Катехити: служіння з давнім корінням, що скеровує погляд у майбуття
Andrea Tornielli - Ватикан
У розпал Другої світової війни, Папа Пій ХІІ 1944 року оприлюднив свою енцикліку Mystici corporis, присвячену Церкві, містичному Христовому Тілу. В одному з уривків, нагадавши про те, що Отці Церкви, «коли воздають хвалу служінням, ступеням, професіям, станам, чинам та урядам цього тіла», то не забувають також про мирян, і то одружених мирян, Папа додав: «Більше того, особливо в сучасних обставинах батьки та матері, хресні батьки й, зокрема, ті миряни, які співпрацюють з церковною ієрархією в поширенні царства Божественного Відкупителя, займають у християнській спільноті гідне пошани місце, хоч часто непомітне, і також вони, натхнені Богом і з Його допомогою, можуть зійти на вершину найвищої святості, якої, згідно з Христовими обітницями, ніколи не бракуватиме в Церкві».
Рішення Папи Франциска встановити мирянське служіння катехита, яке слідує за відкриттям доступу до аколітату та лекторату жінкам, вписується в дорогу, провіщену вже Папою Пачеллі: особливо в наш час завдання свідчити та передавати віру новим поколінням – це завдання «батьків і матерів». Вже протягом століть, а також і сьогодні в різних країнах, де бракує священиків, віра збереглася завдяки батькам і матерям, а також катехитам, які часто приносили задля цього в жертву своє життя. Сьогодні, натомість, залучення, визнання та повне цінування мирян – це нагальність і часто необхідність у секуляризованих суспільствах.
Апостольський лист Antiquum ministerium черпає спонуки з Декрету Другого Ватиканського собору Ad gentes, в якому Отці стверджували: «Гідною похвали є також шерега, вельми заслужена в місіонерському ділі серед нехристиян, що складається із катехитів, чоловіків і жінок. Вони, натхнені апостольським духом та приносячи великі жертви, роблять особливий і незамінний внесок у поширення віри та Церкви. У наш час, коли духовенства недостатньо для євангелізації такої величезної кількості людей і для душпастирства, завдання катехита набирає якнайбільшої важливості». Це усвідомлення зростало з роками та досягло вершини в Апостольському листі Папи Павла VI Evangelii nuntiandi.
Про встановлення нових мирянських служінь, аби дати відповідь на нові потреби, йшлося також під час нещодавнього Синоду про Амазонію, покликаючись, зокрема, на Апостольський лист Motu proprio Ministeria quaedam, яким Папа Монтіні 1972 року зреформував служіння у Церкві. У перспективі, накресленій Собором, Синодами та наголошеній в навчанні Наступників святого Петра, зокрема, теперішнього Єпископа Риму, миряни не покликані виконувати лише завдання підміни, бо бракує покликань до священства. Не про заміну йдеться, але про повноцінну та визнану діяльність, залучення та співвідповідальність: їхня присутність є дійсно необхідною для того, щоби Церква була сопричастям і була місіонерською.
Встановлення Церквою служіння вчиняє очевидним, що особа, наділена цією харизмою, здійснює справжню церковну службу християнській громаді для її зростання та зростання її свідчення віри. Встановлення мирянського служіння не призначене, отже, для «клерикалізації» мирянина. Залишається побажати, аби цей додатковий крок допоміг протидіяти цьому поверненню до клерикалізму, неодноразово критикованого Папою Франциском, який, часто нагадуючи нам про роль святого Божого люду, про роль бабусь і матерів у передаванні віри, впроваджує в життя слова Пія ХІІ про «батьків і матерів, хресних батьків», покликаних розширювати «царство Божественного Відкупителя».
