ЦЕРКВА

Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Обрання Папи Павла VI

Розглянувши попереднього разу перший міжсесійний період і працю Координаційної Комісії, згадавши про останні моменти життя Папи Івана ХХІІІ, цього разу зупинимося над моментом обрання наступника ініціатора Собору, що відбулося протягом 19-21 червня 1963 року.

о. Андрій Твердохліб

Смерть Папи Івана ХХІІІ залишила по собі глибоку порожнечу та невизначеність. Думки соборових отців розділилися. Деякі з неохотою дивилися на можливе відновлення роботи Собору. Інші, передусім працівники римської курії, бажали поставити крапку в цій затії, яку вони вважали небезпечною та шкідливою для авторитету папи римського, та, як наслідок, для всієї римської курії.

Аудіоверсія

Після смерті Папи Івана ХХІІІ кардинал Джованні Баттіста Монтіні виглядав як найбільш відповідний кандидат для того, щоб стати черговим наступником святого апостола Петра. Він народився в містечку Кончессіо (Concessio), на північ від міста Брешя, 26 вересня 1897 року. Священниче рукоположення отримав 29 травня 1920 року. В цьому ж році переїхав у Рим на навчання. В жовтні 1924 року, під час понтифікату Папи Пія ХІ, розпочав служіння в Державному Секретаріаті Святого Престолу. Від 1937 року до 1954 Монтіні разом із Доменіко Тардіні був одним із найближчих співробітників кардинала Еудженіо Пачеллі, Державного Секретаря та згодом папи Пія ХІІ. В 1954 році Монтіні був призначений архиєпископом Мілану. За понтифікату Папи Івана ХХІІІ у 1958 році став кардиналом та ввійшов до підготовчої групи ІІ Ватиканського Собору, в якій брав активну участь, а також належав до складу Центральної підготовчої Комісії Собору.

Серед його основних напрацювань як соборового отця до нас дійшли наступні: відповідь на опитувальник від 18 червня 1959 року стосовно тем, про які варто говорити на Соборі; довгий лист від 18 жовтня 1962 року, адресований кардиналові Джованні Чіконьяні, Державному Секретареві, в якому Монтіні виражав стурбованість щодо відсутності заздалегідь встановленого плану роботи Собору; тексти його двох виступів, виголошених під час першого соборового періоду стосовно священної літургії (22 жовтня 1962) та стосовно Церкви (5 грудня 1962). Кардинал Монтіні впродовж першого періоду Собору написав сім листів до священства та вірних своєї Міланської дієцезії, звертаючись до них із Риму. В своєму сьомому та останньому листі від 2 грудня 1962 року, що називався Соборові дискусії в найбільшій свободі, архиєпископ Мілану мав такі думки:

“Що саме говориться про хід роботи Собору знає кожен. Близьке закриття першої сесії цієї великої Асамблеї викликає в усіх, як всередині, так і зовні Собору, спонтанне запитання про те, якого результату буде досягнуто та, з огляду на те, що його тепер складно окреслити, зароджується в душах певна невизначеність, а в деяких, що схильні до найгіршого, розчарованість. З огляду на такий стан, можна зробити два основних висновки, про які йдеться як у спільних розмовах, так і в коментарях засобів суспільної комунікації: Собор не досяг помітних результатів; всередині Собору виявлено розбіжність думок. Однак лише той, хто не розуміє природу та спосіб діяння такого Собору як цей, може дивуватися з цього та робити передчасні негативні висновки. Такий стан справ було передбачено, і вони зовсім не є ознакою відсутності успіху. Вони радше є індикаторами того факту, який ніколи не буде достатньо оцінений для Собору у таких масштабах: він скликаний під знаком великої свободи.”

Водночас кардинал Монтіні підкреслював брак проводу й, передусім, відсутність центральної ідеї, яка могла б спрямувати в потрібному руслі той величезний пласт роботи, що було здійснено досі. Архиєпископ Мілану був стурбований тим, що програма Собору не мала чіткого фокусу, до якого повинна була б прямувати. І в той же час він проявляв радість від того, що така програма «на щастя мала ясні та чіткі спрямування у словах Святішого Отця протягом цих років, що передували Собору і, особливо у двох виступах від одинадцятого вересня та одинадцятого жовтня».

10 жовтня 1962 року він узяв участь у відкритті серії конференцій на Капітолійському пагорбі в Римі, присвячених історії вселенських соборів. Його доповідь, виголошена того дня, зокрема допомагає зрозуміти його подальші рішення, коли він вже стане вселенським архиєреєм. Говорячи про втрату Церквою в 1870 році світської влади, під час понтифікату Папи Пія ІХ, кардинал Монтіні сказав наступне:

“Папа вийшов із І Ватиканського Собору славетний у догматичному визначенні своїх верховних повноважень в Божій Церкві, та вийшов принижений через втрату своїх світських повноважень у своєму Римі. Однак як відомо, це спричинилося до того, що папство відновило із незвичайною силою виконання свого завдання як вчителя життя та свідка Євангелія настільки, що піднялося до таких висот в духовному управлінні Церквою та сяянні перед світом, яких ніколи не досягало раніше.”

Архиєпископ Мілану 19 червня 1963 року ввійшов на конклав разом з іншими кардиналами, а вже вранці 21 червня, після шостого голосування, був обраний папою римським, беручи для себе ім’я Павло VI. У своєму першому посланні Qui fausto die від 22 червня 1963 року Папа Монтіні, говорячи про програму свого понтифікату, сказав зокрема наступне:

“Першочерговим завданням нашого понтифікату буде турбота стосовно продовження ІІ Ватиканського Собору, на який звернені погляди усіх людей доброї волі. Це буде основним завданням, на яке хочемо спрямувати всю силу та енергію, які Господь нам дав, щоби католицька Церква, яка майорить у світі наче піднята хоругва над усіма далекими націями, змогла притягнути до себе усіх людей величністю свого організму, молодістю свого духу, оновленням своїх структур, множинністю своїх зусиль, що походять з кожного племені, язика, люду і народності (Одкр. 5:9): такою буде перша думка папського служіння, аж допоки буде проголошено, завжди найвище перед світом, що лише в Євангелії Ісуса міститься очікуване та бажане спасіння: тому що немає під небом іншого імені, що було дане людям, яким ми маємо спастися (Дії 4:12).”

І як підтвердження того, про що було сказано в цьому посланні, офіційний вісник Ватикану «L’Osservatore Romano» вже 28 червня 1963 року оприлюднив рішення Папи Павла VI про те, що відновляється праця над документами ІІ Ватиканського Собору і другий його період розпочнеться 29 вересня цього року. Навіть більше, новообраний папа додав, що Собор повинен продовжуватися у відповідності із задумом й у дусі Папи Івана ХХІІІ.

Отож, в даній передачі нам вдалося розглянути момент обрання нового римського папи, який взяв собі ім’я Павло VI та зрозуміти чому саме таким був вибір кардиналів, зібраних на конклаві. Адже більшість соборових отців, незважаючи на незначні винятки, бажали продовження та логічного завершення ІІ Ватиканського Собору, а саме такі чіткі та однозначні наміри були присутні в промовах і виступах кардинала Монтіні. Наступного разу ми дослідимо етап підготовки до другого періоду Собору та нововведення і зміни, які вніс новообраний Папа Павло VI.

Джерела:

Elio Guerriero. Il Concilio Vaticano II. Storia e significato per la Chiesa. Shalom editrice, 2022. с. 31.

Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 101-102, 104-106.