Ступити на дорогу братерства (5)

Глава Католицької Церкви називає парадоксом той факт, що в той час, коли зростають замкнені та нетолерантні наставлення, що відокремлюють нас від інших, водночас, відстані зникають настільки, що «применшується право на інтимність». Все стає «своєрідним спектаклем», а життя виставлене на «постійний контроль». У цифровій комунікації індивід стає об’єктом поглядів, які «впинаються, оголюють та поширюють» часто в анонімний спосіб, руйнуючи пошану до іншого. Крім того, цифрові хвилі ненависті стають згуртуваннями проти неприятеля. Цифрові медіа несуть загрозу залежності, ізоляції та поступової втрати контакту з конкретною дійсністю, що заважає розвиткові справжніх стосунків.

Як підкреслює Папа, існує потреба в фізичних жестах, виразах обличчя, мові тіла, а навіть запахові, тремтінні рук чи рум’янцеві, адже «все промовляє та є частиною людської комунікації». Тож «цифрові стосунки», що звільняють від труду «розвивати дружбу», є лише видимістю товариськості. «Цифрового сполучення не достатньо для прокладання мостів, воно неспроможне поєднати людство», – наголошує він (42-43).

Крім того, захищаючи власну «споживацьку та зручну ізольованість», люди вдаються до сполучення у постійний і нав’язливий спосіб, що сприяє «проростанню» незвичних форм агресивності та образ, які неможливі при тілесному контакті. «Соціальна агресивність знаходить у мобільних пристроях та в комп’ютерах незрівнянний простір для поширення», – стверджує Святіший Отець, вказуючи на те, що це дало змогу ідеологіям «полишити будь-який сором». І те, що ще кілька років нікому не можна було сказати без загрози втратити пошану, сьогодні виражається у найбрутальніший спосіб, залишаючись безкарним. Не слід забувати й про те, що в цифровому світі оперують «гігантські економічні інтереси», спроможні творити механізми маніпулювання (44-45).

«Слід визнати, що героями фанатизму, який веде до нищення інших, є також релігійні особи, не виключаючи також і християн», – додає Папа, зауваживши, що навіть і католицькі медіа можуть виходити за межі, толерувати дифамацію та обмови… (46).

Тож у цьому контексті Святіший Отець пропонує кілька думок про зв’язок між інформацією та мудрістю. Він зазначає, що справжня мудрість передбачає зустріч з дійсністю. Однак, сьогодні, коли можна все виробляти, приховувати та змінювати, безпосередня зустріч з обмеженнями дійсності «стає нестерпною». Це веде до відокремлення того, що мені подобається, від того, що неприємне, і цей механізм переноситься на ставлення до людей. «Тоді люди чи ситуації, які поранили нашу чутливість або ж виявилися неприємними для нас, просто усуваються у віртуальних мережах, будуючи віртуальне коло, що ізолює нас від світу, в якому живемо» (47).

Парадигмою «гостинного наставлення, що перевищує нарцисизм та приймає іншого» Папа називає характерну рису справді людяної зустрічі, якою є «сісти, щоби вислухати іншого». Світ, натомість, у своїй більшості є «глухим». Тож він сподівається, що «у багатьох серцях проросте насіння святого Франциска», який слухав голос Божий, голос бідного, хворого, голос природи… бо коли занепадає тиша та слухання, а все перетворюється «в репліки та швидкі й нетерпеливі повідомлення», підважується «основоположна структура» мудрої людської комунікації. (48-49).

«Ми можемо разом шукати правду в діалозі, в спокійному спілкуванні чи в захопленій дискусії. Це шлях витривалості, який складається також із мовчання та страждання, здатен терпеливо вбирати розлогий досвід людей і народів. Гнітюче нагромадження інформації, що заливає нас, не є рівнозначним більшій мудрості», – пише Глава Католицької Церкви, вказуючи на те, що мудрість не набувається «нетерпеливими пошуками в інтернеті», вона вимагає «тривалої та проникливої уважності до суті життя». А не розпізнаючи того, що суттєве, неможливо надати сенсу існуванню, через що «свобода стає ілюзією», бо плутаємо її з тим, щоб вільно «навігувати» перед монітором. Проблема ж полягає в тому, що дорогою братерства спроможен прямувати лише «вільний дух, готовий до реальних зустрічей».

Врешті, Наступник святого Петра присвячує кілька думок явищам підпорядкування інших чи недостатньої самооцінки. Він звертає увагу на те, що деякі країни, «сильні з економічної точки зору», представляються як модель для тих, які розвиваються, підважуючи розвиток на основі власних особливих культурних цінностей. І ця «поверховна ностальгія», що спонукає радше «копіювати та купувати замість творити», створює простір для «дуже низької національної самооцінки». Тоді навіть у благополучних секторах бідних країн, серед людей, які зуміли виборсатися з бідності, зустрічається явище зневаги до власної культурної ідентичності, немовби йшлося про «причину всіх лих» (51).

У цьому контексті Папа звертає увагу на те, що знищення чиєїсь самооцінки – це «легкий спосіб, аби домінувати над ним». Можна сказати, що йдеться про спроби створити культуру на служінні могутнішим. Крім того, ігнорування культури народу причиняється до неспроможності політичних лідерів запропонувати ефективні проекти, що можуть бути вільно прийнятими та підтриманими в тривалій перспективі. Забувається про те, що не існує гіршого відчуження, як почуватися без коріння. (52-53).

«Незважаючи на ці густі тіні, які не слід ігнорувати, на подальших сторінках прагну дати голос багатьом стежкам надії. Бог, у дійсності, не перестає сіяти в людстві зерна добра», – пише Святіший Отець, підсумовуючи перший розділ енцикліки. Він зазначає, що пандемія коронавірусу дала нам змогу наново розпізнати взаємопов’язаність наших життів, зустріти «звичайних людей», які стали авторами «вирішальних подій нашої спільної історії», які збагнули, що «ніхто не спасеться сам». (54).

Опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ