Тридцятиріччя відновлення структур Римо-Католицької Церкви в Україні
Костянтин Чавага - Львів
«Ця подія привернула увагу всього світу до групи відважних людей: священиків, перебуваючих в підпіллі монахів та монахинь та великої групи мирян, які під час комуністичного переслідування Церкви і віри брали участь у душпастирській праці та піклувались про долю Церкви», – читаємо в Посланні, яке в. о. Голови Конференції Єпископів Римсько-Католицької Церкви в Україні Архієпископ-Митрополит Львівський Мечислав Мокшицький скерував до духовенства і вірних з приводу 30-річчя відновлення структур Римо-Католицької Церкви в Україні: 16 січня 1991 року святий Іван Павло ІІ відновив діяльність Львівської архидієцезії та Житомирської і Кам’янець-Подільської дієцезій, призначивши для них єпископів.
У своєму зверненні архієпископ Мокшицький зазначив, що рішення Папи тридцятилітньої давнини було «вшануванням їхнього героїчного свідчення на захист віри та Церкви». «Сьогодні, – додає він, – будучи вільною спільнотою Церкви, ми віддаємо належну їм шану, схиляємо голови перед свідченням їхньої віри, розуміючи, що вони стали фундаментом та наріжним каменем, на якому ми будуємо сучасне життя Церкви ось уже протягом тридцяти років. Тому ми повинні усвідомлювати відповідальність, яка спочиває на наших плечах, аби не змарнувати посвяти їхнього життя та самопожертви. Це – наше минуле та наша ідентичність. Це наше вчора, без якого не було б сьогодення чи майбутнього. Будуємо спільноту Церкви на міцному фундаменті мучеництва та жертви такої великої громади свідків віри», – підкреслив Львівський римо-католицький митрополит.
Сьогодні Римо-Католицька Церква в Україні складається з Львівської архидієцезії та Мукачівської, Луцької, Кам’янець-Подільської, Києво-Житомирської, Харківсько-Запорізької та Одесько-Сімферопольської дієцезій.
Своїми думками з нагоди цієї річниці ділиться свідок цих подій та учасник відновлення і розбудови структур Католицької Церкви латинського обряду в Україні єпископ-емерит Харківсько-Запорізької дієцезії Мар’ян Бучек, який ще священиком служив у тій частині Львівської архидієцезії, що після другої світової війни перебувала на території Польщі, а з відновленням структур переїхав до Львова, де 2002 року став єпископом-помічником. Від 2007 був єпископом-коадютором Харківсько-Запорізької дієцезії, яку очолив 2009 року, доки Папа Франциск 2014 року не прийняв його зречення:
Владико, Ви були свідком і учасником відновлення структур Католицької Церкви латинського обряду в Україні. Якими найважливішими віхами позначені минулі тридцять років?
Я би на початку сказав, що кардинал Мар’ян Яворський з кінця жовтня 1989 року почав приїзджати до Львова, побачив, як виглядає життя Римо-Католицької і Греко-Католицької Церков, подавав звіти чи інформації для Папи. 1 грудня 1990 року Михайло Горбачов зустрівся з Папою Іваном Павлом ІІ у Ватикані. Там Папа сказав, що у Радянському Союзі є кілька мільйонів католиків римського і візантійського обряду, котрі не мають єпископа і просив надати їм можливість мати єпископів, згідно прав людини. Після відповідних розмов між Ватиканом і Радянським Союзом 16 січня 1991 року Папа Іван Павло ІІ прийняв відважне рішення про відновлення (структур) Католицької Церкви в Україні. Визнав греко-католицьких єпископів, котрі були у Львівській та Івано-Франківській єпархіях. Кардинал Любачівський, який був за кордоном, повернувся до Львова як глава УГКЦ. Єпископ Мар’ян Яворський, який був Апостольським Адміністратором Львівської архідієцезії з післявоєнним осідком у Любачеві в Польщі, став митрополитом Львова. Папа підтвердив Львівську архідієцезію, котра була заснована в 1375 році в Галичі, а в 1412 році її катедру перенесено до Львова. Визнав також існування Кам’янець-Подільської дієцезії і Житомирської дієцезії (тепер Київсько-Житомирської) та призначив двох єпископів-помічників для Львова. Це було дуже важливо, тому що відтоді почала розвиватися Церква. Правлячі єпископи цих дієцезій почали пошук до праці священиків, монахинь, монахів. Пізніше відкрили духовні семінарії в Городку на Поділлі, у Ворзелі біля Києва, а в 1995 році ми придбали будинки у Брюховичах біля Львова для Вищої Духовної Семінарії Львівської архідієцезії. Відтоді Церква стала поповнюватися новими священиками, народженими в Україні. Стали відновлюватися жіночі й чоловічі монаші Згромадження, діяльність яких радянська влада припинила і вигнала за кордон, а у Східній Україні деякі ще раніше були ліквідовані російським царатом. 16 січня 1991 року весь світ також довідався, що тут, на території України, є не тільки Православна, а й Римо-Католицька і Греко-Католицька Церкви.
Католицька Церква в Україні стала поволі розвиватися, і всі хотіли, щоби Папа приїхав в Україну, побачив нову державу. Це сталося через десять років, у 2001 році, а в 2002 році Святіший Отець заснував ще три нові дієцезії: Харківсько-Запорізьку, Одесько-Симферопольську і Мукачівську, підвищивши її з Апостольської Адміністратури. Візит Папи Івана Павла ІІ вплинув на розвиток релігійної свідомості католиків двох обрядів. Потрібно завжди пам’ятати, що в Україні маємо Католицьку Церкву двох обрядів. У 1992 році була створена Конференція Єпископів латинського обряду і є Синод Єпископів УГКЦ, які згодом стали співпрацювати. Вони поповнюються новими єпископами. УГКЦ почала створювати нові єпархії та екзархати поза Галичиною. Дуже важливо мати своїх священиків. До згаданих вже семінарій почали поступати громадяни України. Раніше кандидати до священства чи представники монаших Чинів і Згромаджень навчалися за кордоном: у Польщі, Словаччині, Угорщині та в інших країнах. Тут потрібно згадати, що Папа хотів відвідати Україну ще раніше, але це було неможливо. Коли в 1991 році, 2-3 червня Папа Іван Павло ІІ був у Любачеві та в Перемишлі, де була також зустріч із греко-католицькими єпископами на чолі з кардиналом Любачівським, то Папа у Любачеві сказав, що хотів би відвідати Україну, побачити, як там живе Церква. Побачити тих людей і подякувати їм за вірність Апостольській Столиці. Однак не знав, коли це буде можливим. Сталося це через десять років. Тож після 16 січня 1991 року Римо-Католицька Церква в Україні справді почала жити новим життям і показала світові, що тут є католики двох обрядів.
Як змінилася Церква за ці тридцять років?Знаємо зокрема, що раніше вірні були поділені також за національною ознакою. Називали Церкву Польською, Угорською, Німецької в залежності від її вірних. Але після Другої світової війни відбулися великі міграції населення, що не могло на вплинути на її національний склад. Якими тепер мовами вони можуть почути Боже слово в храмах?
Як Ви вже сказали, так називали нашу Церкву, однак після останніх тридцяти років ми маємо єпископів різних національностей і служимо різними мовами. У Галичині польською, українською, а, наприклад, в храмі св. Антонія у Львові – також російською. На Закарпатті – угорською, словацькою і щораз більше українською. У Східній Україні, де багато різних національностей, наприклад у Харкові, де я працював майже десять років, в катедрі щонеділі є Служба Божа також в’єтнамською мовою. У храмі, де служать отці місіонери, англійською і французькою мовами. У Києві для дипломатів та іноземців служать також іспанською та іншими мовами. Тому не можемо вже казати, що Римо-Католицька Церква в Україні є польська чи якоїсь іншої національності. Коли кардинала Яворського колись запитували: «Ваша Еміненція, якою мовою маємо відправляти Службу Божу?» – він відповідав, що тією мовою, якою люди моляться і яку розуміють, бо то є мова їхнього серця і душі. Тепер маємо більшість священиків, монахів і монахинь українського, польського та інших походженнь, котрі є громадянами України. Також маємо «кольорових» кандидатів до семінарій, зокрема народжених в Східній і Центральній Україні, чиї батьки були з Африки чи з В’єтнаму. Через деякий час вони тут будуть працювати, тому не можна казати, що Римо-Католицька Церква в Україні має якусь національну ознаку. Так, перед Другою світовою війною говорили, що римо-католик був поляком, а греко-католик був українцем. Тепер є інакше. Маємо парафії, де колись на Закарпатті було дві-три Служби Божі угорською мовою, а на Львівщині польською мовою. А тепер там одна Служба угорською чи польською, а дві – українською, бо нові покоління спілкуются державною мовою. Про це і про такі зміни потрібно знати. Також були проблеми, коли представники влади не хотіли повертати святині, не раз зруйновані, бо мовляв поляків там небагато і навіщо їм той храм. Тепер не можна так стверджувати. Маємо приклад з храмом св. Марії Магдалини у Львові, раніше було одна, потім дві Служби польською мовою, а тепер є три Служби, і та третя є українською мовою й на ній найбільше вірних. Подібна ситуація в інших регіонах України, де старші поляки вимирають, польська молодь, як і багато українців, виїжджають закордон, до праці в Польщі. Приходять нові люди, які вживають українську чи російську мову, як це на Сході України. Також маємо більшість єпископів, народжених в Україні. Зокрема, двоє молодих єпископів закінчили Духовну Семінарію в Городку на Поділлі. Молоді єпископи – Едуард Кава з Львівщини і Миколай Лучок із Закарпаття навчалися як монахи за кордоном, в Росії, Польщі, Словаччині. І це знак вселенськості нашої Церкви.
Яким Ви бачите майбутнє Католицької Церквим латинського обряду в Україні?
Нині маємо проблему, що багато оюдей молодншого і середнього поколінь виїздить до праці за кордон, і очевидно, що тих людей не буде в храмах, але люди, котрі не ходили до жодної церкви, мають в серці якийсь вакуум, пустку, вони хочуть прийти. У Східній Україні можна почути, що їм відповаідає Римо-Католицька Церква. Тому не думаю, що буде так трагічно. Бо всі нарікають, і православні, і греко-католики, що з України відходить молоде покоління, не буде родин, дітей і не буде, на жаль, покликань. Тому потрібно через молитву віддати все в руки Господа Бога, щоби допоміг.
Пам’ятаємо, як за часів Радянського Союзу здавалося, що та Церква взагалі буде знищена, одначе відродилася. Отець Рафал Керницький, котрий багато років був настоятелем латинської катедри у Львові, а наприкінці життя єпископом-помічником, постійно закликав людей молитись. Дехто сумнівався, як молитися, коли совєти зовсім знищують Церкву? А таки дочекалися 1991 року, коли Папа Іван Павло ІІ відродив церковні структури, і побачили, що та його праця, молитва не пішли на марно, тільки Господь допоміг.
