Папа: Кожне покликання має шлюбний вимір

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан

Роздумуючи у світлі уривка з Послання святого Павла до Ефесян про те, як вірна Христова любов є «світлом для того, аби жити красою людської чуттєвості», Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 31 жовтня 2018 р., доповнив повчання, присвячене Божій заповіді: «Не чинитимеш перелюбу», розпочате минулого тижня. За його словами, наш почуттєвий вимір є покликанням до любові, а любов виявляється «через вірність, прийняття та милосердя».

Революційний погляд на подружжя

Підкресливши, що згадана заповідь виразно вказує на подружню вірність, Святіший Отець звернув увагу на те, що прочитаний на початку зустрічі уривок з Послання до Ефесян є «революційним». Адже стверджувати «в контексті тогочасної антропології», що чоловік повинен любити дружину так, як Ісус полюбив Церкву, «було, мабуть, найреволюційнішим висловлюванням щодо подружжя».

Вірність – ознака зрілості

«Може виникнути запитання: кого стосується ця заповідь про вірність? Лише одружених? У дійсності, ця заповідь призначена для всіх, батьківське Боже слово, звернене до кожного чоловіка та жінки», – вів далі Папа, нагадуючи про те, що «шлях людського дозрівання» є шляхом любові, що починається від отримування опіки до спроможності опікуватися, від прийняття життя до здатності його передавати.

«Стати дорослою людиною, – пояснив він, – означає дійти до спроможності жити, виявляючи шлюбні і батьківські навики, що проявляться в різних життєвих ситуаціях, як от в здатності брати на себе тягар когось іншого та любити його без двозначності. Це загальний навик людської особи, яка вміє приймати дійсність та входити в глибокі стосунки з іншими».

Ким, отже є перелюбник, розпусник, невірний? «Це незріла людина, – відповідає Папа, – яка утримує своє життя для себе та інтерпретує ситуації на основі власного добробуту та задоволення. Отож, щоб одружитися, не вистачить укласти подружжя! Необхідно пройти шляхом від “я” до “ми”, від думання самому до думання разом, від життя наодинці до життя удвох. І це прекрасний шлях!».

Шлюбний вимір покликання

«Поширюючи перспективу», Святіший Отець ствердив, що кожне покликання в згаданому сенсі має шлюбний вимір. «Священство є таким, – сказав він, – бо є покликанням у Христі та в Церкві служити спільноті з повнотою почуттів, конкретною турботою та мудрістю, дарованими Господом. Церкві не потрібні кандидати на посаду священиків, не потрібні, краще, щоб такі залишилися вдома, але потрібні мужі, до серця яких торкнувся Святий Дух беззастережною любов’ю до Христової Нареченої».

Отож, священик повинен любити Божий люд «з повнотою батьківства, ніжності та сили чоловіка й батька». Також і богопосвячене дівоцтво слід «переживати з радістю у Христі, як шлюбне і плідне здійснення материнства й батьківства».

Людське тіло – місце здійснення покликання до любові

Наступник святого Петра ще раз наголосив, що кожне християнське покликання є шлюбним, бо є «плодом любові, в якій всі ми були відроджені, зв’язком любові з Христом». І саме в світлі «Його вірності, ніжності та великодушності» з вірою дивимося на подружжя та кожне покликання і «розуміємо повноту сенсу статевості».

«Людська особа у своїй нерозривній єдності духа й тіла та в своїй чоловічій і жіночій протилежності, є чудовою дійсністю, призначеною любити й бути любленою. Людське тіло не є засобом здобування приємності, але місцем здійснення нашого покликання до любові, а у справжній любові не залишається місця для похоті та її поверхневості. Чоловіки та жінки заслуговують чогось більшого від цього!» – наголосив Папа, підсумовуючи, що шоста заповідь хоч і має «негативне формулювання», але «спрямовує нас до нашого справжнього покликання – до повної та вірної нареченської любові, яку нам об’явив і дарував Ісус Христос».