Отець Віталій Храбатин: Це чудо, коли малий пакет виливається у ріку солідарності
о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан
«Я щасливий, бо я бачив чуда. В моєму житті я бачив різні чуда, і це також одне з чудес, яке дав Господь. З малого простого пластикового пакету можна зробити велике чудо, коли ці пакети помножуються...», – говорить о. Віталій Храбатин, референт Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, згадуючи в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News про досвід, пережитий під час відрядження в Іспанії, де його застав початок широкомасштабного російського вторгнення в Україну.
Відрядження, що затягнулося
Пасторально-міграційний відділ – це орган, який координує душпастирську опіку вірними УГКЦ в тих країнах, де ще немає ієрархічних структур цієї Церкви. До таких належить Іспанія, куди протягом останніх десятиліть приїхали чимало українців у пошуках праці. На прохання очільника цього відділу владики Степана Суса, отець Віталій на початку листопада 2021 року прибув до Севільї, щоби допомогти місцевому душпастиреві, який проходив курс лікування. У лютому він повинен був повернутися в Україну, але на заваді стали протиковідні обмеження.
«Цілий лютий був тривожним місяцем, тому що постійно говорилося про можливий напад, – згадує він. – Але ще жевріла така думка, може трохи скептична, в якій апелюєш до здорового глузду… Насправді я думав, що чогось такого не станеться, тому що двадцять перше століття, ми тут говоримо про нано-технології... Думав, що до цього не дійде».
У середу, 23 лютого, українці Севільї організували Літургію з молитвою до Богородиці Неустанної Помочі, в якій брали участь місцеві іспанські семінаристи. «Всі говорили про Україну, всі молилися за мир у світі і в Україні… І рано прокинутися в четвертій десять, отримавши повідомлення, що атакували моє рідне місто... Це для мене був справді був дуже великий такий шок», – говорить священик.
Спонтанна солідарність
Довоєнну спільноту в Севільї складали так звані трудові мігранти, тобто люди, які в пошуках кращої долі і певності свого життя виїжджали за кордон, шукаючи праці. На відміну від парафій в Україні, така громада є різношерстою, адже гуртує людей з різних куточків, з різних регіонів України. Коли почалася війна, в суботу зібралася парафіяльна рада, щоб вирішити, що робити. «Наші люди дуже ініціативні насправді, і кожен намагався допомагати, тому що ми розуміли, що те, що відбувається в Україні, торкається кожного з нас», – розповів о. Віталій, зауваживши, що перші думки були дещо егоїстичними, скерованими на допомогу односельчанам, тощо. «Ми не думали глобально, що будемо допомагати Україні. Ми думали радше якось так точково. Але при нагоді була така думка, що може хтось з іспанців щось принесе, щось нам подарує, то ми це також будемо десь збирати», – згадує він.
«В неділю після того, як ми відслужили Літургію, деякі іспанці почали приносити речі першої необхідності. Але ми думали, що на цьому закінчиться, мовляв, хто буде цікавитися справою українців…», – веде далі душпастир, пояснивши, що ці думки були продиктовані тим, що Україна для багатьох залишалася чимось невідоми. Але в понеділок храм, який зазвичай відчинявся ввечері, відкрили вже зранку.
«Все почалося від першого студента, поляка, який називався Мартін, з родини мігрантів в Ірландії, який приїхав на півроку до Севільї по програмі “Еразмус”. Він перший приніс свої дари: за ті гроші, які він мав, придбав ліки. Від того моменту церква не зачинялися. Люди приходили одні за одними. Ми є великою спільнотою, але я не можу сказати, що це все, що нам вдалося зробити, – а це і сорок дві фури, які ми відправили в Україну, – що це була наша заслуга, бо насправді ожило все місто. Я щасливий, бо я бачив чуда. В моєму житті я бачив різні чуда. Але це також одне з чудес, які Господь нам дав. З малого простого пластикового пакету можна зробити велике чудо, коли ці пакети помножуються... І практично в Севільї весь народ ожив. І про нашу парафію, про українську парафію говорилося всюди. Ба навіть більше. Перший тиждень ми все тримали в церкві, але місця було вже недостатньо. Місто нам дало велике приміщення на майже тисячу квадратних метрів. Пізніше лікарні нам передали триста ліжок для хворих. Привезли ліжка в Україну, матраци українські не підходять… Треба було шукати ще матраци…», – розповідає зі зворушенням священик.
Подвійне волонтерство
Вже скоро до Іспанії почали прибувати біженці, на що відреагувала і церковна громада, розпочавши відсортовувати речі для прибулих, які були в потребі. Наприклад, в Севільї температури дуже високі, необхідно пити багато води. Замість передавати в Україну, певні речі почали роздавати біженцям. «Там уже творилося подвійне волонтерство: одне – відіслати в Україну, друге – заопікуватися тут нашими людьми», – згадує душпастир, зазначивши також, що «ніхто не займався жодним прозелітизмом». «Тут ніхто нікого не притягував. Люди самі приходили тому, що чули свою мову і хотіли бути разом. Люди, які приїжджали, почувалися дуже несміливо, бо хтось мав трохи страх, як його сприйматимуть через те, що він не завжди розмовляє українською мовою. Хтось також соромився прийти й попросити те, чого потребував», – говорить він, додавши: «Ми дуже раділи новими людьми, які прибули. Ми справді дуже раділи за них, але і трохи сумували, коли вони від'їжджали в Україну. Бо було багато людей з Бучі, з Ірпеня. І коли були звільнені Буча, Ірпінь, наші люди з Бучі, із Ірпеня повернулися додому».
На основі набутого досвіду
Отець Віталій завершив служіння в Іспанії і повернувся в Україну, де й далі продовжує служіння в Пасторально-міграційному відділі, в якому додалося роботи, беручи до уваги масштаби міграції з України, пов’язаної з війною. Але, за його словами, чудові результати приносить попередньо набутий досвід. «Сама Католицька Церква на місцях, куди приїжджають наші люди, інформує і запрошує наших священиків. Це завдяки тому, що праця Пасторально-міграційного відділу триває від 2009 року, про нас в Європі знають. Принаймні раз в рік голова Пасторально-міграційного відділу відвідує різні країни, зустрічається з єпископами, бере участь в різних заходах, розповідаючи про своїх людей. І це показує, до кого звернутися в разі потреби і хто може допомогти», – пояснив душпастир, підкреслюючи, що сьогодні також душпастирство змінило свій лик: йдеться не тільки про те, щоби служити Літургію і бути разом, але й про те, щоби старатися бути голосом свого народу.
Не змарнувати плоди, що дозріли в стражданні
«Я надзвичайно захоплений нашим народом», – говорить о. Віталій, підсумовуючи пережитий протягом цього року досвід. «Не раз кажуть так, що біда українців єднає, але на дуже коротко. Я надіюся, що ця біда, це лихо, яке нас спіткало, з'єднає нас не на коротко і з’єднає насправді», – додає він, виокремивши те, як сьогодні відбувається «деанонімізація» міст. «Вистачить поспостерігати за людьми, з якими живемо, наприклад, разом на одному подвір'ї в Києві, як ми зустрічаючись, розповідаємо одні одним про красиві речі, які сьогодні пізнали, побачили. Наприклад, сонце сходить. Хто колись розповідав один одному, що дивився, як сходить сонце? Сьогодні про це люди розповідають один одному, цікавляться одні одним, допомагають одні одним. Великі міста, які зазвичай були анонімними, сьогодні не є анонімними. Сьогодні сусіди розмовляють між собою, намагаються один одному допомогти. Власне, я бажаю, щоби ця людяність, схожа до джерела, що пробилося в негоду, ніколи не перестала струменіти доброю водою», – підсумовує священик.
