликана Папою Франциском, щоб дати «чіткий сигнал» та «наново вчинити Церкву вірогідною, як світло народів та силу, що допомагає в боротьбі проти руйнівних сил». Він стверджує, що хоче зробити й свій внесок в цю місію, «хоч як емерит вже не несе жодної безпосередньої відповідальності» та дякує Папі Францискові «за все те, що він робить для того, аби постійно показувати нам Боже світло, яке також і сьогодні не сховалося за горизонтом».

Текст складається з трьох частин. У першій Папа Ратцінгер говорить про суспільний контексті, про сексуальну революцію, започатковану в 60-х роках. Саме в цьому періоді, як зазначає він, педофілія вважалася «чимось дозволеним», а навіть і «належним». Тоді зафіксовано «колапс священичих покликань» та «величезну кількість зречень з духовного стану», разом з «колапсом католицького морального богослов’я», яке, за ствердженням Венедикта XVI, почало піддаватися спокусам релятивізму. Згідно з деякими теоріями, зауважує він, «не могло існувати ні щось абсолютно доброго, ні, тим більше, чогось завжди лихого, а лише відносні оцінки. Перестало існувати добро, а залишилося лише те, що в цю мить та відповідно до обставин є відносно кращим».

Вислужений Папа посилається на «Кельнську декларацію», підписану 1989 року 15-ма католицькими богословами, яка перетворилася в «крик протесту проти учительського уряду Церкви» та проти Івана Павла ІІ. В цьому контексті постала енцикліка «Veritatis splendor», оприлюднена 1993 року, в якій знаходимо «ствердження про існування дій, які ніколи не можуть стати добрими». «В широких сферах морального богослов’я», – додає він, розвинулася ідея, «що Церква не має й не може мати власної моралі», концепція, яка «радикально підважує авторитет Церкви в моральній сфері» та, врешті-решт, «змушує її замовкнути саме там, де йдеться про межу між істиною та брехнею».

В другій часині тексту Папа-емерит говорить про наслідки цих процесів на формування та життя священиків. «У різних семінаріях, – пише він, – сформувалися гомосексуальні гуртки, що діяли більше чи менше відкрито», а «Апостольська Столиця знала про ці проблеми, але не була детально поінформованою». «Соборове чуття, в дійсності, сприймалося як критичне чи негативне ставлення до традиції, яка панувала до того часу, яку слід було замінити новими, радикально відкритими, стосунками зі світом», аж до створення «своєрідної нової, сучасної “католицькості”».

Венедикт XVI підкреслює, що питання педофілії, наскільки він пригадує, «стало злободенним лише в другій половині 80-х років» і на початках викликало м’яку та повільну реакцію, гарантуючи, зокрема, права обвинувачених, вчиняючи засудження практично неможливим. Тому він погоджується з Іваном Павлом ІІ щодо слушності передати компетенції в сфері зловживань неповнолітніми Конгрегації Віровчення, щоб, таким чином, «мати змогу законним чином накладати максимальне покарання» шляхом «справжнього карного процесу»: звільнення з духовного стану. Однак, траплялися затримки, «яких слід було уникнути». І саме тому, зауважує він, Папа Франциск «започаткував подальші реформи».

В третій частині Венедикт XVI запитує, якою повинна бути правильна відповідь Церкви. «Протиотрута від зла, яке загрожує нам і всьому світові, – стверджує він, – остаточно, не може бути чимось іншим, як ввіритися» любові Бога: «Це справжня протиотрута від зла». «Світ без Бога не може бути нічим іншим, як світом, позбавленим сенсу», в якому вже не існує «критеріїв добра і зла», а лише закон сили: «Влада, таким чином, стає єдиним принципом. Істина нічого не вартує, більше того, в дійсності, вона не існує». Бачимо суворе звинувачення на адресу західного суспільства, «в якому Бог відсутній у публічній сфері, якій не має що сказати. А тому воно є суспільством, в якому дедалі більше втрачаються критерії та мірка людяного» й може стати «природним те, що є злом, яке нищить людину», як у випадку педофілії: «Ще зовсім недавно теоретично обгрунтовувана як цілковито правильна, вона дедалі більше поширилася». Відповіддю на все це є повернення до того, щоб «наново вчитися визнавати Бога основою нашого життя».

В цій перспективі повернення до Бога вислужений Папа також говорить про необхідність відновити віру в Пресвяту Євхаристію, часто применшену до «богослужбового жесту», знищуючи «велич таїнства» Христових смерті й воскресіння. Необхідно, натомість, «наново збагнути велич Його страстей, Його жертви. Ми повинні зробити все для того, щоб захистити від зловживань дар Пресвятої Євхаристії».

«Коли роздумуємо над тим, що слід чинити, – пояснює він, – ясно, що не потребуємо іншої Церкви, вигаданої нами». «Сьогодні Церква, значною мірою, сприймається як своєрідний політичний апарат». «Криза, викликана численними випадками зловживань, скоєних священиками, спонукає сприймати Церкву навіть як щось невдале, що мусимо рішуче взяти в свої руки та сформувати по-новому. Але створена нами Церква не спроможна представляти жодної надії».

Венедикт XVI вказує на дію диявола, обвинувача, який «хоче довести, що не існує праведних людей», безчестячи, таким чином, також і Бога: «Ні, також і сьогодні Церква складається не лише з поганої риби чи кукілю. Божа Церква існує також і сьогодні, і саме сьогодні вона є засобом, через який Бог нас спасає. Дуже важливо протиставляти брехні та півправді диявола повноту істини: так, гріх і зло існують в Церкві, але також сьогодні існує свята Церква, що є незламною». «Церква сьогодення є, як ніколи, Церквою мучеників і, таким чином, свідком живого Бога».

Наприкінці вислужений Папа зауважує, що «розгледіти та віднайти живу Церкву – це чудесне завдання, яке зміцнює нас та завжди наново спонукає радіти у вірі». Він підсумовує, складаючи подяку Папі Францискові за все те, що він робить для того, щоб показати всім, що Боже світло також і сьогодні не зайшло за горизонт: «Спасибі, Святіший Отче!».

(Переклад: о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ)