ЦЕРКВА

Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Закриття третьої сесії

Розглянувши попереднього разу три соборові документи, які були затвердженні та проголошені на завершення третьої сесії ІІ Ватиканського Собору, цього разу зосередимося на промові Папи Павла VI у день її закриття, маючи можливість підвести таким чином підсумки цієї сесії.

о. Андрій Твердохліб

День 21 листопада 1964 року став днем завершення третього соборового періоду. Цього дня відбувалися відкриті збори, які від загальних відрізнялися тим, що у них брав участь папа римський. Тому одразу ж після схвальних голосувань в цілому за три схеми документів (про Церкву, про східні Церкви та екуменізм), відбулося їхнє затвердження та проголошення. Передбачалося, що також буде проголосований в цілому текст декларації про релігійну свободу. Але оскільки чимала кількість соборових отців вважали, що цей документ ще потребує виправлень, було прийнято рішення перенести голосування на четверту сесію і що ця декларація повинна стати першим документом для вивчення після відкриття наступної сесії.

Аудіоверсія

Після проголошення папою трьох текстів документів, які додалися до інших двох, прийнятих під час другої соборової сесії (Sacrosanctum concilium та Inter mirifica), кількість офіційних документів ІІ Ватиканського Собору сягнула числа п’яти: дві конституції, з яких одна догматична, та три декрети. І такий стан справ, як про це висловився Папа Павло VI у своїй промові, був результатом двох місяців, сповнених активної діяльності та братерської співпраці. Розглянемо далі основні моменти промови Святішого Отця в день закриття третьої сесії.

Немає жодного сумніву, що основним документом, який був близьким серцю Римського архиєрея, стала догматична конституція про Церкву. Це був документ-маяк, що повинен був визначити напрямок для всіх інших документів та який потребував розсудливого схвалення. Саме тому радість Папи Павла VI була відчутною, про що свідчать такі слова із промови:

“Наша радість зростає як тільки ми навіть лише подумки повертаємося до цього останнього моменту соборової сесії, яку тепер завершуємо, до аргументів, над якими велися дискусії і до визначення доктрини про Церкву; таким чином була завершена праця І Ватиканського Собору щодо доктрини; було досліджено таїнство Церкви та божественний задум щодо її основних інституцій.”

Протягом періоду часу меншого одного століття, папа зрештою мав можливість проголосити завершення роботи попереднього Собору із визначенням доктрини щодо єпископату. Він наголошував на тому, що необхідно було завершити праці І Ватиканського Собору і саме тепер для цього настав сприятливий час. Цього вимагали як розвиток новітніх богословських досліджень, так і поширення католицької Церкви у світі, як також і виклики, що породжені щоденною практикою душпастирської діяльності. Папа казав:

“Найкращою рекомендацією для такого проголошення виглядає те, що разом із нею жодним чином не змінилася традиційна доктрина. Те, чого хотів Христос, хочемо також і ми. Те, що було, те й залишилося. Те, що впродовж століть Церква навчала, також і ми навчаємо. Єдине, що спершу це містилося у способі життя, а тепер є чітко виражено у вченні; те, що досі було предметом для роздумів, для дискусій та частково також і для суперечок, тепер викладено в чіткій доктринальній формулі.”

Роздумуючи про Божий народ, про єпископат та його гідність, папа промовив слова, сповнені емоцій, які виражали усю радість через досягнутий результат.

“Варто також замислитися над шаною, яку ця Конституція надає Божому народові. Для нас немає нічого радіснішого, ніж бачити урочисте визнання гідності всіх наших Братів і Сестер, Синів і Доньок, з яких складається святий народ, оскільки все служіння Ієрархії звернене, як на власну мету, на його покликання, його освячення, його управління, його вічне спасіння. Не менше втіхи приносить нам і те, що ця Конституція проголошує щодо наших братів у єпископстві. Як же ми радіємо, коли бачимо, що їхня гідність урочисто підкреслена, їхнє служіння піднесене, їхня влада визнана!”

Говорячи про завершення ІІ Ватиканського Собору, папа висловлював намір закінчити його разом із четвертою сесією. Водночас він мав чітке розуміння тієї роботи, яку слід було виконати після його завершення. Собор закінчував одну фазу, але відкривав іншу, не менш вимогливу. Передусім потрібно було створити постсоборові комісії «для втілення його постанов у життя». Інше завдання, яке виокремив Папа Монтіні, втілюється через діяльність Синоду єпископів, а сьогодні також і через Раду кардиналів, яку скликав Папа Франциск. Згадувалося також про необхідність реформи римської курії, залучаючи до неї досвід дієцезальних єпископів.

“Вселенський Собор завершиться наступною четвертою сесією. Для того, щоб втілити його рішення в життя, необхідно буде створити багато «постсоборових» комісій, для керівництва якими неодмінно потрібно, щоб єпископат долучився зі своєю співпрацею. Спонукувані тією ж думкою, для вирішення справ загального зацікавлення, які, як відомо, є специфічними для нашого часу, Ми будемо готові обрати декого з вас, Достойні Брати, для періодичного скликання та обговорення, щоб Нам не бракувало розради вашої присутності, допомоги вашої розсудливості та компетентності, підтримки ваших порад, підтримки вашої авторитетності; Це буде ще більш корисним, оскільки римська курія, яка підлягає реструктуризації, що буде ретельно досліджуватися, зможе скористатися досвідом душпастирів дієцезій.”

Опісля Папа Павло VI висловлював надію, що виходячи із доктрини про таїнство Церкви, проголошеної ІІ Ватиканським Собором, «усі християни побачать чіткіше окресленим справжнє обличчя Христової нареченої; побачать красу своєї матері та своєї вчительки; побачать простоту і велич цієї шановної інституції». Тоді після короткої та значущої згадки декрету про екуменізм, яку папа супроводив словами привітання на адресу спостерігачів від інших конфесій, він підняв тему про четверту та останню сесію, впродовж якої слід було розглянути схеми двох важливих документів – про релігійну свободу, для завершення розгляду якої тепер забракло часу, та про Церкву в сучасному світі. На завершення промови він звернув свій погляд до Марії, зауваживши що вперше «Вселенський Собор зосередився в єдиній та такій розлогій католицькій доктрині над місцем, яке належить Пречистій Діві Марії у таїнстві Христа та Церкви». Зрештою Папа Павло VI віддав під найвищу опіку Пресвятої Богородиці не лише вселенський Собор, але й усю Церкву та її дітей, завершивши свою промову низкою молитовних звернень до Марії, Матері Христа та Матері Церкви.

Отож у даній передачі ми зосередилися над важливими моментами промови Папи Павла VI у день завершення третьої сесії ІІ Ватиканського Собору. Наступного разу розглянемо його останній міжсоборовий період.

Джерело:

Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 252-258.