Ґабріелла Ґамбіно про душпастирство сімей, близьке до батьків і дітей
о. д-р Теодосій Р. Грень, ЧСВВ – Ватикан
«Сьогодні насправді тривожно спостерігати за тим, як наші діти ростуть у суспільстві, де поняття сім’ї справді “випарувалося”, в якому цифрові зв’язки невблаганно замінюють особисті стосунки, в яких особиста та колективна моральна совість видається бездіяльною та нездатною сприйняти тверді та раціональні критерії для того, аби дати відповідь на основні питання життя: потребу любові, жити у стосунках, народжувати», – стверджує Ґабріелла Ґамбіно, Помічник Секретаря Дикастерії у справах мирян, сім’ї та життя, в своїй статті, опублікованій в грудневому номері журналу “Душпастирське Життя”.
Пост-сімейне суспільство
На її переконання, в пост-сімейному суспільстві можемо зауважити тривожні сигнали, пов’язані із зміщенням відвічних колон, на яких століттями спиралось сімейне життя, таких як присутність чоловіка та жінки, сімейна стабільність, ексклюзивність подружніх стосунків, переконаність у власному походженні, усвідомлення того, що сім’я є одним із пріоритетних місць передавання родинних цінностей та плідних стосунків. Визначення сучасного суспільства як “пост-сімейного”, натякає, мабуть, на те, що сімейна реальність настільки переживає кризу, що зараз вона подолана іншими формами стосунків між статями та поколіннями, починаючи від плинної, віртуальної та невловимої ідентичності.
Людина – сімейний суб’єкт
Екстремальна проблематика сім'ї та страждання, яких вона зазнає в стосунках між поколіннями та в поколіннях, свідчать про те, що людина, понад усе, є і завжди залишається “сімейним суб'єктом”, інтегральною частиною сім’ї в її первинному розумінні, тобто складеної з чоловіка, жінки та їхніх дітей.
«Сім'я – це не лише побічний історичний вираз, який формується із стосунків між статями, без яких ми можемо обійтися, але складовий антропологічний вимір людської особистості. Наше спільне буття дітьми, народженими від чоловіка та жінки, є тим, що робить нас “сімейними суб’єктами”, тобто, що нерозривно пов’язує нас із нашим походженням та тими символічними кодами, – материнським та батьківським, (...) – які формують ідентичність кожного з нас», – пише далі авторка статті, наголошуючи, що присутність батька та матері і подружні стосунки в сім’ї є основою співжиття, без яких стабільність не має жодної надії.
Цінність подружжя і душпастирство
Сім’я, заснована на шлюбі, є основою, вона є тим місцем, де зароджується кожна людина та її ідентичність. На цьому переконанні Церква може переосмислити підхід до душпастирства сім’ї, яке потребує сміливості та креативності, спроможних вийти на зустріч потребам сучасної людини. Суть полягає в переосмисленні того, що є необхідним, аби вчинити сім’ю, міцно засновану на шлюбі, не випадковим і непевним результатом вибору поодиноких людей, які сміливо вступають у сімейну авантюру, але наслідком “так”, сказаного у відповідь на покликання до особистого та подружнього щастя.
Як зазначає Папа Франциск в своєму пост-синодальному Напоумленні “Amoris laetitia”, сьогодні дуже важливим у душпастирстві сім’ї є підтримати подружні пари, вчиняючи їхні стосунки міцними та допомагаючи їм долати різні труднощі, що можуть привести до знищення подружнього життя (пор. н. 307). Тому, як стверджує Ґабріелла Ґамбіно, існують дві ділянки душпастирства сім’ї, на яких можна ефективно діяти: 1) передподружнє приготування; 2) супровід батьків у вихованні дітей.
Передподружнє приготування
Занурення в індивідуалістичне суспільство, яке вчить наших дітей не довіряти майбутньому і лякає їх ідеєю про одруження та народження дітей, спонукає Церкву до переосмислення методології та змісту підготовки молоді до шлюбу. Аби привести молодь до того, щоб вони полюбити подружжя та проектували своє життя як покликання, необхідно вже від перших років їхнього життя говорити їм про красу подружнього покликання.
Рішення про шлюб та народження дітей не є тим самим, що вибір праці чи придбання помешкання. Хоча й в наш час багато осіб ставлять ці рішення на однин рівень. «Одружитись – це покликання, яке вимагає усвідомлення глибокого стосунку між власною вірою (особистим стосунком з Христом) та Святим Таїнством подружжя», – наголосила Заступниця Секретаря Дикастерії у справах мирян, сім’ї та життя, додаючи, що плекання віри в душах майбутніх подругів є необхідним для того, аби вони збагнули, що подружній стан – це Боже покликання.
Супровід батьків у процесі виховання дітей
Другою важливою ділянкою для душпастирської праці є супровід батьків у процесі виховання їхніх дітей. У цій сфері автор виокремила два важливі виклики: 1) факт, що сьогодні живемо, занурені у суспільство, де домінує всюдипроникаючий технологічний прогрес, який, іноді, нищить автентичні стосунки між людьми, переводячи їх на віртуальний рівень; 2) статеве життя, яке не допомагає розумінню цінності людського тіла та усвідомленню того, що означає стати даром для іншої особи у подружньому і сімейному житті. В цьому контексті Церква повинна анґажуватись у формування і супровід батьків, допомагаючи їм ставати здатними до нових компетенцій, які сьогодні постають у сфері виховання дітей. Церква має душпастирське завдання бути поряд із батьками у цьому нелегкому формаційному викликові.