Отець Роман Лагіш: від небезпек за кордоном біженців рятує спільнота
Світлана Духович – Ватикан
«Стоячи перед цими людьми на літургії, я бачу в їхніх очах непевність, розгубленість, але й, одночасно, бачу, з якою радістю вони приходять сюди для того, щоби отримати якусь підтримку і, через це, надію на завтрашній новий день», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News отець Роман Лагіш, ЗНІ, розповідаючи про своє душпастирське служіння серед українських біженців в Ірландії. Про особливість цього служіння ми розмовляли з отцем Романом в другій частині інтерв’ю. А розпочали ми з того, що минулими днями привело його до Риму.
Отець Лагіш був делегатом від України на Генеральній асамблеї мереж «Talitha Kum», що займається протидією торгівлі людьми. В асамблеї, що від 18 до 24 травня 2024 р. проходила біля Риму і збіглася з відзначенням 15-ї річниці цієї міжнародної організації, взяло участь приблизно 90 делегатів з різних країн світу. Отець Роман Лагіш належить до мережі RENATE, європейської гілки організації «Talitha Kum».
Мешканці країн, де йде війна, ризикують стати жертвами торгівлі людьми
Розповідаючи про цю подію, священик зазначив, що вона відбувалася у дусі «молитви, співпраці та єдності згромаджень». «Тут також дискутується про більшу роль мирян в таких організаціях, – зауважив він. – Тому що інколи чернечі інституції, які тут об'єднані, не мають вже стільки ресурсу, передовсім людського, і вони потребують людей, особливо, психологів, які би працювали в притулках, тобто місцях перебування тих людей, які були продані в рабство чи зазнали сексуальної експлуатації, або перебували в дуже важких життєвих умовах».
Отець Роман пояснив, що феномен торгівлі людьми знаходить плідний ґрунт, особливо, у країнах, де йде війна, як наприклад, в Україні. «На жаль, громадяни цих країн, – каже він, – є категорією, яка може дуже швидко потрапити в такі ситуації. Тому я радий, що можу бути тут сьогодні в об'єднанні з цілим світом, щоб обговорювати ці проблеми, які переживаємо сьогодні. І для нас теж важливо відчувати, що в цьому питанні ми не залишаємося наодинці. І це також чергова нагода нагадати про ситуацію в Україні». В цьому контексті отець Лагіш пригадав про двох своїх співбратів – священиків редемптористів Івана Левицького і Богдана Гелету – які були ув’язнені росіянами в листопаді 2022 року.
Як зазначив наш співрозмовник, на жаль, з різних причин є дуже мало даних стосовно кількості жертв торгівлі людьми серед українців у час повномасштабного російського вторгнення. Але, беручи до уваги те, що з України, як інформують міжнародні організації, від початку війни виїхало від п’яти до семи мільйонів біженців, то можна приспустити, що цих випадків є чимало. «Особливо, коли біженці потрапляють в дорогу країну Західної Європи, – пояснює отець Роман, – і в них є проблеми з житлом, вони мають фінансові проблеми, переживають стрес адаптації до абсолютно нового життя, до клімату. Людина починає своє життя з абсолютного нуля в дорослому віці, а крім того не знає мови. І тому такі люди можуть бути легко втягнуті в якісь історії. На жаль, наші українські офіційні інституції в тих країнах не мають багато змоги працювати над цими питаннями, і те, що може бути тут корисним, це групи обміну інформації в соцмережах. Грубо кажучи, Церква в цих країнах, де українська імміграція появилася вперше, як наприклад, в Ірландії, де я служу, є чи не єдиною платформою для комунікації».
Церква як платформа комунікації для української спільноти в Ірландії
Наш співрозмовник підкреслив, «що Ірландія, невеличкий острів, менший за Львівську область, прийняв сто тисяч українців, до того часу небачену в їхній історії кількість іммігрантів». «У нас, практично, немає українських організацій, або вони дуже слабенькі, – розповідає він. – І для української громади місце богослужіння чи приїзд священика – це єдине місце комунікації, де вирішуються питання про все: про роботу, про житло, про труднощі, про обмін інформацією про те, куди кого переселяють. Тому що зараз починається процес виселення біженців з готелів, куди їх спочатку поселили, або інших місць компактного проживання, до більших таборів для іммігрантів або до інших місць, наприклад, у населені пункти, віддалені від міської агломерації. І Служба Божа є для них місцем об'єднання і українського життя. Таким чином Церква стає місцем комунікації, допомоги, поради і всього, що дозволяє асоціювати себе з рідною країною».
Як представник організації Мережі релігійних організацій Європи проти торгівлі людьми та експлуатації (RENATE, Religious in Europe Networking Against Trafficking and Exploitation), отець Роман Лагіш ділиться деякими порадами стосовно того, як можна розпізнати ситуації, що можуть стати небезпечними, або поведінку потенційних кривдників. «Передовсім, ніколи не можна залишати свій паспорт, нікому не можна віддавати своїх документів, особливо коли перебуваєте за кордоном, тому що це ваш єдиний легальний документ. Якщо ви без паспорта, то опиняєтеся в дуже складній ситуації. Друга річ: якщо вам пропонують дуже “легкі” гроші, то це теж повинно викликати у вас підозру. І не можна бути наївними чи відкритими, насамперед, якщо це жінки з дітьми. Якщо хтось запрошує вас на якусь невідому роботу і не пропонує жодного контракту, не вказує ясно розпорядок праці, то це ознаки того, що це може бути небезпечно. Якщо вам не дають ключі від того помешкання, де вас збираються поселити, або обмежують у виході, чи закривають, тобто ви не можете покинути тієї території, до якої ви прибули, то це повинно бути причиною для вашого хвилювання. Також не можна ніколи віддавати свій телефон. Завжди слід мати номер поліції в тій країни, куди ви прибули, щоби при потребі зателефонувати. А якщо є інтернет, то в разі небезпеки можна написати у якусь українську групу в соцмережах. Треба старатися підтримувати постійний контакт зі своїми зі своїми родичами. І просто треба бути уважними і розсудливими і не входити в будь-які легкі зв’язки».
Отець Лагіш також додав, що в небезпечній ситуаці слід також звертатися до місцевих церковних організацій, таких як, наприклад, Карітас, або до соціальних служб, які є в кожній країні.
Початки церковної спільноти в Ірландії
Одним із елементів, що допомагають біженцям уникати різних небезпек за кордоном, є приналежність до спільнот чи об’єднань своїх співвітчизників. Отець Роман Лагіш розповів про молоду спільноту українців в Ірландії. «Для Ірландії, – каже він, – це абсолютно новий феномен воєнної імміграції. Сто тисяч біженців для маленького острова – це величезний шок. Такої імміграції ніколи не було за всю історію острова. До того часу сюди іммігрували поляки, але це була робоча міграція в зв'язку з розширенням ЄС. Наша імміграція – зовсім інша. І люди, яким ми служимо походять з різних частин України: це Маріуполь, Херсон, Запоріжжя, Закарпаття, Івано-Франківськ …».
Священик редемпторист зазначив, що в Ірландії найбільшу кількість українських біженців, особливо на початку, прийняли в католицьких і протестантських спільнотах. Місцеві редемптористи в одному зі своїх будинків надали притулок 180 біженцям. Окрім того, вони організували для українців пункт допомоги і порадню, а в квітні 2022 року на прохання місцевого настоятеля туди приїхали працювати сестри редемптористки з України, які там перебували пів року. Виникла також потреба душпастирської опіки з боку українських священиків, тому спочатку до Ірландії по черзі приїжджали отці з України.
Понад пів року тому до Ірландії переїхав отець Роман Лагіш, який дотепер здійснює там священиче служіння разом з іншими п'ятьма греко-католицькими священиками. «Наше служіння можна назвати служінням “у валізі”, – розповідає він. – Бо, наприклад, я збираюся, домовляюся з римо-католицьким парохом чи з настоятелем певного монастиря про храм, щоб відправити Службу Божу, публікую оголошення, туди приходять люди. І я маю таких чотири місця, наприклад. Відстань від одного до іншого буває від 50 до 120/150 км».
Греко-католицькі священики в Ірландії об’єднані в Апостольську візитатуру, яку очолює владика Кен Новаківський, що є також Єпархом Лондонської єпархії Пресвятої Родини. Організація душпастирства тут перебуває на початковому етапі. «Там ніколи не було нашої Церкви, ніколи не було наших структур, – каже отець Роман, – і дякуючи Римо-Католицькій Церкві, її відкритості й доброті, ми можемо служити нашим людям, тому що ми отримуємо від них все: починаючи від храму і закінчуючи автомобілем, проживанням тощо. Тому що ми самі не змогли би це утримати. Але йдеться не тільки про релігійний аспект, але й про всі наші соціальні моменти. Тому що, наприклад, в мене чи в багатьох наших парафіях після Служби Божої є частування кавою – це місце спілкування, об'єднання. Ми організовуємо Шевченківські дні, День вишиванки, День матері, чи інші заходи, маємо також арт-терапію. І це все, ми можемо робити тільки завдяки нашій добрій співпраці і їхній величезній відкритості».
Підтримка породжує надію
Священик підкреслив, що для біженців з різних частин України орієнтиром є український прапор. «І навіть, якщо не всі розмовляють українською мовою, – каже він, – вони, побачивши прапор, приходять до нас і допомагають також іншим добратися». Душпастирі, як зауважив отець Роман, стараються, насамперед бути з людьми і гоїти рани зламаних сердець. Але вони не лише надають духовну підтримку, а допомагають вирішити інші питання. «Дуже часто ми є соціальними працівниками, порадниками, психологами, спеціалістами зі страхування і багато іншого, – каже отець Роман, посміхаючись. – Люди часто приходять і запитують, що їм робити. Просять: “Подивіться на цей контракт. А чи можете піти мені зі мною, допомогти в перекладі і так далі. Тобто це такий виклик нашого служіння. Але ми стараємося допомагати стільки, скільки ми можемо. І я думаю, що це дуже важливо. І тут в Ірландії наша Церква є на першій лінії такої допомоги, бо українські громадські організації ще тільки зароджуються, і вони просто не справляються з тією кількістю запитів, які до них надходять».
На завершення отець Роман Лагіш наголосив, що труднощі й важкі моменти йому допомагає долати його чернеча спільнота, а тому він розуміє, наскільки важливо для людей, що опинилися далеко від дому, відчувати підтримку інших. «Стоячи перед цими людьми на літургії, – зазначає він, – я бачу в їхніх очах непевність, розгубленість, але й, одночасно, бачу, з якою радістю вони біжать для того, щоби отримати якусь підтримку і, через це, надію на завтрашній новий день».
