Отець Роман Вовк із Запоріжжя: тут на сході потрібна католицька школа
Світлана Духович – Ватикан
Маленькі діти за шкільними партами в класі – така, здавалось би, звична картина тепер викликає особливі емоції, насамперед, коли йдеться про дітей на територіях, наближених до фронту. Від багатьох дітей, підлітків та молоді цю можливість забрала спершу пандемія, а потім повномасштабна війна. І коли вони знову мають можливість навчатися не онлайн, а в школі чи в іншому навчальному закладі, це означає, що життя, чи принаймні одна з його важливих частин, налагоджується.
Мабуть, мало хто сподівався побачити у цей час фото дітей за партами у Запоріжжі. Таку фотографію зробили 17 серпня 2024 року, коли владика Максим Рябуха, єпископ-помічник Донецького екзархату УГКЦ, посвятив перший клас католицької школи ім. святого Івана Боско, що діятиме при парафії Матері Божої Неустанної Помочі. Власне ініціатором задуму є настоятель цієї парафії отець Роман Вовк, який він втілює в життя разом зі своєю громадою. Про це та про плани стосовно подальшого розвитку навчального закладу, а також про своє понад двадцятирічне служіння на сході та півдні України він розповів в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News.
Дати дітям можливість знову спілкуватися
Розповідаючи про те, що спонукало до відкриття навчання в шкільному класі, отець Роман пригадав випадок з двома хлопчиками, які відвідують той самий гурток в дитячому центрі при їхній парафії: лише там, на гуртку, вони вияснили, що вже другий рік навчаються в одному класі в школі, але раніше ніколи не зустрічалися. Отже, дітям, як підкреслив священик, надзвичайно бракує спілкування одні з одними. «У нас на парафії є дитячий центр, окрема будівля, де ми маємо дуже багато різних гуртків, – каже отець Роман. – Це і музичні, і танцювальні, і заняття фітнесом, образотворче мистецтво. Загалом на сьогоднішній день у всіх гуртках займається понад чотириста дітей. В цьому ж дитячому центрі при парафії діє також дитячий садок. І цього року діти старшої групи є випускниками садочка, і мали би бути школярами. А в Запоріжжі зараз у нас навчання, в основному, тільки дистанційне, бо спочатку був ковід, а тепер війна, і діти в нас мають дуже мало спілкування».
Священик зазначає, що самі батьки дітей звернулися до нього з проханням допомогти знайти спосіб організувати “реальне” навчання для дітей. «Ще минулого року, розуміючи ситуацію і той трагізм, що в нас відбувається, і те, що ми – прифронтове місто, і враховуючи той факт, що в нас багато дітей, – пояснює священик, – ми почали будувати укриття, щоб мати безпечний простір. І ми побачили, що ми вже встигаємо його закінчити до вересня і що діти будуть мати змогу навчатися. Тому ми пришвидшили завершення робіт, закупили обладнання, тепер ще дещо довершуємо, але з вересня цих двадцять п'ять дітей, яких ми набрали в перший клас, точно зможуть вчитися в цьому класі, тобто будуть мати нормальну освіту в реальному житті, з реальним вчителем, маючи нагоду живого спілкування і, що важливо, в безпечному просторі».
“Дивний” задум в часі війни
Як зазначає наш співрозмовник, перший клас, який діятиме з вересня, стане немов би “першою ластівкою” католицької школи, про яку завжди мріяв священик і яку вже почали будувати. «Я розумів, що нам на сході України потрібна католицька школа, – ділиться він. – І минулого року ми купили земельну ділянку біля нашої парафії. Це має бути повноцінна школа, яка надаватиме повну освіту, починаючи від дошкільного виховання. Вже цього року ми поволі почали будівництво. Насправді, це дуже важка справа, бо будівництво – це завжди фінансові витрати, потрібна чиясь допомога, а зараз, коли ми починаємо комусь розказувати, що ми починаємо будувати школу в Запоріжжі, то нам кажуть: “Ви якісь дивні”. Але я розумію, що як закінчиться війна, то нам потрібна буде якісна освіта, яка насправді вже давно руйнується: спочатку ковід, тепер війна. І якби ж то тільки війна, а ми бачимо, що через війну агресор постійно наносить ракетні удари також і по навчальних закладах, і дуже багато з них знищено. Тому завтра ми точно будемо потребувати якісної освіти, а навчальний заклад за один день не будується. І тому ми на перспективу будуємо».
Отець Роман не приховує, що було дуже важко знайти необхідну допомогу навіть на відкриття одного класу, і тому припускає, що буде також нелегко будувати школу. Але він сподівається, що теперішні першокласники зможуть продовжити навчання в новозбудованій школі і дійдуть до одинадцятого класу. «Я думаю, що нам це вдасться, – стверджує він. – Я не знаю як, але я в це сильно вірю, тому я думаю, що Бог точно нам в цьому допоможе».
Відповідаючи на запитання про те, чи наступного року знову набиратимуть дітей до першого класу, наш співрозмовник припустив, що, мабуть, батьки випускників з дитсадочка звернуться з таким самим проханням, як і цього року. «Я думаю, що знову доведеться брати перший клас, а також і другий продовжувати, бо точно не захочеться з цими дітьми прощатись», – каже він.
Стосовно умов запису до школи, то отець Роман пояснив, що саме навчання є безкоштовним, але батьки покриватимуть кошти за харчування дітей, групу продовженого дня та комунальні послуги за приміщення.
Діти Запоріжжя
За словами греко-католицького священика, в Запоріжжі досі мешкає багато сімей з дітьми. «Якщо на початку повномасштабного вторгнення якась частина місцевих мешканців виїхала, – пояснює він, – то, з іншого боку, до міста прибуло багато людей з окупованих територій (Мелітополя, Бердянська, Приморська, Енергодара та інших). Вони приїхали в Запоріжжя в надії, що завтра-післязавтра все ж таки повернуться, бо всі сподівалися, що це ненадовго. І частина з них дотепер перебуває в Запоріжжі, бо сподіваються, що буде недалеко додому повертатися».
Про те, що в місті багато дітей, свідчить також і кількість дітей – понад 400 – які регулярно відвідують дитячий центр при парафії Матері Божої Неустанної Помочі, щоб займатися в різних гуртках. Настоятель парафії зауважує, що завдяки допомозі благодійного фонду Renovabis, заняття можуть безкоштовно відвідувати діти із малозабезпечених сімей.
Життя в постійній небезпеці
Ми часто читаємо чи чуємо в новинах про обстріли Запоріжжя, і ми запитали отця Романа, як на це реагують діти. «Насправді, я вам скажу, діти тяжко реагують, – відповів він. – Так, як і дорослі, зрештою: одні діти більш-менш нормально реагують, або принаймні нам так здається. А інші діти дуже тяжко реагують, і пізніше вони мають страх, з ними мусить працювати психолог, бо іноді дитина боїться сама навіть на декілька кроків відійти і реагує дуже болісно на різкі звуки на вулиці, як наприклад, шум мотоцикла чи щось гучніше. І це те, що ми бачимо зараз, а наскільки це відіб'ється на психіці дітей, які це буде мати наслідки, насправді, мені тяжко сказати, бо я не є спеціалістом. Але точно бачу, що вони болісно переживають».
З іншого боку, як підкреслив наш співрозмовник, не всі новини, в яких йдеться про Запоріжжя, стосуються самого міста: дуже часто мова йде про область, бо саме там, йде лінія розмежування. «І насправді останніх декілька місяців в нас спокійніше, порівнянню з тим, що було раніше, – каже він. – Це не означає, що повністю спокійно: існує постійна небезпека обстрілів, бо до лінії розмежування приблизно двадцять п'ять кілометрів».
Покликання до служіння на сході країни
Отець Роман Вовк розпочав своє служіння у Донецьку 2001 року, ще коли ці території входили до Києво-Вишгородської Екзархії, з якої пізніше утворилися інші структури, серед яких – Донецько-Харківський екзархат, який пізніше був поділений на Харківський і Донецький екзархати. В Донецьку греко-католицький священик служив до середини 2014 року, а потім був змушений покинути місто. Опісля він півтора року служив у Кривому Розі, а з 2016 року він з родиною –дружиною та їхніми чотирма дітьми – в Запоріжжі.
Відповідаючи на запитання про те, як він дає собі раду з психологічним і фізичним навантаженням, якого вимагає служіння у цей час війни в одному із найбільш небезпечних регіонів країни, отець Роман відповідає: «Насправді мушу зізнатись, з одного боку, що здоровий розум каже: “Треба трохи відпочити”, бо я мінімум від початку повномасштабної війни я не мав жодної відпустки, а тільки кілька разів за ці два роки виїжджав за межі екзархату, і то по справах. І тому точно треба би було відпочити. Але, з іншого боку, з причини різних обставин, може це “трудоголізм” чи щось подібне, мені поки що це не вдається, бо відчуваю, що мушу бути присутній тут, і зараз, і то в різних місцях. Але якось я з цим справляюся. Допомагає Літургія, яку ми маємо щодня, молитви, спілкування з людьми, з тими ж дітьми, які дарують оті посмішки в часі війни. І ти розумієш, що їхнє дитинство точно не поставлене на паузу, а завдяки нашому старанню діти мають нагоду хоч трошки пережити своє дитинство. І завдяки таким факторам якось психологічно налаштовуєшся і розумієш, що відпочивати можна буде після того, як ми справимося з тим викликом, який на сьогодні є».
Посвята людям, які спраглі Божої любові
«Я родом з Львівщини, дружина моя з Франківська, а четверо наших дітей вже народилися в Донецьку, – розповідає отець Роман Вовк, пояснюючи, що спонукало його все ж таки залишитись служити на сході і півдні країни. – Тому моя батьківщина Львівщина, але батьківщина моїх дітей – це Донецьк. Як там дальше буде з їхньою батьківщиною, не знаємо, але коли я у 2000 році з західної України вперше потрапив до Донецька і побачив це місце, де треба і можна багато працювати з тими людьми, які спраглі Божої любові, я вирішив, що буду там. Бо я знав, що на заході країни достатньо священників, а тут в нас завжди їх не вистачає. І тоді я прийняв рішення, що я хочу тут послужити. Я ще не відчуваю, що я вже зробив те, що мав би зробити, тому ніколи навіть не думав повертатися у західну Україну. У 2014 році, коли розпочалася війна, і поки я не переїхав в Запоріжжя, то дружина з дітьми були на Львівщині. Але коли ми вже визначилися щодо місця служіння, то вже переїхали сюди зі всією сім'єю».
Беручи до уваги те, що у Запоріжжі небезпека обстрілів залишається високою, ми поцікавилися, чи до отця Романа хтось із мешканців звертався із проханням про пораду, на рахунок того, чи виїжджати з міста, чи залишатися. «Я не мав такого досвіду», – відповів він, додаючи, що це рішення кожної сім’ї зокрема. Він розповів свій приклад: коли розпочалася повномасштабна війна, то його дружина і діти виїхали на Львівщину, побули там три місяці, а потім знову повернулися до Запоріжжя, бо не хотіли бути далеко від свого чоловіка і тата. «Ми сім'я, і ми маєм бути разом. Якщо ти не їдеш звідти і ми не хочемо», – казали вони. Тому в кожного, як підкреслює священик, є свої обставини, які кожен мусить враховувати.
Важливо не почуватися «забутими»
Після понад два з половиною років повномасштабної війни в Україні, кількість гуманітарної допомоги, порівняно з початком війни, значно знизилася. На жаль, російські обстріли щоразу спричиняють нові руйнування, знову є постраждалі, з’являються нові потреби. Відповідаючи на запитання про те, чи вистачає цієї допомоги, чи в Запоріжжі вірні УГКЦ відчувають підтримку своєї Церкви, отець настоятель парафії Матері Божої Неустанної Помочі зазначив, що через церковні структури вони роздавали дуже багато допомоги, і бували випадки, що допомоги просили люди, яким вона точно не потрібна, а бувають випадки, що люди дійсно потребують, але соромляться попросити. «Але я точно знаю, що ми і як Церква, але також й інші структури, маємо ресурси, щоби забезпечити людей, які тут живуть, всіма базовими речами», – сказав він, додаючи, що іноді проблема в тому, що є багато тих, які готові надати якусь одноразову допомогу, – пакунок з продуктами, теплий одяг, чи ліки, – хочуть зробити фотографію, показати, що вони допомогли, і все. «Але є певні речі довгострокові, які би потребували трохи більше уваги і більше часу, – пояснює священик. – Й іноді бракує тих справ, які допомагають показати людині, що вона є цінна не лише зараз для фотографії, але на довший час. І про це варто пам’ятати. Але як Церква, ми точно не покинуті. Ми точно маємо увагу і Церкви, й інших благодійників, і про нас точно не забувають. Ми намагаємося теж пам'ятати про тих людей, які тут є, і максимально надати їм допомогу. Але іноді є такі ситуації, коли треба реагувати тут і зараз, й іноді дуже тяжко до когось достукатися і пояснити, що цінною є допомога зараз і тут, а не тоді, коли вже буде пізно».
На завершення нашої розмови отець Роман Вовк просить усіх католиків як в Україні, так і за кордоном, не забувати про них. «Пам’ятати, що ми тут є, і ми потребуємо моральної й духовної підтримки, – каже він. – Бо дуже часто матеріальні речі потрібні, але з іншого боку, тут завжди приємно відчувати, коли знаєш, що хтось за тебе співпереживає, когось цікавить твоя доля, що хтось не тільки молиться за тебе, а й готовий спитати: “Як твої справи?”. І оце, власне, такий вияв християнської любові і християнської уваги, який виражений не так в матеріальних речах, як в духовній підтримці і в чисто людському співпереживання в конкретному місці, в конкретному часі, в конкретній людині».
