Владика Володимир Ющак: синод закінчився, попереду праця над втіленням

“Вчора закінчився Великий Синод Української Греко-Католицької Церкви. Сьогодні ми мали також Постійний синод. Вже вдруге синод відбувається поза Україною. Минулого року він був у Перемишлі, у Польщі, а цього разу в Римі. Темою цьогорічного синоду є лікування ран, травм. Минулого року ми переживали ті потреби, зв'язані зі знищенням, які несе війна. В тій хвилині бачимо, що крім матеріальних знищень, також і дуже багато є травми в самих людях. І люди потребують не тільки хліба для прожитку, місця для проживання, хоч також ті потреби не зменшується, але потребують також психологічної, медичної, духовної допомоги в тому лікуванні їхніх внутрішніх поранень і ран, духовних, які спричинила війна. Бо вони поза Україною, бо вони не є в повній родині, бо вони дуже часто втратили також своїх близьких, чи чоловіків, чи жінок зі свої родини. Або ж вони мають знищені доми, не мають куди повернутися? І тут сьогодні про це, власне, була мова. І виходить, що перед всією Церквою сьогодні стоїть завдання якось допомогти цим людям в тій ділянці, якось допомогти їм стати на ноги психічно, що вони позбиралися і щоб змогли більш нормально жити, щоб могли дати собі раду з втратами, особливо тими людськими серед своїх найближчих. Синод приготував цілий ряд різних рішень, які мають бути введені в життя на загальноцерковному рівні, на рівні єпархіальному, але також і парафіяльному. Все це подане в постановах, які будуть проголошені. Але це вимагає залучення всіх нас, цілої Церкви – окремих єпархій, єпископів, священиків, але також і парафій. Бо ті люди є в парафіях, а не в абстрактній Церкві. Вони на конкретних парафіях, в конкретних місцях, особливо за кордоном. І вони потребуватимуть допомоги. Церква не завжди зможе сама допомогти, але поговорити з тими людьми, іноді взяти за руку та завести до лікарні, до лікаря, до психолога, самому щось порадити, наскільки буде можливим. Прийняти їх у місцевих спільнотах, незалежно від того, звідки вони приїхали, до якої Церкви належать. Особливою категорією є ті, що очікують звістки про пропалих безвісті, що є хіба ще гірше. Бо навіть коли хтось загине на війні й можливо його похоронити, то це інакше, ніж тоді, як хтось пропав, і невідомо, що з ним сталося. І немає могили, немає місця, де можна було б його відвідати. Це все – страшні травми і на це все пробуємо знайти ліки. Розуміємо, що то легко не буде і кожна ситуація буде інакшою, кожна ситуація буде вимагати іншого підходу.”