Отець Микієвич: долати самотність, породжену війною, допомагає спільнота
Світлана Духович - Ватикан
«Більше роботи, більше служіння, менше часу, але це дає можливість більше бути з людьми і для людей, тобто реалізувати себе як священик, як християнин, як людина і показати свою людськість в такій ситуації, коли до тебе приходять люди, які потребують щось від тебе, і ти знаєш, що вони залежні від тебе, що вони тобі не можуть ані подякувати, ані віддати. І ти маєш можливість робити різні добрі справи для різних людей, особливо, для чужих людей, а навіть і невдячних людей такі. І тому стаєш більше духовною особою в тій ситуації», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News священик Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ о. Роман Микієвич, ділячись думками про зміни та виклики, які постають перед священнослужителями від початку повномасштабної війни.
Допомога біженцям і переселенцям на початку війни
Отець Роман є настоятелем парафії святого Архистратига Михаїла в Тисмениці, а також очолює Тисменицький протопресвітерат. Він розповів, що на початку російського вторгнення майже всі їхні зусилля були спрямовані на те, щоб приймати біженців з регіонів, які найбільше страждали. Священик пригадує цілі колони машин, які рухалися попри їхню церкву. Багато хто зупинявся запитував, що їм далі робити, дехто просив переночувати, і тоді парафія знаходила для них нічліг в місцевому дитсадку чи в приміщенні при церкві.
Парох зауважує, що тільки на початку війни вони побачив Боже провидіння у тому, що в церкві були великі підвальні приміщення в, призначення яких до того було незрозумілим: «Ми зробили там укриття, – пригадує він, – і коли в почали звучати сирени протиповітряної тривоги, то в перші дні люди дуже на це реагували, і приходили ховатися в ці укриття в церкві».
Отець Роман вказує на великодушність місцевих мешканців, які відгукувалися на потреби біженців, військових і всіх потребуючих: «Люди в перші дні тут і сітки плели в церкві, а також приносили з дому різні продукти. Кожен приносив, що міг, і ми при церкві облаштували цілий склад, і люди могли прийти і взяти те, що їм необхідне. Пригадую, що мене вразило, коли прийшла одна жінка з двома малими дітьми і просила якихось продуктів. То були перші дні війни. І ми кажемо: «Будь ласка, тут є консерви, макаронні вироби, різні крупи. Можете собі взяти і приготувати. І вона взяла тільки дві «Мівіни» і ще щось. А я її запитую: “Пані, а чому Ви так мало взяли? Візьміть більше”. А вона відповідає “Я є з Києва, і мені більше не потрібно. Я взяла стільки, скільки мені треба, бо після мене ще йдуть інші”. І мене це дуже вразило, що є люди: дуже порядні, які не тільки за себе думають, а й за інших людей.
Тисменицький парох пригадує також один випадок, коли він прийшов на подвір'я храму, і побачив там одну незнайому одну жіночку, яка сиділа на лавці. «Вона сидить і каже: “Це Ви батюшка? Я не маю де спати. Мені сказали йти до батюшки і батюшка допоможе”, – розповідає отець Роман. – І вона на лавці сидить, і я не можу її залишити. Вона сказала, що вона зі східної України, і десь жила на квартирі, і потім вже не могла там жити, і не мала куди йти. Ну і я мусів ввечері знайти для неї якийсь нічліг тут, на парафії, а потім розмістили в притулку для біженців. І таких випадків багато було, коли люди зі східних регіонів просто приходили і просили про допомогу. На початку тут в Тисмениці їх було дуже багато».
Священик зауважує, що окрім матеріальної і моральної підтримки, місцеві мешканці старалися також поділитися з переселенцями своїми культурними і релігійними традиціями. «Деякі з них навіть почали приходити на Службу Божу в неділю, – каже він, – і запитували, як сповідалися і причащатися, бо вони раніше цього ніколи не робили. А наші старші парафіянки їх вчили всього цього. Наші люди тут щирі: вони і допоможуть, і нагодують, і ще й навчать молитися».
Самотність породжена війною
Тепер у Тисмениці не залишилося багато внутрішньо переміщених осіб, але праці для парафії святого Архистратига Михаїла та для її пароха не меншає. Тепер основна їхня увага зосереджена на підтримці місцевих мешканців, які пережили втрату близьких і рідних, які загинули на полі бою. Для отця Микієвича, як і для всіх священик, одним із найбільших викликів є похорони військових. Про цю частину розмови з о. Романом читайте за посиланням:
Ще одна проблема, спричинена війною, на яку звернув увагу наш співрозмовник – це самотність людей. «Тепер часто говориться про втому, – ділиться він, – але що я найбільше відчуваю в людях – це пережиття самотності. Багато людей сьогодні в нас залишилися одинокі, бо крім того, що хтось втратив когось на війні, є багато сімей, які змушені були виїхати і залишити своїх батьків чи родичів, особливо батьків похилого віку. У нас на парафії я знаю багато літніх людей, діти і внуки яких виїхали за кордон, а вони самі залишилися і доглядають за хатою, але вони самі. І я їх давно знаю, тому помічаю, як вони сумують. Коли розмовляю з ними, то вони постійно хочуть говорити про своїх дітей, хочуть розповідати, як їм там добре… Я потім зрозумів, що будь-яка бесіда про дітей і про внуків для них є приємною, вони хочуть про це думати і розповідати, бо їм цього не вистачає. Це відчуття самотності тепер є дуже великою проблемою для нас. І самотніми можуть почуватися також люди, які, можливо, не живуть самі: іноді в хаті може бути двоє-троє людей, можуть бути дідусь з бабусею, чи тато з мамою можуть бути двоє в хаті, а їхні діти і внуки поїхали далеко, ну і вони сумують. І такі люди тішать себе думкою, що це не надовго, що це все минеться, що діти і внуки повернуться. І вони так постійно говорять: “Ще трошки, ще трошки і ми знову будем разом”. Для людей, які звикли бути разом, а тепер їх життя розкидало, і вони мусять бути на відстані, пережити таку самотність – це дуже великий тягар».
Отець Роман Микієвич пояснив, що спілкуючись з такими людьми, він помічає їхню втрату життєвих сил, і щоб допомогти їм, слід бути разом. «Священик повинен бути якнайчастіше з такими людьми, – наголосив він, –якнайчастіше з ними спілкуватися, ними цікавитися, просто говорити на різні теми. Багато з таких людей часто приходять до церкви, приходять на Службу Божу і у будні дні, і в на свята, і навіть на вечірні і на молебні приходять. І таким чином вони почувають себе менш самотніми. Церква – це спільнота, і спільнота дуже підтримує. Людині, яка є при церкві, яка відвідує церкву, яка долучається до служіння Церкви чи навіть в допомогу Церкви для інших, вона тим самим лікує свою самотність, тобто свої депресії, свої знеохочення і втому до життя. Тому, якщо говорити просто, то треба ходити до церкви, бо коли людина ходить до церкви, то їй набагато легше ці всі речі пережити».
В цьому контексті отець Роман також звернувся до українців, які з різних причин залишили свою країну: «Я бажаю їм, щоб Бог їм допоміг те все пережити і там якось влаштуватися, і дітей там навчати, але, одночасно, не загубити свою віру і свою українську ідентичність. Бо дуже важливо не злитися з іншим світом, а зберегти українськість, яка проявляється також у маленьких речах: у звичайних святкуваннях свят, у вивченні української поезії, читанні українських творів тощо. Щоби і діти завжди пам'ятали, що вони є українцями. А по-друге, щоби завжди підтримували своїх близьких, щоби не забували телефонувати, щоби з ними завжди були на зв'язку, щоби підтримували і психологічно, і морально. Бо це також дає багато сили: коли людина знає, що є хтось, хто в будь-який момент їй зможе допомогти. І навпаки, коли ти знаєш, що ніхто не цікавиться, ніхто не телефонує, то тоді якось стає навіть лячно».
