Зарваниця: духовна перлина відкриває обійми для переселенців і зцілює рани
Світлана Духович – Ватикан
«Ми робимо все можливе, щоб переселенці, які прибувають сюди, не замикалися в собі, не опустили рук, але щоб відчували, що в цій трагедії, у цій біді вони не самі, їх ніхто не залишив, і що Церква простягає їм свою руку», – зазначає о. д-р Іван Січкарик, священик Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії УГКЦ, розповідаючи про прийняття переселенців у Марійському духовному центрі «Зарваниця», одному із найвідоміших не лише в Україні. Саме тут, 25 березня, у день, коли Папа Франциск посвятив людство, зокрема Україну та Росію, Непорочному Серцю Марії, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук промовив ті самі слова акту посвячення, єднаючись через трансляцію з базилікою Святого Петра в Римі та з іншими санктуаріями світу. 31 травня духовенство та вірні зібралися в цьому храмі для того, щоб приєднатися до молитви Вервиці за мир, яку Папа Франциск очолив у Папській базиліці Санта-Марія-Маджоре.
І якщо перед війною Зарваниця приймала велику кількість паломників, щоб запропонувати їм духовну поживу, то за останні чотири місяці це місце розкрило свої обійми для всіх, хто втікає зі сходу, півночі та півдня України – тих частин, які найбільше постраждали від російського вторгнення. Понад 500 осіб знайшли тут прихисток: одні залишилися на довше, інші через короткий час продовжили подорож на захід країни чи за кордон.
«Дякувати Богу, Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія має два реколекційні будинки, які були віддані Церквою для соціального служіння потребуючим, – розповідає отець Іван. – А 29 травня ще одна важлива подія відбулася в Духовному центрі: посвячення відновленого третього реколекційного будинку. Тому що, як бачимо, бойові дії не зупиняються, люди виїжджають з тих територій і їх потрібно десь приймати». Священик зазначив, що тут переселенцям пропонують житло, харчування, одяг, медикаменти. При необхідності, також викликають лікарів, а коли є якась складніша ситуація, то везуть хворих до найближчих лікарень, або до Тернополя.
«На самих початках було надзвичайно важко, – зазначає отець-доктор, – тому що люди, які прибували, перебували в шоковому стані. Вони втрачали все, вони не знали що відбувається, і на початку навіть не йшли на контакт. Тому найперше, що вони потребували – це десь бути, в щось одягнутися, полікуватися, бо перед тим вони перебували в підвалах, тому деякі мали простуду або інші захворювання. І потрібно було приблизно тиждень часу, щоб вони хоча б зорієнтувалися, що сталося в їхньому житті. Аж після тижня часу вже можна було залучати священиків, психологів, які могли налагодити з ними певний контакт для того, щоб людина не закрилася в собі, не опустила рук, але щоб могла зрозуміти, що в цій трагедії, в цій біді вона не сама, її ніхто не залишив, Церква їй простягає свою руку».
«Я приїхала сюди з двома дітьми 10 і 13 років, – розповідає Олена із Запоріжжя. – Ми майже тиждень сиділи у бомбосховищі в холоді, ми спали у взутті, в одязі, було дуже страшно». Олена додала, що вони добиралися чотири дні, бо стояли великі черги машин. Їжа і вода закінчувалися, а магазини були закриті. У західній Україні вони нікого не знали і вже в дорозі зв’язалися із Духовним центром в Зарваниці і їм сказали, що можуть їх прийняти. «Нашій радості не було меж, – ділиться вона. – Коли ми сюди приїхали, це було пів дванадцятої ночі 6 березня. І тут ліс, церква…я не повірила, що таке може бути. Прийшли семінаристи, їх було приблизно десять, і вони нас приймали. Я ніколи не забуду ту любов, з якою вони нас приймали».
Зарваниця завжди була відкрита для паломників різних конфесій. І тепер також гостинність пропонують всім, хто цього потребує. «Оце прийняття не робиться штучно, – каже о. Іван Січкарик, – бо ми співчуваємо, ми співстраждаємо, ми всі є діти одного народу». Тут на безпосередньому досвіді переселенці мають змогу відкрити для себе, що це святе місце. Для них організовують різні навчальні курси, поїздки та екскурсії, а щоб допомогти їм відволіктися від гнітючих думок про те, що вони втратили все: рідних, дім, роботу, засоби до життя. «Ми бачимо, що війна у надзвичайно брутальний спосіб нищить людські долі, – підкреслює священик. – Тому психологи та священики намагаються допомогти їм пережити цей драматичний момент і заново відкрити для себе, що життя триває, є надія і що Бог через певних осіб, через певні обставини надалі провадить нас в житті». За словами отця Івана, важливо, щоб ці люди «змогли побачити Церкву не лише у “форматі Отче наш і Богородице Діво”, але й зрозуміли, що Церква – це мати, яка служить і по-різному допомагає».
«Я тут уже три місяці, – веде далі Олена, – і цей досвід допоміг мені зрозуміти, що насправді є важливим у житті: людські стосунки, доброта, любов, яку нам тут показали і якої я ніколи раніше не бачила. Тут ми багато чого навчилися. Я також знову відкрила для себе цінність праці на землі: мені подобається садити квіти, на що раніше не знаходила часу. І ці зовсім молоді семінаристи з великою повагою говорять як з нами, так і між собою».
Греко-католицький священик зазначив, що деякі біженці брали участь у Вервиці за мир під час прямого включення з базиліки Санта-Марія Маджоре в Римі. Деякі пари вирішили взяти шлюб, інші похрестили своїх дітей, пройшовши перед тим відповідне приготування. «І вони тоді усвідомили вартість стосунків, вартість життя, вартість Божого благословення, – наголошує він. – І властиво, перебування у святому місці допомагає їм не лише отримати житло, засоби гігієни і певні кошти, але властиво, мати можливість бути доторкнутими Божою любов’ю через служіння, яке ми можемо запропонувати».
«Я приїхала з Харкова з двома дітьми та трирічним онуком, – розповідає Оксана, – я тут почуваюся добре, це місце лікує душу. Але, з іншого боку, болить душа за всю Україну і за наше місто, яке майже чотири місяці безперервно обстрілюють». «В цих часах кожна людина має страх, і це є природньо, – наголошує отець Іван Січкарик, який здобув ступінь доктора біблійного богослов’я в Папському Григоріянському Університеті (Рим). – Сам Христос плакав, коли помер Лазар. Сам Христос виявляв Свою людську природу, коли молився в Гетсиманському саді, бо розумів на що іде. Але тоді Божа природа промовляла: “Господи, хай не моя, а Твоя буде воля”. І властиво, ми як християни, люди віри, принаймні прагнемо ними бути, бо отримали запоруку спасіння через Таїнство Хрещення, усвідомлюємо один дуже важливий момент, який досвідчив Мойсей, прийшовши до Червоного моря: тут море, там військо фараона – кінець, тобто, нема виходу». Богослов підкреслив, що християни – це люди, які, бачачи складну ситуацію, яка здається безвихідною, здатні через віру промовити у молитві: «Господи, але я все одно вірю, що навіть з цієї безвихідної ситуації Ти допоможеш нам вийти і спастися». «Тому так важливо відчувати через молитву, яка звершується і промовляється у вірі, цю живу присутність Бога в житті нашому, – пояснює священик, – бо немає нічого випадкового: Бог провадить історією, і ми довіряємо Йому наше життя. І тому, коли відчуваємо, що Бог є з нами, Він нас провадить, це означає що людина має надію, і тоді людина прагне робити щось для інших. Скільки людей для себе відкрили, що навіть в цих драматичних подіях вони можуть щось робити, служити, допомагати, навіть щось маленьке, що переростає у щось більше і стає величним і дуже потрібним».
«Тільки у світлі Божого Провидіння я можу пояснити собі те, що ми потрапили саме сюди, – каже Жанна, яка також прибула з Харкова, – тому що після тижня, проведеного у підвалі, після авіаударів і обстрілів, ми зовсім не знали, куди їхати. Дякувати Богові, тепер ми в такому місці, де нас прийняли з любов’ю та піклуванням. Оця любов до ближнього вона такою і є насправді: так вона і здійснилася стосовно нас».
У часи страждання богослов-бібліст радить читати псалми або історію Праведного Йова. Він пригадує також новозавітну розповідь про те, як Христос врятував апостола Петра, що потопав у водах Галилейского моря і короткою молитвою-криком скрикнув: «Господи, рятуй мене». «І Господня рука простягнулася до Петра і він не потонув, – зазначає отець Іван. – Тому та Господня рука сьогодні також простягається нам через солідарність: що ми не є наодинці, світ нам допомагає, інші люди нам допомагають. Але, властиво, є відчуття, що ми не самі, бо також допомагаємо одні одним». Він пригадав Послання до Римлян, в якому апостол Павло навчає, що «ми сильні мусимо нести немочі інших, а не собі догоджати, бо й Христос собі не догоджав» (пор. Рим. 15, 1-3).
Багато людей в Україні переживають великі страждання: втрату рідних, близьких, великі фізичні і духовні рани. Дуже важко піднятися після пережитих страждань. Не завжди вдається знайти рівновагу між тим, щоб реально дивитися на події і зберегти надію і віру. «Чимало людей, як пояснив о. д-р Іван Січкарик, втікають у якісь фантазії, чи свої створені внутрішні світи, в яких перебувають, тому що хочуть відмежуватися, не хочуть далі перебувати в тих драматичних подіях і в такий спосіб шукають собі певного полегшення. Натомість, християнство у всій своїй практиці життя допомагає нам пережити ці обставини». Священик додав, що на кожному католицькому храмі ми бачимо хрест. І це означає, що наше життя – це випробування, пройшовши через які людина має стати кращою. І тому християни, за його словами, це ті люди, які не тікають від труднощів, але достойно їх зустрічають. До цього Церква готує на різних рівнях: духовному, інтелектуальному, і також соціальному. Говорячи про соціальний вимір, він підкреслив, що при кожній парафії існують численні волонтерські центри, де людина окрім своєї молитви, може пожертвувати свою працю. Християнство, як підкреслює отець Іван, завжди допомагає людині вижити, прямувати вперед і також допомагати іншим.
