Єпископ Скомаровський: ми втомлені, та серед болю проявилися найкращі риси
Світлана Духович – Ватикан
«Пасхальне послання Церкви і християнства всіх часів: усі проблеми, які ми переживаємо, треба пережити гідно, тому що Бог через хрест веде нас до воскресіння», – так у інтерв’ю для ватиканських медіа, приуроченому до другої річниці від початку широкомасштабного вторгнення в Україну, Луцький єпископ Віталій Скомаровський, Голова Конференції римо-католицьких єпископів України, підбиває підсумки цього періоду, не втрачаючи з поля зору основи віри, бо саме на неї спирається надія.
Чи могли б Ви на прикладі Римо-Католицької Церкви в Україні сказати, яка найбільша зміна відбулася у Церкві за час повномасштабного вторгнення? І як змінилося сприйняття її служіння з боку українського суспільства?
Загально кажучи, це змінилося в позитивну сторону. І це відбулося не тільки під час повномасштабної війни, але ще раніше, коли ми займалися багатьма програмами допомоги для людей, які постраждали від війни. Одна з таких програм, це ініціатива Святішого Отця “Папа для України”, завдяки якій було зроблено дуже багато. Натомість, коли розпочалася вже повномасштабна війна, то в порівнянні з відсотком українців, які вважають себе католиками (католики є меншістю, а до нашої Римо-Католицької Церкви відносять себе лише 2% населення), це величезні масштаби допомоги, одні з найбільших в Україні, якщо говорити про різні Церкви. Але це зробили не ми самі, а через наших вірних це зробила вся Католицька Церква, і в цьому виражається власне вселенськість нашої Церкви: наша Церква є у всьому світу, і тому ми маємо теж великі можливості. Це теж показало, що Церква завжди є з народом, є для народу, є народом.
Ще одна важлива річ: в нас є багато священиків і богопосвячених осіб, які не є громадянами України, здебільшого це громадяни Польщі, але є також і з інших країн. І цікаво, що, наприклад, в моїй дієцезії, ніхто не покинув своє служіння, але всі залишилися на місці. І це показало теж і відвагу, і віру, вірність цих священиків, що вони не залишили людей і залишилися з ними.
Що стосується духовного виміру, то, напевно, набагато більше є покаянних практик, молитов, завжди молимося про мир, про наших воїнів. На жаль, трагічними є поховання, які є і в нас, і в кожній церкві. Ще одна важлива зміна стосується переміщення людей: багато осіб покинули свої домівки, особливо жінки і діти, які виїхали за кордон, але багато людей зі східних областей приїхало також і на наші західні землі.
Багато з того, що змінилося, ми просто не помічаємо, бо ми в цьому живемо. Наприклад, я запитую свого племінника, чи він сьогодні був в університеті, а він каже: “Ні, бо була повітряна тривога”. А це для нас вже повсякденність. Зараз, коли ми розмовляємо з вами, є повітряна тривога, тобто десь там ракета летить. Чи, наприклад, нещодавно я був в Раві-Руській, там старий храм, під яким є підземелля, а поряд є школа, яка не має укриття. І коли є повітряна тривога, діти з уроків просто йдуть туди в підземелля і там продовжують заняття. Тобто є багато речей, які змінили наше життя, але ми вже довго в цьому живемо і тому майже не помічаємо цих змін.
Владико, чи доводилось Вам у розмові з вірними в Україні чи під час Ваших поїздок за кордон, чути запитання про те, скільки ще триватиме війна і коли вона закінчиться? Якщо так, то що Ви відповідаєте?
Я не пам’ятаю, щоб наші вірні запитували мене про це. Може, в розмовах воно випливає, але дуже рідко, бо це зрозуміло, що ми не маємо відповіді на це питання. А іноземці звертаються з таким запитанням… Ми самі, як і всі люди доброї волі, хотіли би, щоб ця війна якнайскоріше закінчилася, але, на жаль, вона триває, і ми не знаємо, як довго вона буде тривати. Я думаю, що тут потрібна наша спільна молитва, щоб війна найскоріше закінчилася і настав мир. Не знаємо, які плани провидіння щодо цього. Тому відповідь така: Бог знає, коли це має закінчитися.
За ці два роки стільки прогнозів було: і фахівців і тих, які вважалися фахівцями, аналітиками і так далі, але ці прогнози не справджуються, тому що життя трошки інше. Хтось може сказати, що війна буде тривати десять років, а вона завтра закінчиться, і це теж можливо. Хтось каже, що триватиме ще півроку, але вона буде тривати довше чи коротше, не знаємо. Це передбачити дуже трудно.
Скажіть, будь ласка, якими тепер є основні гуманітарні проекти, які Римо-Католицька Церква здійснює в Україні на даний момент? І чи ви маєте достатньо ресурсів для цього?
В загальноукраїнських масштабах це такі проекти, як відбудова зруйнованого житла, підтримка внутрішньо переміщених осіб, що включає надання прихистку, психологічну підтримку. Є теж програма виділення мікро-грантів на новий бізнес чи, наприклад, на агробізнес, щоб люди могли розпочати власну справу. Створюємо соціальні пральні, їдальні. Допомагаємо коштами для соціально незахищених верств населення. В Луцькій дієцезії ми підтримуємо сім'ї військовослужбовців, родини, які втратили своїх рідних. Надаємо гуманітарну допомогу продуктами, одягом, медичну допомогу, тобто надаємо можливість скористатися візитом до лікаря чи, наприклад, даємо сертифікати на медикаменти. Видаються також сертифікати на продукти для внутрішньо переміщених осіб.
Стосовно ресурсів, то президент Карітас-Спес мені сказав, що ресурсів недостатньо, тому що ці програми є дорогі і тривалі. І більше того, поки ці програми тривають, щоразу виникають нові надзвичайні ситуації, на які треба негайно реагувати. Тому якщо би хтось хотів допомогти, тоді найкраще було би зайти, наприклад, на сайт Карітас-Спес, подивитися на діяльність нашої католицької організації і тоді, можливо, включитися у якусь конкретну програму і допомогти конкретним людям. Бо ці програми, звичайно, за два роки вони стали стабільнішими, структурованими, є сформовані команди, які цим займаються. Тому, якщо би хтось хотів допомогти, то є така можливість.
Вже минає другий рік війни. Яким є основне послання вашого єпископату вірним в Україні на цей другий рік повномасштабної війни, коли вже поширюється відчуття втоми, виснаження й іноді роздратування?
Мені здається, що почуття втоми в нас вже було до війни, тому що, як ви пам'ятаєте, вже принаймні півроку перед тим, ми вже очікували, що це почнеться завтра чи післязавтра, чи цього не буде, були там ці військові навчання, і таке інше. І вже це дуже втомлює, не кажучи вже про те, коли розпочалася повномасштабна війна. І це мені здається природньо, бо такі стресові ситуації, перебування в ситуації, коли завжди є загроза для життя, втомлює людей, і нам хочеться, щоб все найскоріше закінчилося. Але так, як є взагалі в житті, і про що говорив Святіший Отець у своєму Посланні на Великий Піст, що ми йдемо через пустелю до нового життя, до свободи. Страждання теж нас провадить до якогось певного оновлення, до чогось кращого. В Лісабоні в минулому році Папа, звертаючись до молоді, закликав вірити, що ці страждання, які ми переживаємо, це не біль агонії, а народження. Нове життя являється через страждання – це Пасхальне послання Церкви і християнства всіх часів: усі проблеми, які ми переживаємо, треба пережити гідно, тому що Бог через хрест веде нас до воскресіння. І ця надія випливає з віри, що є Бог, Який нас любить, який нас провадить, і це є наша християнська надія. Тому що, якщо ми дивимося на якісь людські передбачення, то все виглядає дуже сумно. Але християнство несе цю надію. І це наше послання є актуальним завжди, в кожному часі і, особливо в часі війни. І я думаю, що віра, завжди допомагає, але особливо допомагає у в такому важкому часі, як тепер.
З якими словами ви б хотіли звернутися до католиків у всьому світі?
Я би хотів передати величезну подяку для людей, тому що в дійсності, як люди відгукнулися на нашу біду, і наші найближчі, і дальші сусіди, скільки прийняли наших людей всюди, скільки їм допомогли, пустили в свої домівки, потім стільки допомоги, яку нам показали від самого початку – все це свідчить про те, що люди взяли дуже близько до серця наше страждання, відкрили свої серця і надали нам величезну допомогу. І за це ми дуже вдячні. Я знаю також, як багато людей на всьому світі моляться за нас і продовжують молитися. Ми дуже вдячні за цю велику пам'ять.
Звичайно, що коли приходить час, справа допомоги має перейти від волонтерів до якихось інших структур, до державних структур і так далі. Тому що на цьому етапі не можна казати, що все, що нам потрібне, має надходити від пересічних людей, що люди мають піднятися і щось зробити. Це вже справа теж політиків, державних структур, щоб забезпечувати і допомогти нам все ж таки зберегти нашу незалежність. Але те, що коли розпочалася повномасштабна війна і коли було дуже багато такого, що залежало від доброї волі людей, тоді багато людей показали себе з найкращої сторони, і за це ми дуже і дуже вдячні і будемо завжди про це пам'ятати.
