Єпископ Павло Гончарук: сповняти свою місію під обстрілами
Світлана Духович – Ватикан
Контраст – таким словом описує свій досвід подорожі з Харкова до Риму єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ, який від 1 до 8 вересня 2022 р. брав участь у формаційному курсі для нововисвячених єпископів, що проходив в приміщенні папського університету Regina Apostolorum. «Для мене не звично бачити, як люди тут спокійно ходять по вулиці, – ділиться він, – як все вночі освітлюється і в небі спокійно літають літаки». Місто, де він живе, щодня обстрілюють, ракети падають на відстані 100-200 метрів від єпископської курії, а одного разу касетна міна впала на її дах, утворивши отвір діаметром майже одного метра та багато маленьких дірок. «Мені знадобилося шість годин, щоб позаклеювати всі менші дірки», – каже він. Дякувати Богу, не було жертв серед персоналу курії та сімей, які там сховалися.
Війна всередині
Силу цього контрасту єпископ Гончарук відчуває не лише навколо себе, а й усередині: «Людина, яка через деякий час вперше залишає територію, що зазнає обстрілів, переживає особливий досвід, тому що людська психіка і весь організм мають свої механізми, – пояснює ієрарх, який перед тим, як стати єпископом у 2020 році, також був військовим капеланом. – Першу ніч людина спить спокійно, а в другу-третю починаються кошмари: прокидається від сильного відчуття страху смерті. Наступні ночі сняться страшні картини війни: танки, вибухи тощо, але потім настає спокій. Це відбувається тому, що коли людина довго перебуває в умовах постійної небезпеки, то через деякий час людський розум починає блокувати емоції, придушувати відчуття страху, і як тільки людина залишаєте це місце, все починає поступово виходити назовні».
Досвід краси Церкви
Для 44-річного єпископа цей візит до Риму став першим після його призначення ординарієм Харківсько-Запорізьким. Він був вражений кількістю учасників курсу з усього світу – 152 єпископи лише на першій сесії. Разом з іншими він був на аудієнції у Папи Франциска. «Мене дуже вразила простота Папи, його почуття гумору, його глибокі відповіді на запитання єпископів та його коментарі, – зазначив він. – І я також бачив, що його турбує Україна і він насправді орієнтується, що відбувається в Україні». Усе це дозволило молодому єпископові пережити досвід Церкви, «реальної, великої і прекрасної, але водночас страждаючої та вразливої, залежно від регіону та ситуації», тобто, досвід різноманітності в єдності.
Вишкіл, приготований життям
Для єпископа Павла Гончарука життя приготувало дуже суворий вишкіл: після його призначення у січні 2020 року почалася пандемія, а ще через два роки спалахнула повномасштабна війна. Ці події кристалізують його сприйняття свого покликання як єпископа: «Я зрозумів, що, насамперед, я повинен бути поруч із людьми і намагатися зрозуміти, як я сьогодні можу бути з Богом, що мені допоможе бути з Ним, що я можу зробити, щоб бути вірним Йому і робити те, до чого Він мене кличе». Ієрарх підкреслив, що величезна кількість організаційних і практичних питань, які постали як під час пандемії, так і під час війни, допомогли йому краще зрозуміти, що є найважливішим, який сенс того, що він робить, яка його ідентичність як людини, як християнина і як єпископа.
«Той факт, що це сталося на початку мого єпископського служіння, – каже він, – допомогло мені не піддатися спокусі другорядних і неважливих справ і зосередитися на основному і найціннішому. Стало очевидним, наскільки все є нестабільним, у цьому зовнішньому світі існує велика ілюзія справедливості, ілюзія безпеки, стабільності. Все, окрім нашого внутрішнього фундаменту, позначене тимчасовістю і непостійністю. Наприклад, храми, які ми почали будувати, розбиті, інший монастир пошкоджений, в один із населених пунктів, де ми хотіли будувати, зайшли російські війська. Одного вечора мені зателефонували і сказали, що треба виїжджати, бо до ранку Харків мали оточити: і ми всі стояли і не знали, що з собою брати, бо все здавалось таким неважливим... Отже, ми пережили дуже глибоку переоцінку всього».
Миті прийняття рішень
Слухаючи всі ці драматичні події, які єпископ переживає у Харкові разом з його мешканцями, виникає запитання: «Яким є критерій для прийняття рішення про те, щоб залишати місто?». «До тієї пори, доки можна буде служити, допоки будуть люди, я залишаюся. Для людей також дуже важлива сама присутність єпископа – відповідає він без вагань. – Коли всі люди виїжджають, то мені нема сенсу залишатися. Найважчі моменти – це коли починається обстріл і ти в постійній напрузі, чекаючи, що зараз може потрапити в тебе. Тому існує постійна небезпека смерті, але поки я можу виконувати свою місію, то залишаюся. І я не можу нікого змусити залишитися зі мною».
Владика Павло розповів ще один епізод, коли йому повідомили, що треба виїжджати, бо наближаються російські війська. На той час у курії з ним були канцлер отець Григорій та його сестра, яка працює на кухні. Владика сказав, щоб вони виїжджали першими, бо отець Григорій не водить автомобіль і тому він би не зміг виїхати в останній момент. «Я сказав йому, що залишаюся і якщо вже буде дуже небезпечно, то знайду спосіб, як виїхати, – розповідає єпископ, – тим більше, що також був військовим капеланом і мені буде легше самому вирватися з небезпечної ситуації чи з оточення. Отець Григорій постояв хвилину і сказав: “Я не залишу тебе самого. Я теж залишаюся”. Дякуючи Богу, небезпека минула і нікому не довелося виїжджати».
Потрібно буде загоювати багато ран
Церква в Україні перебуває поруч зі своїм народом у цьому безпрецедентному випробуванні, і вона повинна буде супроводжувати його також і після закінчення війни. Єпископ Харківсько-Запорізький усвідомлює, що викликів буде багато: проблеми, пов’язані з пережитою травмою, розділені сім’ї, багато вдів, сиріт, інвалідів, травми солдатів, які повертаються додому і яким важко вирвати війну зі своєї душі, втрата житла та праці, конфлікти в родинах, які опинилися на різних сторонах фронту. «Існує також питання прощення, питання болю, який є наслідком втрати – зазначає єпископ Гончарук. – Питання про те, як знайти в собі силу простити, що не означає забути, але бажати того, що Ісус на хресті хотів для тих, які Його розіп’яли. Тому ми повинні допомогти вірним дивитися на все, що з ними сталося, очима Христа, бо тільки таким чином вони зможуть уникнути того, аби той біль і ненависть, яка має підстави, не знищили самої людини і щоб людина не втратила свою гідність». Все суспільство, за словами владики Павла, матиме завдання відбудувати країну з цих руїн, і не стільки від фізичних, скільки від руїн людських стосунків. «Але я впевнений, – додає він, – що якщо ми дозволимо Богові діяти і якщо ми будемо керуватися Його заповідями, які є справедливими, то це допоможе нам любити, тому що без справедливості, без пошуку істини й називання правди, якою б вона не була, неможливо любити».
