Отець Вальдемар Павелець: сьогодні дійсно відчуваєм, чим є Боже милосердя
Beata Zajączkowska - Ватикан
Отець Вальдемар Павелець, SAC, який служить у Києві, розповідає про те, як звіщати Євангеліє про Бога, багатого милосердям, серед темряви війни. Польський паллотин зізнається, що найбільші моменти безпорадності він переживає, коли проводить похорони своїх вихованців. Під час війни він часто читає молитву Ісуса на хресті: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». І цим намагається пояснювати те, що тепер відбувається на українській землі. До всіх людей доброї волі о. Павелець звертається з проханням: «Не забувайте Україну. Ваша присутність і підтримка є для нас конкретним знаком милосердя, що Бог не залишає нас».
Як виглядає життя в Києві, де останнім часом знову посилилися повітряні атаки?
Великодня неділя була дуже важкою, тому що у нас було аж чотири повітряні тривоги. Дуже показовим було те, що під час Пасхального чування, яке було ввечері, бо через комендантську годину ми не можемо служити літургію вночі, пролунав сигнал повітряної тривоги, завили сирени. Церква була повна людей. Я дивився на їхню реакцію, адже ми отримуємо інформацію про те, що летить і в якому напрямку. Цього разу це було не над нами. Цікаво, що перед читанням Євангелії, після того, як була прочитана вся історія спасіння, коли прозвучало «Алілуя», закінчилася повітряна тривога. Для нас це було дуже символічним і промовистим моментом. У деяких людей виступали сльози на очах, тому що ситуація не з легких. У нас в Києві трохи спокійніше, ніж у Харкові чи Запоріжжі, які постійно перебувають під великою загрозою. Найгірше те, що всі ці напади відбуваються вночі або рано вранці, коли люди сплять і не готові прокидатися та бігти в укриття. Це підло і віроломно з боку російських окупантів – користуватися такою ситуацією і намагатися залякати людей. Четвергова атака в Харкові є особливо підлою, тому що після того, як будівлі були обстріляні безпілотниками, прибули рятувальники, щоб рятувати людей, і їх знову обстріляли, троє з них загинули. Практично щодня в різних містах України виникають подібні ситуації. Складність полягає ще й у тому, що під час нещодавніх атак на стратегічні об'єкти інфраструктури було зруйновано 80 відсотків усіх об'єктів, які виробляють електроенергію. Це передвіщає нам дуже складні часи.
З чим, отче, під час війни, Ви асоціюєте милосердя?
В Україні ми думаємо лише про одне: щоб настав мир. І образ Божого Милосердя, намальований на прохання Ісуса, зверненого до сестри Фаустини, – це Воскреслий Христос, Який приходить і, простягаючи руки до апостолів, каже: «Мир вам!». Це показує, що мир є плодом Божого милосердя. Він також є даром. Ми дуже добре знаємо, що означає слово «мир», тому що ми його дуже прагнемо, тужимо за ним. І для мене слово «милосердя» означає мир. З цим святом тісно пов'язане таїнство покаяння. Христос говорить про багато благодатей, які з нього випливають. Справжній мир – це мир серця, спокій сумління. Думка про милосердя в контексті миру мого сумління постійно супроводжує мене під час війни.
В контексті жорстоких злочинів, серед моря страждань і болю після втрати близьких, як ми можемо проповідувати Євангеліє Бога, багатого милосердям?
Найбільше це зачіпає мене в контексті смерті, втрати близької людини. Але навіть тоді слова Євангелії набувають зовсім іншого звучання. Бо ми знаємо не тільки теоретично, що «немає більшої від тієї любові, як хто душу свою віддає за друзів своїх». Ми засвоюємо це на практиці. Це, напевно, слова, які найчастіше повторюють на похоронах українських воїнів, але також і цивільних, які, зрештою, теж гинуть, бо це слова, які дають надію. І ми тут для того, щоб показати, що Євангеліє в цій ситуації війни в Україні є словом надії. Ми даємо надію людям, будучи з ними, розділяючи їхню нелегку долю і вони це усвідомлюють. Ми показуємо, що ми не тільки говоримо про милосердя, не тільки теоретично розповідаємо про Євангеліє, ми стараємося щодня жити ним і звіщати його своїм життям. Через те, що ми перебуваємо з людьми, ми вливаємо надію в серця тих, хто часто вже її втрачає. Інша сторона благовістя – це конкретні діла милосердя. Існує величезна кількість добра, яке розливається посеред усього цього зла і всієї жорстокості війни. Бо ми й досі отримуємо підтримку, ми й досі отримуємо гуманітарну та військову допомогу, щоб могти себе захистити. Українська влада просить у першу чергу про системи протиповітряної оборони. Якщо Київ є захищеним у цьому сенсі містом, то Харків чи Одеса перебувають у набагато гіршій ситуації. Але ми все одно отримуємо допомогу. І це для нас знак Божого милосердя: ніхто не залишає нас на поталу людям, які не мають меж у злі та жорстокості, які вони чинять. Ми щодня відчуваємо, що, незважаючи ні на що, Господь Бог є до нас милосердним.
Чи війна призвела до більшої людської доброти та солідарності, чи навпаки – замкнула людей у власному егоїзмі та потребах?
Ця війна показала, хто є хто. Вона показала, хто чим живе. У критичній ситуації це стає дуже очевидним. Справжніх друзів знаходять у біді. Ця війна показала, хто на чиєму боці. Тому що тут не можна бути байдужим. Ти мусиш зайняти позицію людини, яка є або на боці жертви, або на боці окупанта. Цього ніяк не можна оминути. Ця війна також показує, наскільки багато людей одурманені цим російським світоустроєм. Пропаганда – це величезна сила. Тому в 2014 році, коли окупували Крим і східні області України, перше, що вони зробили, це заглушили українське телебачення і ввімкнули російські канали, які сіяли пропаганду. І це триває досі. Найважчим є те, що ця війна також розділила родини. Диявольське, сатанинське зло полягає в тому, що це дійсно розділило навіть найближчих родичів.
Сини, батьки воюють на фронті, матері з дітьми розділяють долю біженців. Чи можна зараз назвати присутність найбільшим даром в Україні?
Я часто повторюю, що найкращим подарунком, який ми можемо зробити іншому, є наша присутність. Вона не має ціни. Зрештою, навіть ім'я Бога звучить як «Той, хто є». І навіть у ситуації втрати, коли хтось страждає, то йому не потрібні слова розради, а лише те, що хтось перебуває поруч, що він страждає не сам, що хтось розділяє його долю. Друга річ – це підтримка, яку ми постійно отримуємо, яка запевняє нас, що ми не самотні. Ми усвідомлюємо, що ця допомога до нас часто приходить від людей, які самі не мають забагато. Від початку війни найбільше допомагали і продовжують допомагати люди, які самі пережили якусь нестачу, біду і розуміють нашу ситуацію. Ця війна – це також війна молоді. Армія добровольців – це переважно молодь. Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук часто говорить, що це війна молоді, бо справді, молодь воює, молодь допомагає і молодь гине. І це сумно, бо, зрештою, тих, хто гине, ніхто не замінить. А після війни, яка має колись закінчитися, має початися нове життя і відбудова всього того, що зараз зруйновано і що ще буде зруйновано, чого ми не знаємо.
Як у цей воєнний час змінюється переживання своєї віри й релігійності?
На Пасхальному чуванні третину вірних становили люди, яких я не бачив від початку війни, або люди, яких я бачив вперше в житті. І я думаю, що це також свідчить про те, що в час безнадії люди отримують надію саме у вигляді віри, вони також починають шукати підтримки, вони сильніше відчувають Божу присутність, і через це приходять до Бога і до Церкви. До нас постійно приходять нові люди, які готуються до таїнств, впорядковують своє подружнє життя чи більше дбають про релігійне виховання своїх дітей. Важко сказати, що це плід війни, бо війна сама по собі є великим руйнуванням і стражданням, але це певний результат тієї ситуації, в якій ми перебуваємо, що без Бога неможливо вижити, що без Бога неможливо вийти з цього всього з якоюсь надією. Люди, які втрачають своїх близьких і мають віру, переживають цю ситуацію зовсім інакше, ніж ті, які не мають віри. Ми бачимо це щодня. Тут не йдеться про відвідування храмів, богослужінь, а про ґрунтовне молитовне життя, про глибоке перетворення і навернення, свідками якого ми часто стаємо. Зараз, напевно, частіше, ніж це було до війни.
Я хотіла б запитати про почуття безсилля, чи воно прошиває Ваше серце?
Звичайно, на похоронах моїх вихованців або людей, яких я знав, які були мені близькі. Дивлячись на їхніх батьків, братів і сестер, я спочатку не знав, що їм сказати. Таким було моє безсилля і безпорадність. Але я вирішив, що просто буду з ними: буду підтримувати їх, буду навіть допомагати їм своєю присутністю у всіх тих речах, які пов'язані з організацією похорону або втратою когось із близьких. Мені досі дуже важко від того, що доводиться прокидатися о четвертій годині ранку від вибухів, які лунають за вікном. Я безпорадний, я не знаю, що робити. Я часто ховаюся у ванній кімнаті, бо ми рідко спускаємося до укриття. Це важко для мене, тому що ти в цей момент безпорадний. Бачиш силу зла, яка хоче тебе знищити, яка хоче знищити також і те, що ти робиш. Тому що, врешті-решт, кожен з нас тут працює: будує, ремонтує, розвиває парафію, громаду. Зараз у нашому паллотинському домі в Києві ми відкриваємо соціальну пральню. Вона буде служити для внутрішньо переміщених осіб та малозабезпечених, які не мають де випрати свій одяг, або ж помитися та одягнути чистий одяг. Ці проекти в умовах війни є дуже важливими, і ми робимо їх, хоча не знаємо, чи завтра все це не буде зруйноване. З іншого боку, ми бачимо, що потрібно також розбудовувати духовну сторону Церкви, яку не знищить навіть смерть, яку не зруйнують ніякі ракети. Йдеться про Церкву як спільноту, тобто про те, щоб бути разом, підтримувати один одного. І про поглиблена віра в те, що Господь Бог над усім цим пильнує.
Як паллотини, ви з часів падіння комуністичного режиму проповідуєте в Україні послання про Боже Милосердя. Наскільки це послання стає більш актуальним у нинішньому контексті?
Воно буде особливо потрібне в післявоєнний час. Як паллотини, ми маємо досвід проповіді Божого Милосердя в Руанді після геноциду. Це було дуже важко, тому що люди, які до того часу збиралися в церквах, в одній спільноті, в якийсь момент, немов під впливом злого духа, почали вбивати і знищувати один одного. В Україні ми маємо іншу ситуацію, бо нас нищать чужі люди, які прийшли на нашу землю і починають її підкорювати, хочуть творити тут свій світ, свої порядки, з чим український народ не змириться, бо дуже добре знає, що таке «русскій мір». Я переконаний, що послання Божого Милосердя буде найбільш потрібне для зцілення внутрішніх ран, які спричинені війною, стражданнями, втратою близьких, але також для зцілення міжнародних стосунків, тому що ми бачимо, що нинішня ситуація збільшує ненависть. Як паллотини, ми також прагнемо нести послання Фатімської Богородиці. У контексті війни і нинішньої ситуації у світі Фатімське послання також набуває, так би мовити, нового звучання. Ми по-новому прочитуємо все те, що Богородиця сказала у Фатімі про велику небезпеку червоного дракона, ідеології, яка заполонить увесь світ, а деякі народи вимруть. Побожна практика перших субот місяця також отримує нове значення в контексті війни.
Ми говорили про руйнівну силу зла. Отче, чи відчуваєте Ви в ці темні часи силу добра, яка вселяє надію?
Таких ситуацій було багато, починаючи з Майдану Незалежності, коли я був свідком похорону молодого хлопця, який помер від отриманих поранень. Мене дуже зворушив той факт, що коли його тіло принесли в труні, на сцену вийшла його мати і першими словами, які вона сказала, були: «Я прощаю тих, хто вбив мого сина». Як священик, я теоретично це розумів, але в той момент я відчув великий мир у серці. І в цей похмурий час, коли ненавидіти здається чимось природним, я згадую цю ситуацію і обличчя цієї мужньої жінки, яка страждала після втрати сина, але яка не зупинилася на болю, а змогла виявити, власне, людське милосердя. Під час війни я часто згадую молитву Ісуса на хресті: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». І цим я намагаюся пояснити те, що з нами тепер відбувається. Коли переживаю особливо важкі хвилини, іноді зі сльозами на очах молюся і кажу: «Господи Боже, прости їм, бо вони справді не знають, що чинять». Ми дійсно відчуваємо на собі, що таке милосердя, що таке прощення, що таке Боже милосердя.
