Ректор УКУ: супроводжувати українців на шляху свободи, гідності і справедливості
Світлана Духович – Ватикан
Протягом майже 30 років діяльності Українського Католицького Університету з осідком у Львові, відновленої після здобуття Україною незалежності, одним із його пріоритетів було плекання стійкості, яка полягала у тому, що вони будували спільноту, тобто для них були важливі стосунки між людьми. Саме це стало тим стержнем, який допоміг як студентам, так і викладачам подолати найважчі моменти, коли почалася повномасштабна війна. Про це в інтерв’ю для Радіо Ватикану - Vatican News розповів ректор Українського Католицького Університету доктор Тарас Добко. Він підкреслив, що навіть перші два тижні після початку війни, коли був перерваний навчальний процес, стали для студентів нагодою для навчання, бо, згідно з баченням УКУ, в університеті студенти повинні «вчитися розмовляти трьома мовами: мовою розуму, мовою рук і мовою серця». Цей підхід втілюється не лише в критичні періоди, але й у всіх процесах цього вищого навчального закладу.
Пане ректоре, війна стала великим викликом для всього українського суспільства. Скажіть, будь ласка, якою була відповідь Українського Католицького Університету на ці виклики і що допомагає їх долати?
Наш університет – це одна з ключових інституцій нашої Церкви. Його заснував митрополит Андрей Шептицький, і так само Патріарх Йосиф Сліпий. І, звичайно, йти цією дорогою – це велика відповідальність. Але я мав добрих вчителів – отця Михайла Димида, владику Бориса Ґудзяка і отця Богдана Праха – як попередніх ректорів. І це була справжня школа провідництва. Від самого початку наш університет завжди будувався на певних чітких принципах. Ми маємо формулу два “М” плюс три “C”: «Мученики і марґіналізовані. Свідчити, служити, спілкуватися». Для нас важливо дотримуватися цих цінностей, на яких ми побудовані, навіть у складних умовах. Війна, безумовно, є надзвичайним випробуванням, і я не можу сказати, що ми були до цього повністю готові, бо до такого пережиття неможливо підготуватися. Але я думаю, що всі попередні майже тридцять років діяльності університету були плеканням стійкості, яка полягала, зокрема, в тому, що ми будували спільноту. Тобто для нас дуже важливими є люди, стосунки між людьми, і ця спільнота відчувалася вже після першого дня повномасштабного вторгнення, коли студенти, викладачі були готові один одному підставити плече. Спочатку, звісно, люди були розгублені, шоковані, але було важливо, що від першого тижня кожен знайшов якусь корисну діяльність: хтось допомагав внутрішньо переміщеним особам, чи на вокзалі, чи приймав тут, в нашому гуртожитку, чи організовував якісь програми для них; інші займалися медичними компонентами, чи їжею, чи поширенням гуманітарної допомоги; ще інші організовували якісь програми для діток. Словом, кожний був задіяний. І оскільки була спільнота, то люди відчували певну суб'єктність, відчували, що хоча вони роблять маленьку справу, але вона є важливою, і це повернуло людям контроль над їхнім життям. Я би хотів вказати на ще один цікавий аспект: я очікував, що значно зросте кількість молодих людей, – студентів, чи навіть викладачів, – які будуть звертатися за психологічною допомогою, наприклад, до нашої порадні чи до наших психологів. Їхня кількість зросла, але не драматично. І одне з пояснень полягає в тому, що люди в спільноті діляться одні з одними своїми переживаннями і підтримують один одного. Тим більше, що вже двадцять п'ять осіб з нашої спільноти, на жаль, віддали своє життя на фронті. Я маю на увазі ширшу спільноту: наших випускників, батьків наших студентів, чоловіків наших працівниць. І тому дуже важливо, щоб ми творили атмосферу, де навіть в таких обставинах люди зможуть пережити таке велике горе і йти далі вперед.
Як війна вплинула на сам навчальний процес. Коли вам вдалося його відновити після початку війни?
Навчальний процес відновився через два тижні після початку великої війни. Але навіть ці два тижні ми, до певної міри, розглядаємо також як навчальний процес, хоча й іншого типу. Бо ми вважаємо, що під час навчання молоді люди не просто наповнюють свою голову якимось поняттями, а навчаються розмовляти трьома мовами: мовою розуму, мовою рук і мовою серця. І хоч протягом перших двох тижнів після початку великої війни класичні заняття не відбувалися, але те волонтерство, в яке були задіяні і студенти, і викладачі, – це також частина навчального, формаційного, виховного процесу. Але якщо говорити про класичні заняття, то вони відновилися через два тижні, хоча і не в повному обсязі, і відбувалися, здебільшого, онлайн, оскільки частина викладачів також опинилася за кордоном, тобто стали біженцями. Ми також хотіли відпустити студентів до їхніх родин, щоб вони могли разом з родинами приймати важливі рішення щодо того, як далі має виглядати їхнє життя. І ще одна причина – це те, що ми приймали внутрішньо переміщених осіб: один корпус, де розташований філософсько-богословський факультет, був повністю відданий для того, щоб їх приймати. Наші гуртожитки там, де залишилися вільні місця, також служили для тимчасового прихистку ВПО. Звісно, в гуртожитках ми залишили тих студентів, які були з регіонів, охоплених тоді бойовими діями. Вони також могли прийняти своїх батьків, тобто ми казали, що батьки наших студентів, якщо потрібно, можуть до нас приїхати і тимчасово поселитися. Тому перший семестр під час великої війни минув у не зовсім звичному режимі. І крім того, було дуже важливо, що деякі університети, які є нашими партнерами, відкрили свої онлайн курси для наших студентів, бо ми хвилювалися, що через протиповітряні тривоги, через обстріли частина наших курсів може відбутися не вповні, з розривами, і щоб студенти, тим не менше, могли отримати відповідні знання і навички. Але в підсумку, це нам вдалося, і ми на початку липня 2022 року видали випускникам дипломи. А вже з першого вересня того ж року ми повернулися на кампус. Деякі викладачі, які залишалися за кордоном, викладали віддалено, але здебільшого, можна сказати, на дві третіх освітній процес вже відбувався наживо, і так, дякувати, Богу ми продовжуємо досі.
Скільки студентів навчається тепер в УКУ?
В університеті на основних дипломних програмах навчається майже 2300 студентів і понад 250 викладачів. Важливо, що приходять нові студенти, і цього року вступило навіть трохи більше студентів, ніж минулого. Ми дуже цінуємо, що ми можемо бути на кампусі. Звичайно, ми мусили приготуватися до цього: тобто ми обладнали наші підвальні приміщення під бомбосховище для того, щоби студенти могли з викладачами туди переміститися під час повітряної тривоги. Ми маємо запаси води, запаси палива на випадок, якщо внаслідок обстрілів місто було би змушене вимикати електроенергію, щоб ми могли протриматися бодай кілька днів, чи один-другий тиждень. Звичайно, коли були повітряні тривоги і доводилося використовувати бомбосховища, то це не була ситуація, сприятлива для навчання. Бо, наприклад, в одному куті бомбосховища могли сидіти студенти одного курсу з викладачем, в другому куті – студенти іншого курсу. Тобто вчитися було непросто. Нам дуже допомогли, як я вже казав, наші міжнародні партнери, особливо, минулого навчального року. Ми започаткували «Мережу солідарності і співпраці», в рамках якої понад тридцять різних університетів, з яких більшість католицьких, погодилася прийняти наших студентів і студенток на один семестр на навчання до себе і покрити видатки на це навчання. І цим скористалося майже триста студентів, які мали під час минулого навчального року повноцінний навчальний процес, який не переривався жодними повітряними тривогами чи чимось подібним. Але наш університет функціонує, ми стараємося працювати і давати якісну освіту навіть під час цієї війни.
Один із викликів війни полягає в тому, що вона породжує екзистенційні запитання і сумніви. Перед віруючими постають нові запитання, що стосуються віри. Чи до навчальних курсів Українського Католицького Університету були внесені якісь зміни, для того щоб відповісти на ці виклики?
Абсолютно. Це був один з перших наших кроків: ми звернулися до наших викладачів, щоби вони адаптували зміст своїх курсів до злободенної ситуації. Був запит з боку студентів, бо стикаючись з таким пережиттям, яке перевищує не просто спроби чи можливості одної людини, але й будь-якої інституції чи групи людей якось з ним давати раду, молода людина потребує знань і навичок, щоби навчитися жити в цій новій реальності, якось пристосуватися до неї, виробити певні елементи життєстійкості. І, відповідно, ми чули від студентів цей запит, що вони вже не можуть просто слухати теоретичні курси, які не мають безпосереднього зв'язку з тим, що діється навколо них. Відповідно, ми звернулися до наших викладачів і просили зробити цю адаптацію. Те саме ми маємо намір зробити з думкою про повоєнне відновлення України, для того щоб готувати це покоління до цього дуже складного завдання, де буде багато викликів. Без сумніву, що на кампусі відбувається також багато різних подій, які присвячені рефлексії про війну, але також і про майбутнє України. І ми це робимо як з нашими міжнародними, так і з українськими партнерами. Вже до великої війни ми почали запроваджувати такий педагогічний інструмент, як суспільно орієнтоване навчання. Це засіб поєднання волонтерства із змістом навчального процесу, тобто коли викладач і студент стають агентами певної соціальної зміни. Іншими словами, якщо викладач читає якийсь курс, то в рамках цього курсу він чи вона вбудовує завдання для студента реалізувати якийсь соціальний проект, наприклад, з громадською організацією чи з якоюсь громадою. І це стало дуже в пригоді, власне, під час великої війни, оскільки вже були відпрацьовані механізми, певна методологія і викладачі могли за допомогою цього педагогічного інструменту реагувати на зміни в суспільстві, і, наприклад, робити якісь проекти, корисні для громад, які постраждали від війни. Тепер ми розпочали два великі проекти з громадами. Один з них реалізується за підтримки європейської спільноти, і він полягає в поширенні цієї методології і педагогіки суспільно орієнтованого навчання на інші українські університети. А інший проект спрямований на те, щоби побудувати модель взаємодії університету з локальними громадами, з територіальними громадами. У цьому працюємо ще з п'ятьма іншими українськими університетами і дванадцятьма громадами, які обрані для пілотного проекту, серед яких громади, наприклад, в Нікопольському районі Дніпропетровської області, чи громади в Сумській або в Чернігівській областях. Є також громади і на Львівщині, чи Франківщині, на Рівненщині. Це спосіб, у який університет може перенести свої міждисциплінарні знання в територіальні громади і допомогти їм підготуватися до відновлення. Кожна громада має свої власні потреби: десь більше постраждала інфраструктура, десь є проблема, наприклад, з водопостачанням, і університет на Рівненщині, який займається питаннями водопостачання, може допомогти вирішити ці проблеми. Всюди є проблеми з психічним здоров'ям, і ми можемо тут дуже активно посприяти, бо маємо сильну команду психологів і психотерапевтів, які вміють розбудовувати ці послуги на рівні громади. В певних громадах є внутрішньо переміщені особи, і вони потребують якихось спеціальних програм. В кожному разі, університет активно залучений у взаємодію з громадами у відповідь на їхні потреби і на виклики часу.
Вас було обрано ректором УКУ порівняно недавно: у червні цього року. Які пріоритети Ви ставите перед собою як ректор?
Певною мірою, я не розділяю те, чим я займаюся і чим – університет. Мої пріоритети – це пріоритети університету і нашої спільноти. В контексті цих викликів, які є навколо нас, ми вирішили, що мусимо переглянути стратегію розвитку нашого університету. У нас вже була стратегія, яка була передбачена до 2025 року. Ми залишили назву колишньої стратегії, – «Університет, який служить», – але ми переглянули, в яких напрямках ми повинні здійснювати свою діяльність. Ми визначили чотири основні вектори, де ми хочемо зробити більший внесок і мати більший вплив на те, що діється в Україні чи світі. Перший напрямок – це творення сучасної духовної християнської пропозиції для людини ХХІ століття. Саме цей напрямок, в якому ми, як католицький університет, маємо покликання сказати своє слово, оскільки розуміємо, що на відміну від світських університетів, ми маємо не три, а чотири ключових форми діяльності: освіта, дослідження, служіння, але також і духовне життя. І, наприклад, в цьому напрямку діяльності – творення християнської пропозиції для людини ХХІ століття – ми працюємо над програмою інституційної співпраці між УКУ та Українською Греко-Католицькою Церквою. Ми ставимо собі запитання: що ми повинні зробити, щоби допомогти нашій Церкві здійснювати її душпастирську місію? Нещодавно, я представляв перші напрацювання та ідеї на зібранні Архиєрейського Синоду Єпископів УГКЦ в Україні, яке відбулося в Зарваниці [ред. 17–18 листопада 2023]. Ми продовжуємо спілкуватися з Главою УГКЦ і з Синодом стосовно того, як би мала виглядати ця програма співпраці. Однією з ключових тем нашої діяльності в цьому напрямку буде тема сім'ї та сімейних цінностей. Ми хочемо також, щоб УКУ був прикладом академічного душпастирства, євангелізації молоді. Наприклад, вже тепер на кампусі діє сім християнських молодіжних спільнот, і ми хочемо, щоб вони охоплювали більше людей і щоб їх було більше. Ми ставимо собі запитання, як виховувати християнських лідерів, які можуть стати прикладом для інших у суспільному християнському житті.
Другий напрямок – це зцілення ран війни. Він перегукується з душпастирським планом УГКЦ до 2030 року. Ми збираємося значно розширити діяльність нашого факультету Наук про здоров'я, де тема комплексної реабілітації людей, особливо ветеранів, осіб, постраждалих від війни, буде ключовою. Наприклад, на замовлення Синоду Єпископів наші психологи підготували програму, яка так і називається «Зцілення ран війни». Це програма першої психологічної допомоги, через яку мають пройти всі три тисячі священиків нашої Церкви.
Третім напрямком є відбудова та оновлення України. І тут одним з фокусів є робота з громадами, про яку я вже згадував. Також ми маємо дуже сильну управлінську програму і управлінські розробки, якими можемо поділитися. В наших планах є створення Школи професійної освіти, куди на сертифікатні, не дипломні програми ми могли би запрошувати різних слухачів, наприклад, мерів маленьких міст, чи, наприклад, директорів шкіл, або, як ми вже це робили, підтримуючи реформу охорони здоров'я, керівників медичних установ, закладів охорони здоров’я, щоби посилити їхню управлінську спроможність, щоб допомогти їм в управлінському розвитку їхніх інституцій.
І останній, четвертий вектор, – це промоція українського порядку денного, України у світі. Ми вважаємо, що як університет ми покликані закріпити те зацікавлення Україною, яке ми спостерігали протягом останніх двох років, і поглибити його, щоб світ переконався, що про різні глобальні питання можна говорити грамотно, свідомо, чітко, українським голосом. Бо багато проблем, які ми, на жаль, переживаємо тут, в Україні, мають глобальне значення. Для прикладу, виклик з перехідним правосуддям, чи подолання травм війни, чи відновлення міст, які були знищені – є дуже багато питань, які мають не просто українське значення, а світове, і ми можемо сказати своє слово в тих питаннях.
Наприклад, також питання протезування: в Україну приїжджають фахівці, які тут не лише допомагають, але й можуть навчитися багатьох речей. Бо, звичайно, та цифра – двадцять тисяч людей, які вже потребують протезування – це наша біда. Але, одночасно, це спонукає тих, хто займається цими питаннями, покращувати їхні практики, тобто це стає також матеріалом для певних досліджень, для того, щоби краще робити і допомагати людям.
Отже, мені здається, що наше завдання як університету – також бути присутніми в тому глобальному світі і відстоювати українські інтереси. Ще одним прикладом в цьому напрямку є питання деколонізації східноєвропейських студій. Ми працюємо з різними партнерами, передусім, з католицькими університетами, які, наприклад, мають славістику або мають російські студії. І ми радимо, що потрібно змінювати, як потрібно впливати, наприклад, на Росію. Отже, є багато різних тем, у які ми задіяні в рамках міжнародних контактів.
Ще один важливий проект, який ми розпочали, – це довгостроковий великий дослідницький проект, присвячений постаті і спадщині митрополита Андрея Шептицького. Ми хочемо, щоб про нашого митрополита знав цілий світ, а для цього треба дуже багато попрацювати.
Ви говорили, що одним з напрямків діяльності УКУ є відбудова та оновлення України. На яких основоположних засадах, на яких цінностях, на Вашу думку, повинно будуватися майбутнє українського суспільства?
Ми в університеті часто окреслюємо наше життя в Україні після відновлення незалежності в 1991 році як паломництво до свободи і гідності. І мені здається, що це два надзвичайно важливих поняття. Я би ще сюди додав поняття справедливості. Ці поняття, на мою думку, належать до євангельських цінностей. І ми відчуваємо, що коли Росія нападає на нас чи погрожує нам, як правило, це напад на людську гідність. І для нас людська гідність, звичайно, це передусім, про унікальну дорогоцінність кожної людської особи, але вона також і про віру в людину і її спроможність дбати про спільне благо, будувати не споживацькі стосунки з іншими людьми. Іншими словами, це все те, про що йдеться в соціальному вченні Католицької Церкви. Всередині університету ми це окреслюємо поняттям цілісного людського розвитку. І коли мова йде про цінності, для нас є важливим питання, як побудувати країну для гідного життя, а отже, країну, яка буде керуватися цим принципом цілісного людського розвитку і в своїй політиці, економіці, в медіа і в суспільних відносинах дбатиме про цілісний, всебічний розвиток особи і такий розвиток для кожної особи, що передбачає поняття цього цілісного людського розвитку. Отже, ми стараємося в різний спосіб шукати, що це означає на практиці. Наприклад, як повинні враховуватися етичні принципи при формуванні суспільних політик, чи при розробці нової безпекової інфраструктури. Над цим працює наш аналітичний центр. Отже, це ті цінності, на які ми орієнтуємося.
