Зчудування, адорація та синод
Andrea Tornielli - Ватикан
«Якщо бракує зчудування та адорації, то не існує дороги, яка веде нас до Господа. Неможливим буде також і синод, нічого не буде…». Слова, додані експромтом під час проповіді на Святій Месі з нагоди свята Божого Тіла, багато говорять нам про спосіб, в який Папа дивиться на «процес», який запускається в рамках наступного синоду, як також на триваючі синодальні дороги. Він говорить про все те, що є джерелом справжнього церковного шляху. Бо, як сказав Папа Франциск у тій же проповіді, «потрібно вийти з тісної кімнати свого “я” та ввійти у великий простір зчудування та адорації. Й цього нам дуже не вистачає! Цього не вистачає у багатьох рухах, які ми організовуємо, аби зустрітися, зібратися й разом обмірковувати душпастирство».
В одній замітці, опублікованій минулого вересня в «La Civiltà Cattolica», Папа Франциск висловив судження, до якого прийшов щодо певного способу розглядати багаторічне питання про «viri probati» та пропозицію висвячувати одружених чоловіків, що звучала під час Синоду про Амазонію: «Там була дискусія… багата дискусія… добре обґрунтована дискусія, але жодного розпізнавання, що є чимось іншим, ніж досягненням доброї та виправданої згоди чи відносної більшості. Ми повинні збагнути, що Синод є чимось більшим від парламенту; й у цьому окремому випадку не було можливим уникнути цього динамізму. Щодо цього питання, то це була насичена, продуктивна і навіть необхідна парламентська дискусія, але не більше від цього».
Без зчудування (яке приходить завдяки благодаті, і не може, що очевидно, бути накиненим), і без адорації (що є його немалозначним наслідком), Церква зісвітчується та починає приймати політичні та ідеологічні категорії. І тоді головною дійовою особою вже не є Той, без Якого нічого не можемо, а лише стратегії, тактики, феєрверки комунікаційного маркетингу, групи тиску та зв’язки зі своїми відповідними порядками денними, може й протиставними, але спільними у відсутності сопричастя. Йдеться про спотворення, яке з певної перспективи є серйознішим від багатьох інших «ран» і гріхів, бо спустошує та висушує зсередини, ставлячи на першому місці не слухання Святого Духа, але наші проекти, ефективність наших структур та наших програм реформ. Це небезпека, перед якою Наступник святого Петра перестерігає нас віддавна. Як нещодавно під час проповіді з нагоди П’ятидесятниці, коли нагадував, що «Параклет утверджує першість того, щоб діяти разом. Святий Дух віддає перевагу тому, щоб діяти та приносити новизну в цілості, в спільноті. Якщо сьогодні прислухатимемося до Святого Духа, то не зосереджуватимемося на консерваторах і прогресистах, традиціоналістах і новаторах, правиці чи лівиці: бо коли це є критеріями, це означає, що Церква забула про Святого Духа. Параклет спонукає до єдності, до згоди, до гармонії відмінностей. Він дає нам бачити одні одних частинами того самого Тіла, братами й сестрами між собою. Шукаймо цілість! Ворог же прагне, аби розмаїття перетворювалося в протистояння, а тому перетворює їх в ідеології».
Якщо не вистачає зчудування та адорації, якщо бракує слухання Святого Духа та першості цілості, то не буде синоду, як сказав минулої неділі Єпископ Риму. Як максимум, хороший парламент.
