Місія українців в Угорщині: ділитися своїм теплом з тими, хто втікає від війни
Світлана Духович – Ватикан
Повномасштабна війна в Україні показала важливість присутності за кордоном українських громад. Вони стали пунктами прийняття українських біженців, центрами духовної, психологічної й матеріальної підтримки для них, а також хабами збору гуманітарної допомоги. І чим активнішою і злагодженішою була діяльність цих громад до 24 лютого 2022 року, тим ширшим є обсяг їхньої допомоги Україні. Такий висновок спадає на думку під час спілкування з отцем Дам’яном Габорієм, настоятелем української греко-католицької громади в Будапешті та пані Ліліаною Грексою, речницею українців в угорському парламенті. В інтерв’ю для Радіо Ватикану - Vatican News вони розповіли про діяльність їхньої громади, про підтримку українців та поділилися думками про інтеграцію та асиміляцію мігрантів у суспільстві, яке їх приймає.
Активні вже від 2014 року
За словами наших співрозмовників, українська громада в Будапешті та загалом в Угорщині активно допомагає Україні вже від 2014 року. «Тут проводяться різні благодійні акції, є багато волонтерів, громадських організацій, які стараються робити все для того, щоби допомогти Україні, українцям, – каже пані Ліліана. – A тепер допомагаємо не тільки тим, які проживають в Угорщині, хоча також і в нас є багато вимушених переселенців, але наші громадські організації, наші люди допомагають і тим, які залишилися в Україні. Це дуже сумно, але можу сказати, що ця жахлива подія також принесла згуртованість».
Вже у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну отець Дам'ян поділився з пані Ліліаною Грексою, яка тоді була депутатом Державного самоврядування українців, ідеєю про те, що хоче створити волонтерський центр для допомоги українцям. Вона домовилася з іншими депутатами про використання для цієї цілі приміщення державного самоврядування. «І сюди приходила молодь, і також старші люди – всі хотіли якось допомогти, – пригадує вона. – І дуже багато угорців також допомагало нам».
П’ятнадцятирічний ювілей
Попри те, що сучасна українська громада в Угорщині розпочала свою діяльність приблизно сорок років тому, офіційною датою початку створення греко-католицьких громад вважається 3 жовтня 2008 року, коли до Будапешта прибув тодішній Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар, і разом з владикою Богданом Дзюрахом відправив Божественну Літургію для української громади. Цьогоріч громада відзначила свою п’ятнадцятирічну річницю, з нагоди якої у листопаді на парафії Покрову Богородиці УГКЦ у Будапешті відбулася урочиста Свята Літургія за участю митрополита Угорської Греко-Католицької Церкви владики Филипа Кочіша, голови Пасторально-міграційного відділу Української Греко-Католицької Церкви владики Степана Суса та понад п'ятнадцяти священиків із Австрії, України і Словаччини.
Нові душпастирські потреби
«Тепер, окрім Будапешта, – розповідає отець Дам’ян, – ми маємо ще одинадцять громад у різних містах, які створилися за останній період і в яких душпастирює четверо наших священиків. Ми стараємося приділити увагу всім, хто потребує, але, звичайно, священиків замало, бо деякі громади ми можемо відвідувати тільки раз в місяць, а є потреба відправляти там щонедільні богослужіння. Тому на сьогодні в Угорщині бракує духовенства, але думаю, що з часом, можливо, щось зміниться».
Важливість підтримки на низовому рівні
Окрім духовної опіки, для українців, які приїхали під час повномасштабного вторгнення, важливо отримати також і соціальну підтримку. За словами священика, в Угорщині як угорські, так і міжнародні структури допомагають українцям. «Я б хотів при нагоді дуже подякувати угорському народові, – наголошує він, – бо насправді ми відчули вагому підтримку на низовому рівні, коли угорці, сім'ї, родини допомагають нашим біженцям, і не тільки тим, які приїхали в Угорщину, але дуже багато гуманітарної допомоги йде в Україну. Я не кажу про політичну ситуацію, яка сьогодні є непроста, але про низовий рівень: на рівні двох народів ця допомога угорського народу є відчутна. Тому дуже багато є свідомих людей, які розуміють, що діється сьогодні в світі».
Попри все, є надія
Речниця українців в угорському парламенті вказала також на вагому підтримку з боку угорської меншини на Закарпатті, яке вона відвідала на початку війни, щоб налагодити стосунки з організаціями, які допомагають переселенцям, які ще не перейшли кордон. «Я там була в центрі Берегівської Мальтійської служби допомоги, який провадять представники угорській національної меншини в Україні, – зазначила вона, – і бачила, що не тільки угорці, але й також волонтери з інших країн приїжджали туди на Закарпаття допомагати». Наша співрозмовниця розповіла про один зворушливий момент під час зустрічі з біженцями: «Побачивши матерів з маленькими дітьми, які приходили до церкви, де ми їм роздавали допомогу (це був час Різдва), я почала плакати, тому що бачила, що у них надія дуже маленька: в них уже немає домівок там, звідки вони приїхали, і ці діти змушені будуть зростати не там, де жили їхні предки, а тепер вони виростають там, на Закарпатті або в Угорщині. Але пізніше, коли я почала з ними спілкуватися, я зрозуміла, що це неправда, що у них немає надії, бо вони дуже вірять в перемогу так, як і ми, вірять у найшвидшу перемогу України, і в те, що прийде мир».
Співпраця між релігійною і громадською сферами життя діаспори
В Угорщині тісна співпраця між релігійною і громадською сферами життя української діаспори приносить щедрі плоди. Речниця українців в угорському парламенті пані Ліліана Грекса є членкинею церковної громади УГКЦ. У 2016 вона допомогла о. Дам’яну започаткувати скаутський рух, а в 2018 році – церковну школу. Саме ця школа, за словами пані Грекси, на початку повномасштабного вторгнення щонеділі приймала 250 дітей українців біженців для того, «щоби вони принаймні раз на тиждень могли зустрітися з українськими дітьми, і також, щоб їм допомогти в навчанні». Пані Ліліана зазначає, що у своїй виборчій програмі як речника української національної меншини в угорському парламенті, основними пунктами було створення офіційної української школи, яку визнає угорська держава, та забезпечення духовного життя української громади в Угорщині. «Наша громада сильна через те, що є церковна громада, є отець Дам'ян, є підтримка Блаженнішого Святослава і владики Степана Суса, –каже вона. – Ми відчуваємо цю духовну підтримку, і я вважаю, що це найважливіше – підтримка від Бога і згуртованість в церковній і в громадській сфері, бо без цієї співпраці ми не зможемо піти вперед і розвиватися».
Церква і освіта – два крила життя діаспори
Настоятель української греко-католицької громади в Будапешті радіє з приводу активної участі мирян в церковному житті. До цього, за його словами, заохочує вчення Другого Ватиканського Собору. «Не все у Церкві має бути побудовано тільки на духовенстві, – каже він. – Слід залучати також мирян, яким можна довіряти і які мають відповідні для того дари. Хоча не просто знайти відповідні дари, щоб людина виконувала певні завдання в Церкві, але ми постійно шукаємо таких людей, і якось Бог допомагає».
В Угорщині отець Дам’ян мешкає з сім'єю вже восьмий рік, але ще перед тим, здійснюючи своє служіння в Києві, він їздив до Будапешта, щоб налагодити контакти з місцевою українською громадою, з ієрархією та з урядом. Переїхавши до Угорщини, він зрозумів, що в діаспорі, щоб не втратити свою ідентичність, повинна бути школа і церква – це два крила, два основоположні фундаменти. Прикладом цього, за словами священиком, може бути угорська громада в Україні, яка має 99 шкіл, понад сто церков та парафій різних конфесій. «Я вважаю, що сьогодні українці в Угорщині також мали би мати ці речі, – підкреслює він, – бо насправді тут дуже багато українців, ми навіть не знаємо, скільки, бо ці цифри постійно змінюються. Будучи в Угорщині вже восьмий рік, в постійному служінні, можу сказати, що поставлені цілі реалізовуються. Але створити щось – це не є проблема, виклик полягає в тому, щоб потім це утримувати. Це складний процес, але ми це робимо».
Бути наполовину українкою і наполовину угоркою – це плюс
Збереження власної національної ідентичності у діаспорі – не просте поняття. Воно передбачає постійний процес осмислення того, що саме належить до цієї ідентичності, а що, натомість, є простими упередженнями; в чому слід бути відкритими на нове суспільство, а що – непостійним віянням моди. Пані Ліліана розповіла про свій власний досвід того, як це відбувається. «Оскільки моя мама українка, а батько угорець, – каже вона – то я можу сказати, що я наполовину українка, наполовину угорка. В дитинстві завжди відчувала, що я якось відрізнялась від угорців, але в позитивному значенні: я відчувала, що маю трохи більше підтримки, бо вона була з двох країн: в Україні – бабця, дідо, двоюрідна сестра, і також в Угорщині у мене велика родина. Так що я відчувала себе в Україні українкою, в Угорщині – наполовину угоркою, наполовину українкою. І ніколи не було негативного відгуку від угорського суспільства. Я завжди гордилися тим, що я наполовину українка, і мова йде не тільки про родичів, а й про школу. Зі мною мама розмовляла українською в дитинстві, і всі діти знали, що моя мама українка. Коли вона приходила до школи, я розмовляла з нею українською, бо вона ще не розмовляла угорською. Також мама навчила мене співати українських пісень, ми кожен день їх співали. І ось тепер я бачу, що моя шестирічна донечка також дуже любить українські пісні. Коли я ходила в середню школу, тоді ми створили ансамбль українських пісень, і ми виступали також в різних містах Угорщини. І також у 90-х роках ми вже одягали вишиванку і ходили по місту в вишиванці. І це для мене було дуже природньо. Тобто для мене це був органічний розвиток, і коли я десять років не мала змоги ходити в українську громаду, бо дуже багато працювала, то через десять років я відчувала, що чогось бракує. На роботі дали можливість зустрітися з коучем, і коли я почала з нею розмовляти, то зрозуміла, що хочу повернутися в українську громаду, бо це цінність, це плюс, і я хочу якимось чином в цьому знов брати участь. І таким чином я повернулася в українську громаду. І я бачу, що всі дуже раді, що є така можливість, бо угорський закон про національні меншини дуже позитивний, тобто ми маємо дуже багато прав, і завдяки цьому можемо жити як українці Угорщини вільно. Ми також дуже раді, що тепер у нас в Угорщині є вже така сильна церковна громада, бо ми відчуваємо, що це буде давати можливість на подальший розвиток».
На важливість мови у збереженні національної ідентичності вказав також отець Дам’ян. За його словами, дуже важливо також молитися рідною мовою. «І навіть якщо на території Угорщини є структура Угорської Греко-Католицької Церкви, є єпископи, священики, парафії, які також дуже активно розвиваються, але для українців важливо молитися українською», – підкреслює він. – У душпастирському досвіді я мав багато випадків, коли наші вірні, які живуть по тридцять-сорок років в Угорщині, знають досконало угорську мову, але кажуть, що коли мова йде про віру, про щось глибоке, навіть у випадку сповіді, то їм легше сповідатися рідною мовою». Українська Греко-Католицька Церква в Угорщині діє в рамках структури Угорської Греко-Католицької Церкви. «Ми прийшли зі своїм, маємо свої звичаї, обряди, але ми належимо до угорської ієрархії, – пояснив отець Габорій. – Тому для нас дуже важливо, щоб нас також почули і зрозуміли».
Асиміляція чи інтеграція
Український греко-католицький священик висловив думку, що попри всі зусилля, у довготривалій перспективі асиміляції уникнути неможливо, а українська школа і церква лише сповільнюють цю асиміляцію. У цьому їм допомагає також Угорський уряд, який визнає українців офіційною національною меншиною Угорщини, тобто однією з тринадцяти меншин, які живуть на території цієї країни понад сто років.
Зі свого боку, пані Ліліана зауважила, що асиміляція відбувається тоді, «коли родина не сильна в самоідентичності». «Коли я виростала, тоді не було ні школи, ні церкви, але мама моя і бабця і дідо українці передали щось таке, що від мене це уже не забрати, – підкреслює вона. – І тепер мені вже минуло сорок п'ять років, і ви мені сьогодні казали, що бачите в мені українку. Тобто церква і школа допомагають багато, але асиміляція відбудеться тільки тоді, уоли батьки не відчувають своєї ідентичності. Наприклад, моя донечка почала ходити в цю українську державну школу, яку вже визнав угорський уряд, і вона пішла також у перший клас в угорську школу, де вони вивчають також німецьку мову. Ми записали її на заняття хору, і перед тим я запитую свою донечку: “Що ти їм заспіваєш, якщо вони захочуть почути твій голос?” Вона подумала і каже: “Може, слава нашим ЗСУ”. Тобто, якщо вона чує вдома українські пісні, якщо вона ходить в табори, якщо вони співають ці пісні, то це для неї все це природньо. Її тато, який є угорцем, знає майже всі колядки і патріотичні українські пісні, бо ми співаємо, інколи також розмовляємо українською. Він також уже знає українські слова. Також мій батько, який теж угорець: він має вишиванку, він також знає пісні, бо він чув від моєї мами, від мене. Так що я уже наперед бачу, що якщо моя дочка виросте, тоді те, що вона отримала за цей, можна сказати, короткий час, це було не дарма. Якщо вона потім у чотирнадцять років вирішить, що не хоче вже ходити в українську школу, то звісно, я тоді не буду її до цього змушувати, але я впевнена, що вона сама буде хотіти. І так само, як коли через особисте життя десять років не могла ходити до української громади, але я повернулася, бо мені цього бракувало. Так що я думаю, що асиміляції не буде в українській громаді в Угорщині, бо ми працюємо над цим і просимо також всіх членів цієї громади бути сильним, не втрачати надію, бо інтеграція має відбутися, а асиміляція ніколи».
