Ректор УКУ Тарас Добко: цьогорічні випускники – покоління великої сили

Світлана Духович – Ватикан

У час війни, коли багато людей змушені думати про те, як уникнути загрози життю і знайти прихисток і їжу для себе та своїх рідних, коли біль втрати рідної чи близької людини – молодої людини – забирає життєві сили і не дає змоги подивитися у завтрашнє, суспільству надзвичайно важко дивитися у майбутнє з надією. Попри це все, українське суспільство кожним конкретним вчинком, кожним, навіть, найменшим внеском у спільну справу, і надалі плекає цю надію в душах, родинах, спільнотах. Привілейованим простором для генерування надії є університети. Таку думку в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News висловив ректор Українського Католицького Університету Тарас Добко, який цими днями перебував з робочим візитом у Ватикані. Цей університет, за його словами, має особливу місію у тому, щоб зробити вагомий «внесок у переображення нашої країни». Ректор розповідає про перешкоди, що стоять на цьому шляху, та про способи їх подолання. Він згадує про двадцять вісім осіб з ширшої університетської спільноти (випускники, батьки чи брати студентів, чоловіки чи брати працівниць), які віддали своє життя за Україну. Звертаючи свої думки до випускників, яких цього року буде 650 – рекордна кількість в історії УКУ, – він підкреслює: «Важливо, щоби вони себе відчували не лише поколінням великої війни, але й поколінням великої сили».

Пане Ректоре, наше попереднє інтерв'ю ми з Вами записали по телефону у грудні 2023 року. Скажіть, будь ласка, що змінилося в університеті від того часу? І загалом, чи відбувається багато змін в університеті під час війни?

Вже пішов десятий місяць, відколи Церква і університетська спільнота довірили мені очолити Український Католицький Університет, і для мене в цей період було дуже важливо будувати в нашому університеті спільноту надії: надії і для наших працівників, студентів, але також щоб університет був джерелом надії для ширшого суспільства, для інших людей. І мені здається, що саме це було дуже важливим під час війни. В принципі, будь-який університет мусить генерувати надію через створення певної візії майбутнього, позитивного майбутнього, тобто що може змінитися в країні і який внесок може зробити університет. Але католицький університет має в цьому особливу місію. Я пригадую наші випускні урочистості взимку – в нас вони відбуваються двічі на рік – і під час цих урочистостей від імені всіх випускників промовляла валедикторка Люба Куртяк, випускниця Школи журналістики і комунікації УКУ. Вона сказала одну дуже важливу фразу: найважливіше, чого студенти випускники навчилися в УКУ, це як прожити, як жити таке життя, щоб можна було не боятися смерті. Знаєте, коли молода людина, яка має приблизно тридцять років, прилюдно говорить такі слова, то за ними стоїть щось дуже глибоке. Такі слова можна сказати, якщо ти маєш віру в Бога, якщо ти маєш віру у вічність. І наш університет створювали люди, які вірили у вічність і сподіваюся, що і тепер також будують його люди, які вірять у вічність і передають цю віру студентам. І це, власне, є джерелом надії, що Бог не покинув Україну. Так називається, до речі, одна з останніх книжок Блаженнішого Святослава Шевчука: «Бог не покинув Україну» – це дуже важливий меседж, яким він ділиться і яким також повинен ділитися університет. Але, крім того, джерелом надії також є те, що наша спільнота намагається розвиватися навіть в таких обставинах. Тобто немає якогось відчуття стагнації чи інерції, а є відчуття розвитку. І, звичайно, що розвиток може означати дуже багато різних речей: може означати кількісний розвиток, чи покращення якості програм, чи підвищення майстерності викладачів, чи нарощення якихось програм, які університет пропонує ширшому суспільству. Але важливо, щоби розвиток був, бо тоді спільнота живе, тоді навіть немає якогось відчуття інерції. І це відчуття розвитку нам дає наша стратегія до 2030 року, розробку якої ми вже завершили восени і вже зараз розпочали її реалізацію. Це стратегія про університет, який служить. В ній є двадцять два стратегічні проекти, які стосуються різних ділянок діяльності університету, і хочу підкреслити, не просто життя університету внутрішнього, а те, як університет має послужити: послужити людям, послужити суспільству, послужити Церкві. Отже, всі ці речі є частиною цієї нової стратегії. І ми, власне, від грудня місяця працювали над тим, щоби ці двадцять два проекти запустити, щоб за ними були конкретні люди, які будуть це вести, які будуть залучати і шукати конкретні ресурси для цього. Отже, ми вибудовували наші плани на наступний період розвитку університету.

Дуже цікаво, як вам вдається таку, здавалось би, абстрактну ідею – надію – втілювати наскільки конкретно в життя. І це, я думаю, дуже важливо: допомагати молоді мати перед очима ту візію на майбутнє. Скажіть, будь ласка, а які виклики доводиться долати на цьому шляху? Що стоїть на перешкоді тому, щоб допомагати людям, особливо, молодим, не впадати у відчай?

Викликів, без сумніву, є багато, і вони є наслідком війни, яка далі триває. Одним із найбільших викликів, з яким ми стикаємося, коли пробуємо реалізовувати певні проекти, це вже є брак людей. І йдеться не стільки про нашу спільноту, скільки про ті організації чи проекти на місцях, з якими ми співпрацюємо. Наприклад, місяць тому я відвідував Одесу та Миколаїв і зустрічався з представниками трьох різних середовищ: академічного, церковного та середовища громадських активістів. Я щиро захоплений тим, що люди роблять на місцях. Наприклад, в Миколаєві громадські активісти вирішували проблему питної води: там була велика проблема з водою через те, що в перший період вторгнення був знищений водопровід, і щоб виходити з цієї ситуації, вони бурили свердловини до підземної води. І зараз всі люди забезпечені водою, причому ці свердловини розташовані по місту таким чином, щоб кожній людині було зручно добратися до найближчої свердловини: не більше шести-семи хвилин. І це справді велика проблема, бо води і надалі все ще бракує. На жаль, вона не є відновлювальною, але це дасть якийсь період часу, щоби, можливо, знайти вирішення, побудувати новий водопровід, про що уряд вже прийняв рішення. Але, наприклад, спілкуючись з громадськими організаціями, я запитував, які в них є найбільші виклики. І один з викликів – це те, що частина членів організації виїхала або на захід України, або за кордон, і, відповідно, вони мусять перебудовувати свою діяльність. Дуже конкретний приклад, який певним чином пов'язаний з УКУ, – це організація «Проміння» в Запоріжжі, яка була створена п'ятнадцять років тому одним з наших випускників і займалася сиротинцями: вони створювали програми розвитку для дітей сиріт, а також працювали з дітьми з вулиці і старалися їх соціалізувати, допомогти повернутися в родини. Але коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то більшість членів команди залишили Запоріжжя і фактично довелося знов вибудовувати все з нуля. На мою думку, один із способів долати цей виклик – це вибудовувати мережі. Наприклад, організація «Українська освітня платформа», яка була створена також випускниками УКУ, тепер творить опорні центри в різних містах України: в Запоріжжі, Кропивницькому, Дніпрі. І власне, вони створюють не філію своєї організації, а опорний центр, тобто вони знаходять якусь партнерську структуру, яка поділяє їхні цінності, готова співпрацювати і яку вони, наприклад, можуть підтримати чи шляхом певних тренінгів, чи шукати для них ресурси на реалізацію проектів. Тобто, брак людей компенсується тіснішою співпрацею і мережевістю, і це тоді дає певний синергетичний ефект. І зараз один з великих проектів нашого університету ми називаємо мережею впливу. Тобто є так званий “малий УКУ”, це 2300 студентів на програмах, і приблизно 700 працівників, тобто три тисячі людей на кампусі; і є “великий УКУ”, який включає в себе також студентів сертифікатних програм, яких є багато, чи наших випускників, яких вже з цим випуском буде понад шість тисяч, чи батьків наших студентів, чи наших жертводавців, чи наших партнерів. І якщо подивитися на цей “великий УКУ”, то там вже буде не 3 тисячі, а напевно, 20-30 тисяч людей. І ми собі ставимо запитання, як навчитися працювати з цією мережею? Без сумніву, це неможливо зробити без певної цифрової трансформації діяльності університету, без створення, наприклад, бази даних, яка би допомагала нам працювати з такою великою кількістю людей. Але наша мета полягає в тому, щоби певні проекти реалізувати не самим, не “малому УКУ”, а підсилюючи оцих людей, які належать до “орбіти” університету, і таким чином здійснювати свій ширший внесок у переображення нашої країни.

З проблемою нестачі людського ресурсу зустрічаються дуже багато інституцій в Україні. Що, на вашу думку, спонукає людей виїжджати? Звичайно, що це є війна. І якщо не говорити про тих людей, які перебувають у небезпеці, де є загроза їхньому життю, а про тих, що дальше від зони бойових дій, як Ви вважаєте, ті, що вирішують чи виїжджати, чи залишатися, що може мотивувати людину все ж таки залишитися? І що може суспільство, чи навіть ваш університет, запропонувати людині, щоб мотивувати її залишитися?

Звичайно, що питання безпеки є надзвичайно важливим, і серйозно відрізняються обставини життя і діяльності на прифронтових територіях від обставин десь глибоко в тилу, де ми перебуваємо, у Львові, і ми це розуміємо. Але це так само змушує нас ефективніше і продуктивніше працювати. Загалом, я переконаний, що один із способів виходу з цієї проблеми – це ставати більш продуктивними, вдвічі, втричі. Тобто навчитися робити певні речі швидше, ефективніше, краще, і таким чином навіть компенсувати той неминучий брак людей. Але без сумніву, що люди є ключем до відновлення України, і Ви праві, що треба робити все можливе, щоб їх зберегти. Як це можна робити? Є різні способи, починаючи з того, що потрібно працювати над внутрішньою стійкістю людей, і це сприяє тоді і внутрішній стійкості інституції. Та стійкість залежить від багатьох факторів. Дуже важливо, щоб було відчуття спільноти, відчуття супроводу один одного. Бо війна травмує, травмує, звичайно, по-різному: когось менше, когось гірше. Є величезна кількість людей, які не потребують послуг психотерапевта, але які потребують, щоб не бути одинокими, щоб своїми викликами не залишатися наодинці. І тому дуже важливо мати це відчуття спільноти. Але спільнота не складається сама по собі, її треба будувати, її треба плекати. Вона залежить також, насамперед, від спільної місії. Будь-яка інституція не тільки католицький університет, тому що він католицький, повинен мати певну місію: будь-яка інституція, будь-яка організація має жити і діяти для якоїсь цілі поза собою, для якоїсь позитивної цілі. І коли люди розуміють, для чого вони працюють, і це роблять спільнотно, то це допомагає їм почуватися більш стійкими, безпечними, певними, бо вони знають, що завжди хтось прийде на допомогу, підстрахує. А ми працюємо для чогось, що є більше від нас. Без цінностей неможливо: якщо керуватися суто прагматичними мотивами і суто мотивами виживання, то немає кращої опції, ніж просто перед небезпекою втікати і виїжджати. Залишитися може лише той, хто розуміє, що є цінності, які є більші, ніж ти сам, і твоє життя тоді перетворюється на певне служіння тим цінностям. Тому я, власне, підкреслюю, що цінності, місія організації, розуміння, для чого ми живемо – це все дуже потрібне, воно основне, воно надає тоді сенсу діяльності, життю. Наприклад, як тільки почалася ця велика війна і коли студенти й працівники були дуже розгублені, – війна завжди є реальністю, яка перевищує спроможності окремої людини чи навіть окремої спільноти дати з нею собі раду, бо це травматичний досвід, – але важливо було відновити суб'єктність людей. Коли з'являється почуття страху? Коли людина відчуває загрозу, коли людина почуває себе маленькою і безсилою. І це почуття можна подолати лише тоді, коли людина починає діяти, і коли вона не просто діє, а робить щось значиме, щось, що має сенс. Для нас на початку війни було дуже важливо, щоби студенти і працівники взялися за конкретні проекти, які би були корисними, змістовними, волонтерськими, і це допомогло людям навіть зберегти здоровий глузд, допомогти їм якось уявити своє майбутнє. І, власне, це є ще одним важливим моментом для того, щоб бути стійкими: не жити просто одним моментом, сьогоднішнім днем. На жаль, наприклад, це не можуть собі дозволити наші воїни, наші захисники: це їхній досвід, вони не будують планів, і це один із способів психологічного самозахисту. Але ми, які є захищені ними, не повинні жити просто з дня на день, тобто ми повинні будувати плани, ми повинні зазирати в майбутнє. Хтось може це зробити на два тижні вперед, хтось – на два місяці, хтось має робити на два роки вперед. Тобто ми не можемо просто віддати це майбутнє, щоб його контролював ворог чи хтось інший, чи просто жити постійно в страху. Отже, мені здається, що це, власне, і є чеснота надії: з одного боку, навіть в складних умовах бажати великого, але з іншого боку, бути відкритим на Божу волю, тобто мати достатнє смирення, щоб розуміти, що не все від тебе залежить: робити так, ніби все від тебе залежить, але бути готовим прийняти, що певні речі можуть просто не статися і від того не впадати в депресію, у відчай, а йти далі і вірити, що в кінцевому підсумку правда, добро і справедливість візьмуть гору і переможуть. Просто кожен повинен на своєму місці зробити відповідний внесок в ці речі.

Пане Ректоре, наближається до завершення 2023-2024 навчальний рік, і ви будете мати випускників. Це люди, молоді люди, які два останні роки свого навчання прожили в обставинах війни. Що б ви хотіли їм побажати?

Я думаю, що дуже важливо, щоби вони себе відчували не лише поколінням великої війни, але й поколінням великої сили. Бо найгірше, якщо розвинеться якийсь синдром жертви. Без сумніву, страждання – великі. Вже, напевно, не залишилося серед українців людей, хто би не знав когось близького чи товариша, хто би не загинув на фронті або не потерпів від цієї війни, і це залишить відбиток на ціле життя. І ми повинні пам'ятати про цих людей, ніколи про них не забувати. В нашій спільноті є вже двадцять вісім осіб, які віддали своє життя: це наші випускники, це батьки чи брати наших студентів, це чоловіки, чи брати наших працівниць. І дуже важливо, щоб ми розуміли, що ми немов би живемо в борг, що наше життя, те, що ми будемо робити, певною мірою маємо сприймати як повернення цього боргу тим, які нас захищають. А захищають вони нас, тому що вони вірять в нашу гідність, вони прагнуть, щоб ми були вільними людьми, і вони прагнули і прагнуть, щоб ми вели гідне життя і побудували гідне життя для інших, щоб Україна стала країною для гідного життя людей. Зробити це буде непросто, але цілком можливо. Цього року в нас буде 650 випускників. Це буде найбільший випуск в історії університету. Я не знаю, де хто опиниться, напевно, хтось піде захищати країну. Нещодавно, наприклад, три місяці тому, керівник офісу ректора УКУ Остап Мачинський пішов добровольцем на фронт. Він готувався до цього, він молився, думав, де його місце, і все таки прийняв це особисте рішення. Багато з випускників стане професіоналами. Хтось залишиться в Україні, хтось, можливо, опиниться за кордоном. Але навіть ті, хто опинився за кордоном, дуже важливо, щоби вони підтримували зв'язок з Україною, щоб вони ставали амбасадорами України за кордоном. Бо зараз для кожного є робота в цих непростих обставинах, коли є так звана “втома війною” західних суспільств. Мені, звичайно, неприємно чути таке словосполучення, бо якщо вже скаржитися на втому, то на це мають право українці і військові, насамперед, а не хтось, хто перебуває дуже далеко від фронту, від цих страждань, які ми переживаємо. В кожному разі, є такий факт, і з ним треба жити, тому попри все треба підтримувати розуміння і зацікавлення тим, що діється в Україні. Бо ми повинні пам'ятати, що ми можемо перемогти в цій війні, якщо ми будемо мати підтримку вільного світу. Отже, наші визвольні змагання сто років тому не були успішними, зокрема, і тому що ми були залишені сам на сам з ворогом. Тому для кожного українця чи в Україні, чи за кордоном, а тим більше для людей, які мають змогу займати більш чи менш впливові публічні позиції, має бути прямим завданням сприяти перемозі України. Зрештою, це питання ми самі собі ставимо в спільноті: як і що нам потрібно зробити, щоби наблизити перемогу України, наблизити мир на нашій землі і, відповідно, щоб ми могли тут тоді творити нормальне життя для наших людей.

Дуже дякую, пане Ректоре, за інтерв’ю. Нехай кожен з ваших випускників і студентів справді плекає надію. Дякую Вам за те, що ви будуєте цю спільноту надії.

Дуже дякую. Якраз наше інтерв'ю збіглося з виходом нової булли про проголошення Ювілейного року, яка є власне, про надію, її назва – «Надія не розчарує». Отже, я впевнений, що так воно і буде.