Шукати

Владика Богдан Манишин молиться з військовослужбовцями Владика Богдан Манишин молиться з військовослужбовцями  

Єп. Манишин про Різдво на фронті: в кожному терпінні – народження нового життя

В інтервʼю для ватиканських медіа керівник Департаменту військового капеланства УГКЦ єпископ Богдан Манишин ділиться своїми роздумами про те, якого сенсу набуває Різдво на передовій. «Потрібно донести захисникові і захисниці, що те, що вони переживають, не є даремним», – каже він, додаючи, що «важливо, щоб інші розуміли, що наше життя має ціну: якщо ходимо по цій землі, то це ціною чийогось життя. І це такий сенс народження».

Світлана Духович – Ватикан

«Будь-яке свято на фронті пов'язано з тим, що з огляду на бойові обставини сакрум зникає», – каже в інтерв’ю для ватиканських медіа владика Богдан Манишин, Єпископ-помічник Стрийської єпархії, керівник Департаменту військового капеланства при Патріаршій курії УГКЦ, ділячись думками про те, наскільки капеланам вдається допомагати військовим на фронті святкувати Різдво. «Це залежить від насиченості того, що відбувається, від того, чи бійці успішно ведуть оборону, чи, може, зазнають більших втрат, чи десь перемагають, – додає він. – Впливає також віддаленість від дому, інтенсивність бойових дій – все має значення. Але капелан, який присутній там, має дати зрозуміти нашим захисникам і захисницям, що будь-яке терпіння – це народження нового життя. Потрібно донести захисникові і захисниці, що те, що вони пережили, було не даремним. Кожному терпінню потрібно надавати сенс, бо в іншому випадку воно приведе до розпачі».

Цінувати жертву тих, хто віддає з нас своє життя

Єпископ пояснює, що тут не йдеться про те, чи виграна чи програна битва, а про жертву, тому що ті, хто вирушає на фронт, «дають згоду на те, щоби рано чи пізно можуть це життя віддати», але не просто віддати, а віддати за когось. «Коли ми проводжаємо когось із наших бійців в останню путь, – зазначає владика Богдан, – ми кажемо: “Віддав своє життя за Україну” і це перегукується зі словами Ісуса: “Я кладу своє життя”. Тобто ми покликані дати віру, що їхнє життя також не перестає існувати: воно дається іншим. Але дуже важливо, щоб й інші навчилися це цінувати, і розуміли, що наше життя має ціну: якщо ходимо по цій землі, то це ціною чийогось життя. І це такий сенс народження».

В подіях, пов’язаних з народженням Христа, як пояснює владика Богдан, знаходимо приклад того, що ми часто не розуміємо, чому з нами відбувається те чи інше. Для юдеїв перепис населення, не наказаний Богом, був гріхом. Марія з Йосиф знали це, але вони мусіли йти до Вифлеєму, і таким чином збулося Писання. Також і Симон Киринейський не розумів, чому йому дали нести хрест Ісуса по дорозі на Голготу. «Але так народжується нове життя, – каже ієрарх. – Оце контекст того, що Україна має зрозуміти: ми народилися, бо є ті, які сьогодні там, на лінії фронту. А вони є там, тому що вони люблять. Якби не любили країну, їх би там не було. Вони стоять на пограниччі між добром і злом. Вони несуть той хрест, який хтось інший не може нести. Ісус на хресті дає життя новій спільноті. І там, на фронті, сенс Різдва полягає в тому, щоби залишитися собою. Бо на війні найважче – це залишатися людиною».

Різдвяне тепло на фронті

Думки єпископа, який вже не одне Різдво провів серед військових, линуть до радісних моментів, які можна назвати різдвяним чудом. На Різдво і на Великдень разом з іншими священиками він приїжджає у ті місця, куди військові приходять з лінії фронту на дві-три доби, щоб зігрітися, випрати одяг, висушити, поїсти, поспати, бо «люди виснажені, а танки пруть…». Владика Богдан пригадує, що одного разу у різдвяний час вони приїхали відвідати бійців одного підрозділу, і там у них зламався автомобіль. Його їм відремонтували, але вони збилися із запланованого графіку відвідування різних точок, де були військові. «Ми думали: “Чому ж ми так затримуємося?” – розповідає наш співрозмовник. – Пізніше виявилось, що це запізнення мало свій смисл. Один із бійців розповів, що саме того дня, коли ми приїхали до нього, він закінчив молитися дев'ятницю. Щойно перед тим він прийшов з бойового завдання і дуже сподівався, що саме того дня посповідається і прийме Святе Причастя. Йому казали: “Слухай, тут Куп'янськ. Де ти тут знайдеш священника?”. А ми приїхали туди саме у той момент, коли він там був». Під час тих відвідин була ще одна важлива зустріч. Через затримку вони змушені були провести дві доби в одному місці з військовими. «Пройшов час, і ми на Великдень знову завітали до тих бійців, в яких були на Різдво, – пригадує владика. – І один із них сказав: “Якби Вас тоді не було, я би з жінкою розійшовся. Я тоді пішов до сповіді, я переглянув своє життя, і тепер зовсім інакше дивлюся на своє родинне життя. І я щасливий з дружиною”. Пройшов ще якийсь час, може, місяць-два, і я дізнався, що він отримав тяжке поранення. Як ви думаєте, хто за ним доглядав? Звичайно, його дружина».

Один з моментів, що зігрівають душу єпископа, це коли військові просять його навчити їх молитися на вервиці. «А найбільше шкодую про те, – додає він, – що багато людей, які хотіли би цієї духовної підтримки, не мають можливості її отримати, бо ми неможливо охопити всіх». Він пояснює, що, зазвичай, кожна військова бригада, яка може бути більшою чи меншою за чисельністю, має свого капелана. «Буває так, що ти приїхав і поїхав, і дехто може тебе і не бачити», – каже єпископ.

Дарувати себе іншим разом з тими, хто служить

Досвід капеланства владики Богдана Манишина розпочався ще в 1998 році під час його навчання в Львівській духовній семінарії, коли він разом з іншими семінаристами почав проводити зустрічі з курсантами в Академії сухопутних військ у місті Львів. Щоб пояснити сутність капеланства, він пригадує його витоки. Саме слово “капелан” і його місія пов’язані із постаттю святого Мартина Турського (317-397), який народився в римській провінції Паннонія (нині територія Угорщини). Його батько був військовим армії Римської імперії, і вже у віці п'ятнадцяти років віддав свого сина до війська. «Вже в юнацькі роки, – розповідає владика Богдан, – Мартин перейнявся християнством, і для нього природою християнства було ділитися з іншими. Він ще не був хрещений, але вже ділився з потребуючими. Пізніше він прийняв хрещення. Вже у вісімнадцять років він став офіцером, і коли в зимній період він об'їжджав одне із міст сучасної Франції (тодішня Римська імперія), він побачив при брамі бідного чоловіка, який замерзав. Мартин вирішив його не оминути і не мав більше нічого дати, крім як відтяти половину свого плаща, латинською “cappa”. Він не міг дати весь плащ, бо його використовували в походах як намет і він належав римському війську. Опісля вночі йому сниться Ісус, одягнений в його плащ і каже: “Мене Мартин одягнув”. Через певний період часу він залишив військову службу, заснував монастир і помер своєю смертю».

Пізніше друга половина плаща-капи святого Мартина стала предметом вшанування у французькій армії. Для неї був створений похідний храм, який назвали «капелою» (лат. capella; звідси походить й українське «каплиця»), а священника, який служив у цьому храмі, почали називати “capellanus”, капелан. У кожному легіоні імператора Римської імперії Костянтина I Великого була похідна церква (окремий намет) із християнським священником.

«Отже, природа військового капелана, – пояснює співрозмовник, – полягає в тому, щоб віддавати, дарувати себе разом з тими, хто служить. Проходять роки, змінюються обставини, але природа залишається та сама, тобто ти є громадянином обидвох царств: Царства Божого і царства земного, бо капелан також підпорядковується військовим законам. Очевидно, що практично згідно зі всіма міжнародними нормами, капеланові не дозволяють володіти і користуватися зброєю».

Керівник Департаменту військового капеланства зауважує, що така природа капеланського служіння вимагає жертовності. «Але там, де є такі екстремальні ситуації, ти бачиш, як Бог діє в історії кожного людського життя, – наголошує він. – Ти бачиш, як Бог бере людську історію у Свої руки, як Він її змінює, тому що там є пограниччя між добром і злом. І капелан має в своїй природі обов'язок нагадувати, щоби військовик завжди залишався людиною, що обставини, які складаються, не є вищі за тебе. Так, чаша терпінь може перевершувати твої можливості, але коли з нами Бог, то нас уже багато».

В цьому контексті єпископ процитував вірш волинського поета Василя Слапчука, який служив на війні в Афганістані:

Кидаю гранату –
Добрі люди, нате.
Добрі люди, добрі,
Підпалю вам обрій,
Підпалю хатину…
Йди – погрійсь, людино.
Люди добрі, люди,
Хай вам добре буде
Як, скажіть, солдату
Людиною стати?
Ставши – залишитись
І зостатись жити?
Любі мамо й тату…
Кидаю гранату.

«На війні є дуже різні обставини, – коментує владика Богдан. – Але, капелан це той, хто намагається бути сумлінням і допомогти іншому це сумління відчути, бо людина, незалежно якої б вона була конфесії чи іншої релігії, або навіть не віруюча, має сумління». Він пригадав цитату з Конституції Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі: «Сумління є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі» (Gaudium et spes, 16). «Умови бувають дуже різні, дуже непрості, – зауважує ієрарх, – людський фактор залишається людським фактором. Але це є умови нашого спасіння. Тому така природа капеланства – залишитись людиною і зростати в любові до Бога і до людей».

23 грудня 2024, 11:05