Папа-емерит та ірреальність «втечі в чисту доктрину»
Andrea Tornielli - Ватикан
«Ідея про “втечу в чисту доктрину” мені здається зовсім нереалістичною». Богослов Йозеф Ратцінґер, вислужений Папа, відповів на письмі на запитання німецького часопису «Herder Korrespondenz», і як здається, знову старається позбутися зацікавлених кліше, понавішуваних на нього. В одному з уривків інтерв’ю, на якому майже ніхто з коментаторів і поширювачів не зупиняється, Венедикт XVI стверджує: «Передусім, віруючий – це людина, яка ставить запитання, людина, яка постійно повинна знаходити дійсність цієї віри всередині та всупереч гнітючим реальностям щоденного життя. В цьому сенсі думка про “втечу в чисту доктрину” мені здається абсолютно нереалістичною. Доктрина, що існує лише як своєрідний заповідник, відокремлений від щоденного світу віри та його вимог, представлятиме деякою мірою відмову від самої ж віри. Доктрина повинна розвиватися у вірі та на її основі, а не прямувати паралельно з нею».
Слова Папи-емерита, як можна переконатися з подальшої частини інтерв’ю, показують обличчя Церкви, яка промовляє із серцем і духом, бо Церква, яка промовляє лише своєю доктринальною офіційністю чи функціональністю своїх структур, віддаляє замість того, щоб приваблювати.
Вже 2001 року в книзі-інтерв’ю з Петером Зевальдом «Бог і світ» тодішній кардинал-префект Конгрегації віровчення стверджував: «Природа віри не є такою, що в певний момент можна сказати: я маю віру, інші ні… Віра залишається шляхом. Під час усього нашого життя вона залишається шляхом, а тому вона завжди перебуває під загрозою та в небезпеці. Й корисним є те, що в цей спосіб вона уникає небезпеки перетворитися в маніпулятивну ідеологію. Ризику закам’яніти та вчинити нас нездатними розділити роздуми та страждання із братом, який сумнівається та ставить запитання. Віра може дозрівати лише мірою того, як зносить, бере на себе, на кожному етапі життя, тягар туги та силу невірства, та, врешті, переходить через них, щоб знову стати можливою у новій епосі».
Ці слова Венедикт XVI, Папа «Притвору язичників», повторив під час діалогу з журналістами на борту літака, яким 26 вересня 2009 року летів до Праги, нагадуючи про те, що невіруючий і віруючий потребують один одного. І що «католик не може вдовольнятися тим, що має віру, але повинен ще більше перебувати в пошуках Бога, а в діалозі з іншими наново вчитися про Бога у ще глибший спосіб».
Віруючий, який не знає вже все, але ставить запитання перед обличчям дійсності щоденного життя, віра, що не є власністю, здобутою раз і назавжди, але шляхом і розвитком, далеким від будь-якої втечі в доктрину, спрощену до природного заповідника, відокремленого від світу. Віруючий, який потребує запитань та сумнівів невіруючого, щоб не применшити свою віру до ідеології, до схеми. Ці теми як богослов, кардинал і як Папа поглиблював Венедикт XVI. І це погляд, який неодноразово знаходимо в словах його наступника Франциска. Наприклад, під час його розмови зі священиками та богопосвяченими особами в катедральному соборі Мілана 25 березня 2017 року, коли він заохотив тих, які євангелізують, почуватися вільними від результатів і не засмучуватися викликами, які Церква змушена переживати сьогодні, попереджаючи, власне, про небезпеку перетворити віру в ідеологію.
«Коли є виклики, – сказав тоді Папа Франциск, – це добре, бо вони допомагають нам зростати. Вони є ознакою живої віри, живої спільноти, яка шукає свого Господа та має розплющені очі та відкрите серце. Ми повинні, радше, боятися віри без викликів, віри, що вважає себе комплектованою, мовляв, більше нічого не потребую, вже все здобув. Вважає себе повною, ніби вже все було сказано та здійснено». «Виклики, – додавав при цій нагоді Папа Берґольйо, – допомагають нам дбати про те, щоб наша віра не перетворювалася в ідеологічну. Завжди існує небезпека ідеологій. Ідеології ростуть, проростають і зростають тоді, коли хтось вважає, що його віра повна, й тоді вона стає ідеологією. Виклики рятують нас від закритого та визначеного мислення та відкривають нас на ширше розуміння об’явлених даних».
