Ступити на дорогу братерства (18)
Святіший Отець починає розгляд цього аспекту, цитуючи свою попередню соціальну енцикліку «Laudato si’», в якій він писав про те, що «фінансова криза 2007-08 рр. дала можливість розвивати нову економіку, уважну до етичних принципів, і відкрила нові шляхи врегулювання спекулятивної фінансової практики та віртуального багатства. Але реакція на кризу не сприяла переосмисленню застарілих критеріїв, які надалі керують світом». Що більше, за його словами, стратегії, які потім розвинулися в світі, «орієнтувалися на більший індивідуалізм, на більшу дезінтеграцію, на більшу свободу для могутніх, які завжди знайдуть спосіб вийти з кризи неушкодженими» (170).
У цьому контексті Папа підкреслює, що класичне визначення справедливості, що закликає «дати кожному те, що йому належить», вказує на те, що «жодний індивід чи група людей не можуть вважати себе всемогутніми й мати право переступати через гідність і права інших». Конкретними кроками для обмеження зловживань є «реальний розподіл влади» між багатьма суб’єктами і створення правової системи для регулювання вимог та інтересів. «Але сьогоднішній світ показує нам багато фальшивих прав і, водночас, багато вразливих секторів, жертв поганої влади», – стверджує він (171).
Знову цитуючи енцикліку «Laudato si’», Святіший Отець звертає увагу на ослаблення сили держав через те, що «економічні та фінансові сектори, які є транснаціональними, як правило, домінують над політичними». Це, за його словами, вимагає суворіших й організованіших міжнародних інституцій. Водночас, коли йдеться про можливість якоїсь форми всесвітньої влади, регульованої правом, то «не обов’язково треба думати про персональну владу», а, радше, про «ефективніші міжнародні організації, наділені владою для забезпечення глобального спільного добра, подолання голоду й злиднів і для гарантованого захисту основних прав людини» (172).
У цьому контексті Глава Католицької Церкви нагадує про необхідність реформувати як Організацію Об’єднаних Націй, так і міжнародну економічну й фінансову систему. Це зумовлює «конкретні правові обмеження, щоби запобігти вибиранню влади лише кількома країнами, накиданню моделей культури чи обмеженню основних прав слабших народів через ідеологічні відмінності». Згідно із соціальною доктриною Церкви, Міжнародне співтовариство – це «правова спільнота, яка базується на суверенності кожної держави-члена, без підпорядкованості, що заперечувала б чи обмежувала її незалежність». Але завдання Об’єднаних Націй, згідно з постулатами преамбули і перших глав Статуту, можна сприймати як розвиток і підтримку суверенності права. А тому «потрібно підтримувати легітимність цієї Організації, аби спільно приймати й вирішувати її проблеми й недоліки» (173).
Для того, щоб вільно встановити визначені спільні цілі й забезпечити виконання у всьому світі основних норм, потрібні хоробрість і щедрість, потрібно дотримуватися прийнятих угод, уникати спокуси «апелювати до права сили більше, ніж до сили права». Для цього необхідно «переглянути нормативні документи мирного врегулювання конфліктів, щоб розширити сферу їхнього застосування їхню обов’язковість». У нормативній базі «слід надавати перевагу багатостороннім договорам між країнами, бо вони краще, ніж двосторонні договори, гарантують турботу про справді загальне добро і захищають слабші країни» (174).
Підсумовуючи цю частину роздумів, Святіший Отець не оминає увагою того факту, що «багато об’єднань і організацій громадянського суспільства допомагають компенсувати слабкості міжнародної спільноти, брак координації у важких ситуаціях, брак зацікавлення основними правами людини й дуже критичним станом деяких груп». В цьому, за його словами, полягає конкретний прояв застосування принципу субсидіарності. «Часто вони докладають подивугідних зусиль на користь спільного добра, а вчинки деяких їхніх членів справді героїчні, що свідчить про те, до якої краси ще здатне наше людство» (175), – пише Папа.
(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).
