Єпископ Павло Гончарук: наша місія – бути з людьми, спілкуватися і молитися
Світлана Духович – Ватикан
«Моя дієцезія дуже велика, це 196 тисяч кв. кілометрів і велика частина вже окупована», – зазначає римо-католицький єпископ Павло Гончарук, Ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії. В різних частинах дієцезії проходить лінія фронту. «Там, де територія окупована, немає священиків, – пояснює він, – а тут де неокупована, то є священики. І найосновніша роль, місія священика – це бути з людьми: сама присутність священика, спілкування з ними, бути з ними, молитися з ними – це найбільш очікуване і потрібне служіння Церкви». Харківсько-Запорізька дієцезія охоплює територію семи із двадцяти п’яти областей України. Дієцезальна курія розташована в Харкові, а конкатедральний собор – у Запоріжжі, де служить єпископ-помічник Ян Собіло.
Гуманітарна ситауція та допомога
Владика Павло розповів, що в районах, де відбуваються бойові дії, гуманітарна ситуація трагічна, тому, що туди не можна їхати, дуже небезпечно навіть довозити продукти, чи медикаменти. Існує загроза життю, «тому туди дуже мало хто доїжджає». Він додав, що в містах, які є трішки дальше від лінії зіткнення (10-20 км), життя виглядає трохи по-іншому. Наприклад, останнім часом багато людей повернулося вже до Харкова, незважаючи на те, що лінія фронту всього за 20 км. «В місті вже людно, – зазначає він, – але проблема полягає в тому, що багато людей втратили свої домівки, а також немає праці, багато мешканців втратило працю і деякі підприємства, де люди працювали, розбиті вщент. Також і ринки, що давали працю і дохід, також спалені, чи частково зруйновані. Дуже важко тим, які втратили і домівку, і працю. Тому появляється багато людей, які навіть не мають за що купити собі хліба, тобто потребують одягу, взуття, їжі, медикаментів і потребують прихистку, потребують розуміння і підтримки. Тобто, є дуже великі потреби».
Задовольнити ці потреби допомагають гуманітарні організації. Харківсько-Запорізька дієцезія робить це завдяки допомозі, яка надходить з Польщі та з парафій Західної України. Через місцевий осередок Карітасу дієцезія роздає продукти харчування, ліки та необхідні речі. Багато волонтерів приїжджають, щоб допомогти і розвозять допомогу також в сусідні села. Долучається також і місцева поліція: поліцейські беруть допомогу від Карітасу і везуть її безпосередньо до домівок тих, хто опинився у найбільшій скруті.
Попередній досвід війни
44-річний владика Павло Гончарук є одним з наймолодших католицьких єпископів у світі. У січні 2020 року його призначили Харківсько-Запорізьким Ординарієм, а через два роки після єпископських свячень, в Україні розпочалася повномасштабна війна. Серед різних обов’язків, які він виконував до того, як стати єпископом, було також і служіння як військового капелана.
«Той досвід, безумовно, мені допомагає, – ділиться єпископ, – тому що коли розпочалися бойові дії, то вибухи і все інше, що відбувалося, не було для мене таким, що могло, так би мовити, вибити мене з колії, тобто для мене це було звичним, і я міг нормально функціонувати, приймати рішення і служити людям. Тобто у мене не було процесу адаптації до нової ситуації, ситуації, де є загроза, вибухи, де смерть дуже близько. Тому що я це вже пережив раніше як капелан». Завдяки цьому досвіду ієрарх знає, як спілкуватися з військовими, яких у Харківській області багато і які також потребують підтримки. «Ну і також, як поводитися з людьми, які переживають стреси, – додає він, – тобто, на що звертати увагу, що говорити, що не говорити, коли щось голосніше сказати, а коли просто обійняти. Тому моє попереднє служіння допомогло мені в тому, що я вже знав, що робити і як робити, а найважливіше, чого не робити, тому що цим також дуже багато можна допомогти, коли не робити того, що не потрібно. Отже, думаю, що Бог у Своєму провидінню якось приготував мене до цього».
Відповідати на важкі запитання
Перед обличчям численних страждань і болю, на війні виникає багато питань, багато звернені також до Бога. «Багато є питань, претензій до Бога, – зазначає єпископ Павло, – але маю таке свідчення, ґрунтуючись також на розмовах з іншими людьми: коли людина сильно вірить в Бога і має з Ним відносини, то такі питання не постають, я не зустрів таких питань: “А чому? За що? А хто винен? Чи ми аж такі вже грішні? Є й інші грішні… А де Бог? А на що Він дивиться?”. Тобто, люди глибокої віри такі питання не ставлять, тому що вони розуміють, де є причина: причина – це гріх, і людина через гріх допускає силу темряви, яка отримує доступ. Коли робимо зло, даємо пропуск дияволу, щоб він приходив і нас вбивав. Натомість віра в Бога дає такий фундамент, який допомагає витримати важкий тягар, принесений несправедливістю. І це не тільки коли йде війна, але загалом в житті, вона дає такий сильний фундамент, для того щоб вистояти. І те, що можемо засвідчити тут разом зі священиками і також я особисто, що віра в Бога, присутність Бога тут, де вона дуже потрібна, дає силу вистояти будь-який удар. Бо не все можемо пояснити, і навіть пояснення не зменшує тягар. Але коли Бог дає силу в серці, то я можу винести цей тягар».
Єпископ поділився, що іноді до нього звертаються з такими запитаннями. У цих випадках, як зазначив він, потрібне слухання та співчуття, тому що, можливо, хтось втратив рідну людину, хтось бачив чи пережив жахливі речі… «Не раз потрібно просто обійняти цю людину, притулити до себе, дозволити їй виплакатися чи вижалітися, тому що це біль, – зауважує він. – Але коли вже чітко постає питання, то більше схиляємо до того, що “Господь є, Він біля Вас, Ви зараз можете до Нього звернутися, Він Вас пригорне, Він Вам дасть силу”…і стається таке диво, чудо, що людина після таких слів чи такої спроби молитви починає плакати. Вона просто каже: “Дякую, мені легше”. Тобто, в таких ситуаціях дуже важко шукати якісь теологічні пояснення, тощо, бо біль дуже великий, але Господь дуже близько до нас і Він приходить, тобто Він стоїть навіть не за крок, а Він просто обійняв нас і притуляє до Себе, тільки треба відчитати і розпізнати цю присутність Бога».
Страх і прагнення жити
На запитання «Вам не страшно?» Ординарій Харківсько-Запорізький відповідає: «Чому не страшно, страшно. Звичайно, що страшно і дуже небезпечно, але є повне розуміння місії, розуміння відповідальності і завдання. І ми є на місці, працюємо і служимо. Військовим також страшно, але вони йдуть і захищають». Єпископ додав, що всі хочуть жити, незалежно від того, чи старші чи молодші. Всі переживають ту саму загрозу, ті самі страждання, кожний по-своєму, в кожного різний запас психологічної витримки.
Молитва Церкви
31 травня Папа Франциск очолив молитву за мир у світі, в якій також взяла участь українська громада Риму. Ця молитва, так само як і жести та слова Святішого Отця, якими він виражає близькість до народу, що страждає внаслідок війни, дуже важливі для народу України, важлива кожна молитва, що підноситься в храмах усього світу. «Молитва Вселенської Церкви – наголошує єпископ Павло Гончарук, – це молитва Ісуса Христа. Через молитву ми стаємо ближчими до Бога і Бог стає ближчими до нас, тобто ми більше занурені в Ньому, а в Ньому все те, що ми потребуємо. І тому самосвідомість того, що ціла Церква молиться, допомагає зрозуміти, в якому великому багатстві ми беремо участь – в містичному тілі Ісуса Христа. Тобто, Він є тут, ми не є самі, Він поруч і вся Церква молиться. Він показує: “Я молюся за тебе”. І ми про це пам’ятаємо. Тобто така єдність. Мені важко знайти слова, які би це виразили… але оця підтримка додає такої віри, яка в кінцевому результаті дає можливість Богові дарувати благодать, що дає силу, мир і таку сильну внутрішню відвагу. Тому в цій вселенській молитві Церкви є глибокий сенс».
