Папа: Наш час потребує адорації, вчімося її від євангельських волхвів

о. Тимотей Т. Коцур. ЧСВВ - Ватикан

В наш час існує особлива потреба в тому, аби ми особисто та спільно присвячували більше часу на адорацію Господа. А це не є легко, це вимагає певної зрілості, внутрішнього шляху. Людина потребує адорації, але може помилитися її об’єктом, якщо не поклонятиметься Богові, то поклонятиметься ідолам. Із цього ствердження Папа Франциск розпочав свою проповідь під час Святої Меси з нагоди урочистості Богоявлення Господнього, яку він очолив у базиліці Святого Петра вранці, 6 січня 2021 року, запросивши слухачів «до школи» волхвів, аби від них навчитися деяких речей, разом з ними припавши та поклонившись Господеві. Для цього він почерпнув із читань три вислови: підвести погляд, пуститися в дорогу та побачити.

Як і всі богослужіння цього періоду, Свята Меса звершена на катедральному престолі базиліки в незвичній простоті з дотриманням приписів протиепідеміологічної безпеки за участі невеликої кількості вірних. Згідно із давнім звичаєм, після прочитання Євангелії відбулося урочисте проголошення дат рухомих свят на цей рік, починаючи від Пасхи – центральної події літургійного року, та завершуючи першою неділею Адвенту.

Підвести погляд з труднощів і тривог

Пророк Ісая звернувся до єрусалимської громади, що повернулася з вигнання та почувалася пригнобленою та знеохоченою через різні труднощі, із закликом: «Поглянь навколо твоїми очима й подивися». За словами Святішого Отця, йдеться про те, щоби відкласти нарікання, «вийти з рамок вузького бачення» та звільнитися від диктатури власного «я», зосередженого на власних турботах.

«Щоби поклонятися Господеві, потрібно, насамперед, підвести погляд: тобто, не піддаватися поневоленню внутрішніми привидами, які гасять надію, не робити проблеми та труднощі центром свого життя», – сказав проповідник, уточнюючи, що не йдеться про «заперечування дійсності», вдаючи, що все, мовляв, добре… Йдеться про те, щоби «по-новому подивитися на проблеми й тривоги, знаючи, що Господеві відомо про наші важкі ситуації, Він уважно вислуховує наші молитви та не є байдужим до наших сліз».

Погляд, сповнений довіри

І такий погляд, який незважаючи на життєві клопоти зберігає уповання на Господа, породжує дитинну вдячність, і тоді, як зауважив Папа, «серце відкривається на адорацію». Й навпаки, якщо зосередитися на проблемах, відмовившись підвести очі до Бога, «страх наповняє серце та дезорієнтує його», приходять злість, розгубленість, депресія та стає «важко поклонятися Господеві». Тоді потрібно наважитися «розбити коло наших автоматичних висновків, знаючи, що дійсність перевищує наші думки». Господь закликає «покластися на Нього, бо Він дійсно піклується про всіх».

«Коли підводимо погляд до Бога, життєві проблеми не зникають, але відчуваємо, що Господь дає нам необхідні сили, щоб їх долати», – підсумував цю частину роздумів Святіший Отець, додаючи, що цей перший крок, що відриває нас на адорацію, уподібнює нас до людини, що відкриває в Богові нову, іншу радість: в той час, як радість світу ґрунтується на володінні речами, успіхові, тощо, радість Христового учня має за основу «вірність Бога, обітниці Якого ніколи не маліють».

Наважитися пуститися в дорогу

Далі проповідник звернув увагу на те, що для того, аби змогти адорувати Дитя, народжене у Вифлеємі, волхви зі сходу мусіли здолати тривалу подорож. За його словами, подорож завжди включає перетворення, зміну, після подорожі «ми вже не такі, як до цього»: розширилося пізнання, побачилося нові речі, нових людей, зміцніла воля, долаючи труднощі та ризик подорожі. Тож «неможливо дійти до поклоніння Господеві, не пройшовши через внутрішнє дозрівання», яке нам дає участь подорожі.

Поклонниками Господа, за словами Папи, стаємо «завдяки поступовому шляхові». Досвід показує, що адорація п’ятдесятирічної людини відрізняється від адорації тридцятирічної… Хто піддається формуванню благодаттю, стає кращим: хоч «зовнішня людина», як зазначає святий Павло, старіється, то «внутрішня день за днем оновлюється».

Досвід, який очищає серце та відкриває на Бога

«З цієї точки зору, поразки, кризи, помилки можуть стати повчальним досвідом: нерідко вони служать для того, щоби усвідомити нас у тому, щоби Господь достойний поклоніння, бо лише Він задовольняє прагнення життя та вічності, яке існує в нутрі кожної людини», – сказав Святіший Отець, додаючи, що з бігом часу, випробування та труднощі, пережиті з вірою, причиняються до очищення серця, вчиняючи його готовим відкритися на Бога. Тож як і волхви, «також і ми повинні дозволити на те, щоб нас навчав життєвий шлях, позначений неминучими труднощами подорожі».

«Не дозвольмо, – закликав проповідник, – аби втома, падіння та поразки вкинули нас у знеохочення. Визнаючи, натомість, їх з покорою, ми повинні зробити їх нагодою в поступі до Господа Ісуса. Життя не є демонстрацією вмінь, але подорожжю до Того, Який нас любить: ми не повинні на кожному кроці в житті показувати посвідчення про чесноти, які маємо, але в покорі прямувати до Господа. Це подорож до Того, Який нас любить: дивлячись на Господа, знайдемо силу, аби прямувати далі з оновленою радістю».

Побачити приховане за видимим

Врешті, Наступник святого Петра зауважив, що прибувши до Вифлеєму, волхви «побачили Дитя з Марією, Його матір’ю, впавши ниць, вони поклонилися Йому». Поклоніння – це акт вшанування, зарезервований для суверенів і великих достойників. Вони поклонилися Тому, про Кого знали, що Він є Царем Юдейським. Але кого, в дійсності, вони бачили? Вбогу дитину з матір’ю… Однак, ці «мудреці з далекого краю зуміли вийти за межі цієї покірної картини», були здатними бачити поза тим, що є видимим. Впавши ниць перед Вифлеємським Дитям, вони висловили, насамперед, «внутрішнє поклоніння».

«Щоби адорувати Господа потрібно “бачити” за межами покрівця видимого, що часто виявляється обманливим. Ірод і знать Єрусалиму представляють світність, постійно поневолену примарністю: бачать і не вміють побачити, бо їхня здатність– невільниця примарного. Вона перебуває в пошуках принад: вона цінує лише сенсаційні речі, які більше притягають увагу. З іншого боку, – додав проповідник, – у волхвів бачимо інше наставлення, яке можемо назвати як богословський реалізм: він об’єктивно сприймає дійсність речей, доходячи, врешті, до розуміння, що Бог втікає від будь-якої показності».

За словами Святішого Отця, саме завдяки такому «баченню» ми поклоняємося Господеві, «часто прихованому в простих ситуаціях, у смиренних і марґінальних людях». Це погляд, який не піддається засліпленню феєрверками демонстративності, але «в кожній нагоді шукає те, що не проминає». «Нехай же Господь Ісус учинить нас справжніми поклонниками, спроможними своїм життям виявляти Його задум любові, який обіймає ввесь світ», – побажав на завершення Папа.