Настоятель вікентійців відвідав Україну: непохитна віра і готовність допомагати

Світлана Духович – Ватикан

«Навіть після трьох років війни, нестерпного болю і страждань, вони продовжують залишатися на своїх місцях, де в будь-який момент може прилетіти безпілотник, або якийсь інший боєприпас може влучити в їхній будинок, в їхню квартиру або в церкву, де вони збираються. Але вони продовжують збиратися, продовжують молитися і вони відкриті на допомогу всім, хто цього потребує», – зазначає в інтерв'ю для ватиканських медіа отець Томаж Мавріч, Генеральний настоятель Згромадження Місії і Згромадження сестер милосердя святого Вікентія де Поля, розповідаючи про діяльність спільнот в країні, що страждає від війни. Від 10 по 22 березня 2025 р. отець Мавріч перебував в Україні, де відвідав своїх співбратів та інші спільноти так званої Вікентійської Родини.

Бути з людьми і нагадувати їм, що вони не самі

«Метою мого візиту, – ділиться він, – було просто бути з ними. Бути там, щоб показати, що ми, як згромадження, близькі до них і що вони не повинні відчувати себе забутими чи залишеними, а навпаки: ми постійно молимося за Україну, як і весь світ, і намагаємося весь час бути на зв'язку, хоча б по телефону, за допомогою електронної пошти. Але я подумав, що, звичайно, краще було б поїхати і відвідати не одне-два місця, а всі, незалежно від того, наскільки там складно чи небезпечно. Наші співбрати там, і я теж повинен там бути». Отець Томаж встиг відвідати всі шість спільнот Згромадження Місії, розташованих у Києві, Одесі, Харкові, Перечині (Закарпатська область), Сторожинці (Чернівецька область), Снятині (Івано-Франківська область). Відповідаючи на запитання, чи не було йому страшно, Генеральний настоятель каже: «Ні, зовсім ні. Я був повністю спокійний. Навіть чуючи тут у Києві, в Одесі, в Харкові безпілотники чи звуки тривоги, які вмикаються, коли наближається небезпека, я був спокійний. І це благодать. Ніякого страху. Це так само, як я відвідував наші місії до війни».

Віра і щедрість

Отець Томаж підкреслив, що поїхав в Україну «не для того, щоб виступати з промовами, лекціями чи давати поради», а радше «щоб вчитися, слухати, бачити, зустрічатися з людьми». Те, що він побачив під час численних зустрічей не лише зі своїми співбратами, але й з усіма спільнотами Вікентійської Родини, яка має десять осередків в Україні, – це, насамперед, їхнє свідчення віри. «Я казав їм: “Ви продовжуєте молитися, брати участь у Євхаристії, і навіть у цих страшних ситуаціях, які ви пережили і переживаєте, продовжуєте вірити, що останнє слово буде за Ісусом, що останнє слово буде за правдою, і за це я вам дуже дякую”», – поділився священик.

Ще одне, що його вразило, – це великодушність багатьох священників, черниць, а також мирян, які допомагають нужденним. У дуже критичній ситуації вони думають не тільки про себе і свої сім'ї, але відкриті для допомоги всім, розвозять гуманітарну допомогу, яка постійно надходить, по селах, містечках і, якщо можуть, то навіть солдатам на фронті.

Для них важливо відчувати підтримку

«Які головні виклики стоять зараз перед священниками, сестрами і мирянами Вікентійської Родини в Україні?» – запитуємо отця Мавріча. «Для них дуже важливо, щоб вони відчували підтримку, – відповідає він, – духовну підтримку від світу, від Вікентійської Родини в усьому світі, а також, щоб вони отримували, наскільки це можливо, гуманітарну допомогу. Вони завжди її потребують, тому що особливо наші співбрати, духовенство загалом, сестри і миряни організовані таким чином, що вони привозять допомогу в різні точки України, коли отримують прохання. А їх багато: в основному йдеться про ліки, їжу, підгузки, одяг, простирадла, ковдри. Але загалом, варто сказати, що вони герої, тому що вони залишаються там, вони не виїжджають. І люди часто їм кажуть: “Якщо ви – священники, брати, сестри – поїдете, то ми, миряни, теж поїдемо. Якщо ви не виїжджаєте, то ми теж залишаємося”. І вони залишаються, вони там. Навіть деякі з тих, хто виїхав на самому початку війни, коли ситуація була дуже невизначеною і складною, зараз повернулися. Більшість з них повернулися на свої місця служіння».

Слухати історії людей

Протягом одинадцяти днів свого візиту настоятель Вікентійців зустрівся з багатьма людьми, побачив їхні очі і почув їхні історії – те, чого зазвичай не побачиш в засобах масової інформації за межами України. «У новинах, – коментує він, – говорять про бойові дії, ви чуєте цифри, бачите різні міжнародні та європейські зустрічі, бачите деякі зруйновані будівлі, але у вас немає можливості послухати людей, які розповідають свої історії, страждання, втрати багатьох синів і дочок, але, передусім, чоловіків, які воюють. Але також і про сім'ї, чиї будинки були уражені безпілотником або іншим видом зброї. Біль, психологічні наслідки, з якими живуть люди... це те, що я почув від них».

Сенс страждання

Отець Томаж також зрозумів, якого сенсу надають українці своєму болючому досвіду. «Їхньою мотивацією, – пояснює він, – є наступне переконання: “Це наша земля, і якщо ми її втратимо, то втратимо свою ідентичність. Ким ми тоді будемо чи станемо?”. Коли почалося вторгнення, те, як це відбувалося, тисячі смертей, мільйони людей, які покинули країну – все це змушує їх замислюватися: “А що, якщо після стількох втрат, людських втрат, ми як нація будемо втрачені, ми втратимо нашу ідентичність, а також наші сім'ї і наступні покоління...”. Тому вони воюють, хоча це зовсім нелегко – йти на передову. Але вони вірять, що за Ісусом останнє слово, що правда настане, що справедливість настане, звичайно, великою ціною».

«Вікентійська Родина стала набагато більшою»

Повертаючись з України, Генеральний настоятель вікентійців забрав з собою у своєму серці три речі, які підсумовують все сказане. Перша – це непохитна віра місцевих послідовників святого Вікентія, «бо навіть після трьох років війни, нестерпного болю і страждань, вони продовжують залишатися на своїх місцях, продовжують молитися». Друга річ – їхня щедрість. «Вікентійська Родина, – каже він, – стала набагато більшою, ніж раніше. Наприклад, візьмімо парафію в Харкові: хтось міг би подумати, що вона порожня, але я бачив, що це зовсім не так. На початку війни вона була порожня, бо всі виїхали, але через кілька тижнів повернувся парох, і люди почали повертатися. Але туди приходять не тільки католики, є також багато православних або людей, які не сповідують жодної віри. Через готовність допомогти кожному в будь-якій потребі, люди продовжують приходити і молитися. Третє, що я хочу додати, це те, що часто повторює Папа Франциск: війна не є вирішенням жодної проблеми, вона ніколи не є шляхом до миру, тому що шлях до миру зовсім інший».