Папа до салезіян: у вірності харизмі нести світові надію

Tiziana Campisi / о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан

Від 16 лютого до 14 березня 2020 року в Торіно на півночі Італії відбувалася 28-ма Генеральна Капітуля Салезіянського Згромадження святого Джованні Боско. Зустріч представників духовних послідовників цього туринського святого повинна була тривати до 4 квітня, але з огляду на ситуацію, що склалася в світі та, зокрема, в Італії, в зв’язку з поширенням вірусу COVID-19, її завершено достроково. Не маючи змоги прийняти делегатів на аудієнції, Папа Франциск надіслав учасникам капітули послання, в якому закликає бути уважними до потреб молоді, відкидати клерикалізм і ригоризм, давати голос жінкам, жити розмаїттям світу, а в контексті сучасного комунікаційного контексту дбати про «душпастирство монітора».

Салезіянин і надія

Глава Католицької Церкви наголошує на тому, що салезіянин ХХІ століття – це «муж надії, бо знає, що його опора – Господь, спроможний створити новими всі речі». За його словами, «наставлення надії здатне встановлювати й започатковувати виховні шляхи, альтернативні притаманним панівній культурі», що в багатьох ситуаціях, як от злидні, а подекуди – крайній надмір, «придушують та вбивають мрії нашої молоді».

У цьому контексті Святіший Отець закликає Згромадження, основною харизмою якого є виховання, «наповняти життя багатьох покинутих молодих людей, що перебувають в небезпеці, бідних і потребуючих, відкинених немов непотріб, позбавлених прав і домівки», що чекають на погляд надії, здатний «протидіяти будь-яким наставленням фаталізму й приреченості». Ці юнаки й дівчата потребують зустрітися з Ісусовим поглядом, який скаже їм, що з усіх болючих і темних ситуацій «існує вихід».

Боже батьківство

Папа Франциск нагадує про те, що святий Джованні Боско, пригортаючи «світ покинутих дітей та юнаків», дав їм змогу «в дотичний спосіб відчути Боже батьківство», а ця молодь, за словами Святішого Отця, допомогла Церкві «наново зустрітися зі своєю місією», так що «відкинений будівничими камінь став наріжним каменем». Вони не були «пасивними учасниками чи глядачами», але «головними дійовими особами» всього процесу заснування Салезіянського Згромадження, а «салезіянськість» зароджується саме з «цієї зустрічі, здатної викликати пророцтва та видіння: приймати, інтегрувати та розвивати найкращі якості як дар для інших, насамперед, марґіналізованих і покинутих, від яких ніхто нічого не очікує».

Поєднуючи минуле і сучасність, Наступник святого Петра зауважує, що вчорашні співрозмовники святого Джованні Боско, як і сьогоднішні співрозмовники салезіянина, є «живими дійовими особами ораторіїв», яких можна назвати «співзасновниками» домів Згромадження, де салезіянин покликаний бути експертом у «започаткуванні саме такого динамізму, не почуваючись його господарем». Ми покликані бути «Церквою, що виходить назовні», спроможною залишити «зручні, безпечні й, в деяких випадках, привілейовані позиції», щоби знаходити в найостанніших «плідність, притаманну Божому Царству».

Місія – найкраща школа

Святіший Отець наполягає на тому, що формування повинно відбуватися у місії. «Місія серед людей, – пише він, – це наша найкраща школа (…). Коли ми ізолюємося чи віддаляємося від народу, служити якому покликані, наша ідентичність як богопосвячених осіб починає спотворюватися та стає карикатурою». З цього випливає заклик остерігатися клерикалізму, особистого прагнення «займати, зосереджувати на собі та визначати простір», применшуючи «помазання Божого люду». Клерикалізм – це викривлення, яке сприяє «функціоналістському, патерналістському і навіть маніпулятивному» ставленні до інших покликань в Церкві.

Крім того, Папа застерігає від схильності до ригоризму, що претендує на те, аби «керувати людськими процесами й контролювати їх», займаючи, іноді, навіть, «дріб’язкове» наставлення перед обличчям «власних чи іншого обмежень та слабкості». «Ригорист, – пояснює він, – забуває про те, що добре зерно та кукіль ростуть разом і що не всі можуть все, що в цьому житті людська слабкість не була раз і назавжди зцілена благодаттю. В будь-якому випадку, як навчав святий Августин, Бог запрошує тебе робити те, що можеш, і просити про те, що не можеш». Тож ті, які супроводять інших на дорозі зростання, повинні бути «людьми з широкими горизонтами», здатними поєднувати «обмеження та надію», щоб завжди допомагати дивитися у «спасенній перспективі».

Співпраця з мирянами

Глава Католицької Церкви заохочує салезіян дбати про те, щоб їхні осередки були «церковними лабораторіями», здатними «розпізнавати, цінувати, пробуджувати та підбадьорювати різні покликання та місії в Церкві». Тож як «протиотруту» від будь-яких тенденцій клерикалізму та ригоризму слід рахуватися із внеском посвячених мирян та жінок. «Без дійсної, ефективної та чутливої присутності жінок, вашим починанням бракуватиме мужності та здатності формувати ваші структури під знаком гостинності», – пише він, заохочуючи розвивати динамізм, в якому «голос жінки, її погляд та спосіб діяння» знайдуть відлуння в прийманні рішень.

Взаємини з різними культурами

Поширеність салезіянської чернечої родини в усьому світі Папа назвав «стимулом і заохоченням» зберігати багатство культур, не стараючись їх уодноманітнювати. А тому просить послідовників святого Джованні Боско докладати зусилля для того, щоб «християнство було здатним засвоювати мову та культуру людей місця», бо «салезіянин покликаний говорити рідною мовою кожної з культур, в яких перебуває». «Єдність та сопричастя вашої родини спроможна взяти на себе та прийняти всі ці відмінності, – зауважує він, – які можуть збагатити все тіло в синергії спілкування та взаємодіє, в якій кожен може віддавати свої сили для добро всього тіла».

«Душпастирство монітора»

Врешті, в контексті актуальних викликів, Святіший Отець заохочує до «душпастирства монітора», яке вимагає розумної присутності в мережі, визнавши її «простором місії» та вживаючи всіх можливих засобів для того, щоби не потрапити в полон «її замкнутості та особливої логіки». Адже існує «пастка», що полягає в можливості «замкнутися у собі самих, відокремитися у зручній, поверховній віртуальності», яка «мало що, або й нічого спільного не має з життям молоді, співбратів зі спільноти чи апостольськими завданнями». Бо за аватаркою віртуальної присутності «можемо залишитися сліпими чи далекими від конкретного життя людей», збіднюючи та вчиняючи мілким місіонерський запал. В цій ситуації потрібні особлива увага до педагогічних моделей та «особистого й спільнотного застосування часу, діяльності та благ».