Місіонер в Руанді про роль Церкви в примиренні: Євангеліє – спільна точка опори

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ / Beata Zajączkowska - Ватикан

«Тепер у Руанді діти народжуються у покоління 30-річних, тобто тих, хто народився у воєнний час, або одразу після війни. І вони є тим прямим мостом між поколіннями: між тими, хто був безпосередньо поранений у дорослому віці (дідусі та бабусі), і тими, хто зараз приходить у світ або дорослішає. І тут пам'ять, ступінь страждання залежить від сім'ї, від обставин, в яких вона жила у складні 1990-ті роки», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News польський місіонер о. Мацей Яворський, OCD, який понад 25 років служить у Руанді. В квітні кожного року в цій країні відбуваються пропам’ятні заходи, приурочені до трагічних подій, які сталися 1994 року та ввійшли в історію як геноцид в Руанді. Цього року припадає 30-а річниця початку масових убивств.

Ділячись думками про те, наскільки пам’ять про ці події присутня в місцевому суспільстві, священник зауважив, що насамперед, вона присутня через видимі знаки. «Країна всіяна меморіалами та могилами жертв. Їх видно біля доріг, церков, шкіл. Їх важко не помітити. Це щоденна символічна присутність, яка нагадує нам про історію», – розповів він, додаючи, що другим фактором є щорічні пропам’ятні заходи, які організовує влада, а також Церква має в своєму календарі день молитви за жертви конфліктів у країні. Врешті, кожен «носить у собі особисту пам’ять про ці події».

На євангельській основі

Відповідаючи на запитання про те, яку роль відіграла та відіграє Церква в лікуванні ран, місіонер підкреслив, що «там, де звіщається Євангеліє, там звучить запрошення до життя в прощенні». «Важко охопити широкий спектр християнської активності кількома словами. Адже саме християнство, зрештою, врятувало це суспільство від нігілізму та занепаду. У важкому і нескінченному процесі примирення, на щастя, є на що спиратися – на Євангеліє, яке вже стало загальним культурним кодом. Звичайно, є гріх і невірність, як і скрізь люди не доростають до Євангелія, але є спільна точка відліку, Євангеліє, і це вже немало. Його проповідують у Руанді всі можливі християнські течії. Протягом багатьох років кожен реколекційний осередок, кожна дієцезія, парафії проводили різні сесії, терапії, реколекції, групи обміну досвідом пережитих ран», – розповів о. Мацей, додаючи, що також брав участь у відповідних формаційних курсах, щоби пізніше вміти допомагати іншим.

Апостол пробачення

Шукаючи конкретних прикладів, місіонер вказав на постать о. Убальда Руджіранґоґи. «Подорожуючи по всій Руанді, а згодом і по США, він став свідком примирення, бо не лише пробачив свого кривдника та закликав інших зробити так само, але й подбав про дітей людини, яка стояла за смертями членів його родини. Загалом цей священик втратив 80 членів своєї родини. А пройшовши процес зцілення, він став живим свідком і, працюючи як з жертвами, так і з винуватцями, терпеливо відбудовував соціальні зв'язки. Його назвали Апостолом прощення», – зазначив о. Мацей, згадавши про санктуарій «Agasozi k’Ibanga ry’Amahoro» (Таємниця миру), який був заснований з ініціативи о. Убальда в Чянґуґу на березі озера Ківу, на кордоні з ДР Конго. Місіонер вірить у те, що цей простір свого часу «стане також простором примирення між Руандою та Конго». «Тому що й досі, – додає він, – зберігає свою актуальність руандійське прислів'я: amahoro y'umutima ni umutima w'amahoro – мир у серці є серцем миру». Місіонер розповів, що чимало церковних лідерів проходять спеціальний вишкіл для того, щоб проводити групові та індивідуальні терапії, надавати належний духовний провід. За його словами, сьогодні Церква справді служить у різних ділянках, «щоб відбудовувати звʼязки, віру в спільноту та цінність спільнотного життя».

Примиритися зі своєю історією

Отець Мацей свого часу був директором реколекційного будинку, де роками працював з жертвами, що спонукало його почати документувати свідчення героїчної віри, любові та добра, які висвітлювали темряву 100-денного жахіття. Роздумуючи про те, що Церкву часто критикують, мовляв, як вона може бути учасником суспільного будівництва, якщо під час війни страшні речі діялися також і в храмах, він також наводить конкретні приклади. Так, це факт, що при церквах, а то й у самих святинях загинули тисячі жертв, але, за його словами, під час війни церкви були також місцем порятунку для тисяч людей, які там ховалися.

«Вони спонтанно хотіли сховатися там, маючи довіру до цього сакрального простору, адже раніше храми були безпечними і ніхто не наважувався входити туди, щоб вбивати. Почасти жорстокість цього геноциду полягала в тому, що навіть ця червона лінія була перетнута. Потім були перетнуті всі червоні лінії, всі табу. Священне було осквернене у всіх своїх вимірах. Саме тому так багато людей загинуло в церквах. Сакрум людського життя, сакрум Божого простору – все розсипалося», – зазначив кармеліт, згадуючи свідчення однієї жінка, яка частуючи його молоком, розповідала історію загибелі своєї родини в парафіяльному храмі, в якому брала шлюб, хрестила дітей…

«Храм їхніх родинних свят став їхньою спільною могилою. Лише їй та одному синові вдалося врятуватися. Після кількох місяців воєнних поневірянь вона зупинилася при парафії Руханґо, де й оселилася. Вона знайшла роботу і вступила до харизматичної спільноти. Але вона не могла вистояти на Євхаристії до кінця. "У мене перед очима стояла темрява", – згадувала вона. Біль був надто глибоким. Одного расу під час чергових реколекцій на парафії, перебуваючи в лісі для особистої медитації, їй вдалося прокричати і проплакати цілу молитву "Отче наш", вперше з часів війни. Від того дня вона змогла достояти до кінця Євхаристії. Вона примирилася з Богом і з власною історією. Наприкінці свого свідчення, – розповів о. Мацей, – вона сказала мені: "Отче, в Церкві мені було боляче, але в Церкві я також зцілилася". Вона залишилася при Центрі Милосердя, який був створений при парафії, щоб допомагати іншим примиритися з їхньою власною важкою історією».