О. Віталій Новак: сенс місії священика той самий, що у Воплоченні – бути поруч
Світлана Духович – Ватикан
«Вся наша Вікентійська родина, її різні гілки – тобто отці і сестри, фонд “ДеПоль Україна”, різні згромадження, які черпають натхнення з духовності святого Вікентія, як світські, так і духовні, – ми були і далі залишаємося “на полі бою”», – цими словами отець Віталій Новак зі Згромадження Місії святого Вікентія де Поля розпочинає свою розповідь про діяльність цієї католицької мережі, члени якої невпинно трудяться в різних регіонах України.
Дбати про «душу і тіло»
У переддень запису інтерв’ю отець Віталій повернувся з Миколаївщини. «Ми відвезли в село Киселівка тимчасову каплицю, яку зробили в морському контейнері, тому що окупанти повністю знищили історичний храм, який вже не підлягає відновленню, – розповідає він. – І ми привезли туди каплицю, щоб люди мали на Пасху де молитися. Це дуже тішить, тому що, знаєте, наш гімн говорить: “Душу і тіло ми положим за нашу свободу”, тому треба допомагати душі і тілу людей в Україні. Отже, наша діяльність спрямована на ці два аспекти».
Священик додає, що окрім каплиці в Киселівці, його колеги-священики зі Словаччини допомогли придбати мобільну каплицю святого Архангела Михаїла, в якій, він як військовий капелан, приїжджає до військових. «Знаєте, люди, які раніше щонеділі і на свята щоразу були в храмі, – пояснює він, – то і там [ред. на фронті] тих Таїнств їм не вистачає, і не завжди є капелан у кожному підрозділі або в кожному батальйоні. Тому я раз на місяць стараюся доїхати до хлопців під Куп'янськом чи під Лиманом. Це таке духовне служіння, служіння душі».
Отець Новак відвідує також різні населені пункти на Херсонщині і часто доїжджає до сіл, які постійно перебувають під обстрілами. «Там, насамперед, є потреба у гуманітарній допомозі, – каже він. – Наприклад, в одному селі до сьогоднішнього дня немає ні електрики, ні води – все треба довозити. Так що там ми до сьогоднішнього дня забезпечуємо ще і генераторами».
Ще одне їхнє служіння, як підкреслив за священик, – це забезпечення ліками, які вони збирають і відправляють через своїх волонтерів на передову, на стабілізаційні пункти, куди привозять поранених. «Окрім того, також на Миколаївщині спільними зусиллями інших гуманітарних організацій нам вдалося привезти в село мобільну клініку, тому що там також все зруйновано, – додає наш співрозмовник. – По можливості, возимо сюди лікарів, щоб людей обслужили, тому що там ні клініки, ні лікарі ще не повернулися, а люди, особливо старші, мають хронічні захворювання. Ну і так їм треба не лише до священика прийти, але й до лікаря, виговоритися, і також отримати лікарську допомогу».
Духовна родина, яку об’єднує служіння потребуючим
Вікентійська родина об’єднує приблизно 2 млн. членів у всьому світі. Розповідаючи про структуру цієї духовної родини в Україні, місіонер зазначив, що тут є десять гілок: Згромадження Місії святого Вінкентія де Поля, Згромадження Дочок Милосердя святого Вінкентія де Поля, Маріїні Сестри Чудотворного Медальйона, Згромадження Милосердних Сестер святого Вікентія – Сатмарки, Згромадження Сестер Милосердя святого Вінкентія (УГКЦ), Вікентійська Маріїна Молодь, Асоціація Чудотворного Медальйона, Товариство святого Вікентія де Поля (міжнародна християнська благодійна організація мирян, яка об’єднує близько 600 тис. віруючих у 132 країнах світу), Міжнародна Асоціація Милосердя (AIC) – неурядова організація, до складу якої, входять в основному, жінки), Фонд «Деполь Україна».
«Ми маємо тісну співпрацю, – підкреслив він. – У західній Україні ми зосередилися більше на допомозі внутрішньо переміщеним особам, приймали їх в наші монастирі, храми. А в інших частинах України – у східних, центральних та південних регіонах – ми маємо завжди два напрямки: духовна підтримка і гуманітарна допомога».
Священик розповів, що Всеукраїнський Благодійний Фонд «Деполь Україна», наприклад, дбає про забезпечення гуманітарних потреб. Вони відкрили центри психологічної допомоги, тому бо побачили в цьому велику потребу: «Народ вже дуже травмований, особливо ті, які пережили окупацію, ті, хто близько лінії зіткнення; є вдови, які втратили чоловіків, матері, які втратили своїх дітей, їм дуже важко все це переживати. Так що маємо і мобільні бригади психологів, які виїжджають на села, і стаціонарні. Особливо ми радіємо, що завдяки нашим донорам вже відкрили п'ятий центр для дітей, де їм допомагають побороти травму. В Одесі у нас уже є два такі осередки, в Миколаєві, тепер відкрили також в Баштанці, в Харкові».
Завдання священика у момент страждання – бути поруч
У п’ятницю, 15 березня 2024 року, Одеса зазнала кривавої російської ракетної атаки, внаслідок якої загинула 21 особа. Серед тих, хто прибули на місце трагедії після обстрілів, був також і отець Віталій Новак. «Перший обстріл був недалеко від нас, – пригадує він. – Я був там відразу вранці, на тому місці. Там жахіття і трагедія. Для мене особисто це не є щось нове, тому що я часто бував під Бахмутом, чи в Куп'янську, то там це є щодень. Тут, звичайно, це жахливіше виглядає, тому що, здається, Одеса далеко від лінії фронту, але, як бачимо, ворог не обирає».
Відповідаючи на запитання про те, в чому полягає місія священика у таких місцях, в такі трагічні моменти, отець Віталій каже: «Місія священика має той самий сенс, що і Воплочення: якщо люди знають, що є священик і духовна особа, то насамперед вони очікують присутності, тобто: “Я тут з вами. Я так само поділяю і страждаю. Мені накочуються сльози, але я стою тут і з молитвою, і з упованням на Бога. Я приймаю ту реальність такою, яка вона є”. Це те, що ми переживаємо під час Великого Посту: Ісус Христос також пройшов тим шляхом страждання, Хресною дорогою. Тобто і Він не тікав, не заперечував, але прийняв це страждання. Тобто я особисто також вчуся стояти у вірі перед Богом, щоб не почати нарікати на Бога, або впасти у якийсь розпач. Але це важливо також для тих, хто є поряд зі мною, яких я зустрічаю, тому що ми стали на боротьбу за свою свободу, за свою ідентичність, за збереження себе й бачимо, що без жертви це не йде, це неможливо, і бачимо наслідки цієї жертви, бачимо ціну, яку ми платимо. Тобто це говорить мені й надалі, що це не є якась гра або може хтось передумає: ми вже вступили в цю боротьбу, ми повстали відстояти себе як народ, як націю, як свою ідентичність, свою землю. І це та ціна, яку ми платимо. Але нас підбадьорює усвідомлення того, що ми мусимо вистояти, в нас уже нема іншого шансу, завдячуючи тим, які вже віддали своє життя».
В здоровому тілі здоровий дух
Отець Віталій завжди перебуває у русі, він бадьорий і не шкодує слів та усмішки для тих, з ким спілкується. Тому запитуємо його, що йому допомагає кожного ранку прокидатися і знову розпочинати допомагати людям, підтримувати як духовно, так і психологічно, матеріально. Він відповів, що окрім молитовних практик, як спільнотних, так і особистих, йому допомагає також моржування, яким він займається разом із хлопцями із спільноти Домашньої Церкви. «Це допомагає долати травми, і якось перевести духа, регенеруватися, – пояснює він. – Ми купаємося в морі всю зиму, і ми не пропустили жодного тижня, неважливо, чи надворі мінус десять, чи сніг, чи дощ. Я і перед повномасштабною війною цим займався тут, в Одесі, де я живу, але це не було настільки інтенсивно. А тепер ми, чоловіки, систематично зустрічаємося, і це дуже бадьорить, заряджає, гартує не тільки тіло, але й духа, і не тільки для кожного зокрема, але й для всієї спільноти, до якої належать ці чоловіки».
Необхідність психологічної підтримки
Ділячись своїми спостереженнями стосовно того, як загалом почуваються люди в Україні на цьому етапі війни, отець Віталій зазначає, що «кожна людина має різний поріг чутливості і переживання тривоги». Але, щоб описати загальну картину, він розповів про один випадок: одній людині терміново були потрібні ліки антидепресанти і їх не було ніде в аптеці, ці ліки вдалося знайти в іншому місті за 400 км від Одеси. Це, за словами нашого співрозмовника, свідчить про те, що люди користуються цими ліками, і відповідно, що є проблеми із психічним здоров’ям.
Отець Віталій констатує, що багато гуманітарних організації відкрили напрямки психологічної допомоги людям. «І, наприклад, коли ми відкриваємо вакансію психолога, тепер вже дуже важко знайти кваліфікованого психолога, – зауважує він. – Це знову ж таки вказує на те, що ця допомога тепер дуже необхідна, дуже затребувана. Наприклад, ми відкрили денні центри в Одесі, Харкові, Києві, куди приходять люди, які втікають, наприклад, з Херсонщини, з Таврійщини, до Одеси приїжджають. Ну і це ми називаємо місцем, де вони починають плакати, їм потрібно виговоритися з того горя, з якого вони прийшли. Парадоксально, що я недавно запитав нашого соціального працівника-психолога, який там працює: “Що вам найбільше потрібно?”. А він відповів: “Отче, знаєте, нам потрібні носові хусточки, тому що вони дуже швидко закінчуються: люди плачуть і витирають сльози”. І це говорить про багато: люди, які приходять по гуманітарну допомогу, насамперед сідають і плачуть, розповідають, що пережили, від чого вони втекли, а потім уже починається властива допомога».
Наснага військових
Серед тем, на які ми спілкувалися з отцем Віталієм Новаком, було також його бачення настроїв серед військових, яким він надає душпастирську опіку. «Пішов третій рік війни? Як би ви могли описати їхній стан на цьому етапі війни? Чи є ще той запал, який був на початку? Чи переважає втома? І наскільки їм допомагає духовний вимір у військовій службі?» – відповідаючи на це запитання, місіонер підкреслив, що він, зазвичай, їздить до військових, які є католиками. «Їхній дух, їхній запал не зник, – каже він. – Так, є втома, але вони вмотивовані, тобто вони знають, чому вони там є, заради чого вони воюють. Тобто я не бачив розпачі. Є втома, є втрати, є біль, бо це війна. Але коли я там з хлопцями і після того, як я поїхав від них, вони кажуть: “Знаєте, отче, після вашого від’їзду в нас був великий обстріл там під Куп'янськом. Але певно допомогла Ваша молитва чи наша молитва, бо всі живі здорові, і є тільки подряпини від осколків”. І вони чекають мого наступного приїзду. І я, наприклад, під час першого року війни, коли приїжджав до хлопців, то старався привезти якусь матеріальну допомогу. А зараз, зазвичай, коли запитую, що їм привезти, вони кажуть: “Моліться, отче. Ви приїдьте, помоліться”. І мої виїзди до хлопців – це душпастирська підтримка: я приїжджаю, щоб побути з ними, помолитися. Людина з душі і тіла, тобто як тіло має свої потреби, так і душа. А ми знаємо, що якщо здорова душа, то інколи тіло, як би важко не було, навіть якщо воно хворе і втомлене, але якщо там то є той вогонь в душі, той запал, то це допомагає йти вперед».
Постійна гуманітарна допомога
Вікентійська родина, а зокрема фонд “ДеПоль Україна”, постійно надає потребуючим в Україні гуманітарну допомогу. Відповідаючи на запитання про те, чи вони отримують достатньо допомоги, наприклад, від закордонних партнерів, щоб допомагати людям, місіонер зазначив: «Не можна Бога гнівити, що не надходить. Не надходить в такій кількості і масштабах, як це було на початку. Тому що війна продовжується, ресурсів стає менше, а ми їх постійно потребуємо. Сьогодні, наприклад, до мене звернулися військові, яким потрібно допомогти харчами, а в нас вже склади пусті, тому, що ми вже все роздали. Хоча я знаю, що Господь Бог дасть, покерує серцями: я поспілкувався з єпископом, зі священниками, і вже знайшлося, але на відміну від того, як це було на початку, то зараз треба вже шукати. На всі запити, наприклад, на потребу ліків, ми не можемо вже відразу відреагувати, і тоді починаємо поширювати інформацію, збирати. На початку ми всі були наївніші і думали, що ось-ось все закінчиться, але тепер розуміємо, що потрібна розміреність і постійність у допомозі, тому що війна продовжується, ресурсів стає менше як у людей, так і в країни, і поки ми не вистоїмо, вона буде потрібна у всіх аспектах. Потреби не зменшилися, наприклад, потрібно відновлювати житло людям, щоб вони не залишилися на вулиці. Ми допомогли перекрити майже тисячу будинків і вставили вікна. На Харківщині майже тисячу п'ятсот вікон, бо Харків це місто без вікон. Тут зараз зима, то ми завозимо людям паливні брикети, дрова, бо завжди ця потреба буде, тому що вже третя зима буде, і не достатньо було забезпечити лише один раз, бо дрова горять, гріти треба, а інших засобів в тих деокупованих селах ще нема, там ще не в усіх є газ, не у всіх є відновлене електропостачання».
Натхнені прагненням свободи
«Мабуть закономірно, що в багатьох людей в Україні з’явилася втома від війни, і звичайно, найбільше у військових, а також і в цивільних, що мешкають недалеко від зони бойових дій. Напевно, є також відчуття, що цьому не видно ні кінця, ні краю. Отче, що Вас тримає і надихає?» – відповідаючи на це запитання, отець Віталій зауважує: «Так, з одного боку, не видно ні кінця, ні краю, але в якомусь сенсі, той факт, що ми залишилися тут, що ми обрали, що ми будемо до кінця, для мене це означає, що ми вже стали, в певному сенсі, переможцями. Тому що навіть якщо, не дай Бог, щось з нами станеться, то ми стояли на стороні добра, на стороні правди, на стороні свободи. Тяжко сказати… Ми знаємо, що це не закінчилося, що не можна розслабитися, і це мотивує. Зранку ти прокидаєшся, і усвідомлюєш, що Бог тобі дав ще один день, і від тебе залежить, як ти його проживеш в цих обставинах, коли є війна, коли є люди які потребують допомоги. Очевидно, ми зараз розуміємо, що треба відпочивати, треба плекати психологічну і духовну гігієну, щоб уникнути вигорання. Вигорання загрожує, наприклад, волонтерам, нашим працівникам, які на цьому етапі вже не мають того ентузіазму, запалу і сили, які були два роки тому. І тому треба бути поміркованішими і відповідальнішими до себе, до свого стану здоров'я, бо ми не знаємо, скільки це ще буде продовжуватися. Але ми зробили свій вибір: ми будемо тут. На вихідних я був на реколекціях в Херсоні, і там були люди, які пережили окупацію. Я їх запитував, як вони це все зуміли пережити: в тих селах до сьогоднішнього дня нема ні води, ні світла. А вони кажуть: “Але є, отче, свобода. Ми готові пожертвувати всім, лиш щоб знову мати те відчуття свободи”. І коли я їх запитував, що їм допомагало це все пережити, то вони відповідали: “Пережили тому що був Бог, костьол і священики, які залишилися з нами навіть в окупації. І коли ми вже не мали нічого і не знали, що не буде ні свободи, ні роботи, зовсім нічого, що все зупинилося, то аж тоді ми усвідомили важливість Божої присутності в нашому житті, бо це було для нас єдине місце, куди ми могли прийти, де ми могли бути відкритими і вільними, могли сказати, що думаємо, поговорити, поділитися. Ну і з Божою допомогою пережили окупацію”. Отож, деякі люди бояться приїхати в Україну, наприклад, до Львова, до Києва, а ті в Херсоні живуть і спільнота живе, і до храму йдуть щонеділі й у свята, попри те, що навіть там дві-три ракети прилітали з одної сторони в храм. Ну, слава Богу, не вибухнуло. Бог поки що тримає опіку».
