Надія для Іраку в усмішці дитини

Massimiliano Menichetti - Ватикан

«Для нас це було немовби пробудитися з кошмару, ми не вірили своїм очам, країна насправді повинна підвестися», - в цих простих словах міститься надія цілого народу, отого іракського, який приймав Папу від 5 по 8 березня. Картину цієї подорожі підсумовує зафіксована фотооб’єктивом мить у Мосулі, який був столицею ІДІЛ, де руїни зрешечені набоями, де дивлячись на зруйновані та осквернені домівки, церкви та мечеті можна доторкнутись до насильства боїв, шаленства людини, що знищує, топче, убиває свого брата.

У цьому контексті, в якому, як здавалося, жахіття переважало, Папу вітав спів дітей, які вимахували оливковими гілками. Інші, трохи далі від місця проведення зустрічі, гралися на бездоріжжі, адже асфальт залишився лише на центральних вулицях. Раптом дівчинка чотирьох-п’яти років, одягнена в червоний квітчатий комбінезончик, відділилася від групи товаришів і попрямувала назад, несподівано зупинившись біля ноги солдата, змірявши його поглядом від стіп до голови.

Солдат, з гранатами на поясі, у шоломі і сонцезахисних окулярях, схилив голову й зустрівся з поглядом малої із обличчям, замурзаним, як і решта тіла, землею. За ними – руїни того, що колись було домами… Незважаючи на затемнені лінзи, погляди зустрічаються, чоловік гладить дитину по голові та бере на руки… Вона вибухає усмішкою, на яку той відразу відповідає. В цій картині – вся теперішність і майбутнє Іраку.

Подорож Франциска до Іраку, першого Папи, що ступив на землю Авраама, є незабутньою. Він підбадьорив і утвердив у вірі християнську спільноту, яка разом з мусульманами та присутніми меншинами, як язиди, пережила невимовні страждання. Ця подорож є історичною з огляду на міст, прокладений до шиїтів, після отого із сунітами в Абу-Дабі, з огляду на прийом, але, насамперед, з огляду на світло добра та відкуплення, принесеного у місце, спустошене війною, насильством та переслідуваннями, сподіяними ІДІЛом, що тепер страждає від ран бідності та пандемії Covid-19.

Тим, що вражає, є мілітаризація: всюди чоловіки з військовим спорядженням, у бронежилетах, поясах з ручними гранатами, шоломах з прицілами та важкими озброєннями; десятки пікапів з кулеметами вздовж доріг, бронеавтомобілі. Вздовж доріг, якими проїжджав Папа, особи, не авторизовані перебувати вздовж бар’єрів з прапорцями та плакатами, стояли на відстані десятків метрів з руками за спиною. Численні біло-жовті ватиканські прапори майоріли на стінах, увінчаних колючим дротом у Багдаді, Нассірії, Урі, Мосулі, Карадоші та Ербілі.

Протягом 2020 року в Іраку скоєно приблизно 1400 терактів, не є легко знайти працю, економічні труднощі є трагічною дійсністю, але країна є не лише цим, хоча саме цей дискурс переважає, а часто є єдиним. В таких розповідях не залишається місця для тих, які допомагають іншим, докладають зусилля на користь дійсності, побудованої на основі ділення та відбудови.

Подорож Папи пролила інше світло на країну, та, вперше після десятиліть, про Ірак говорилося також і в позитивному ключі, про гостинність, про перспективи, про майбутнє. Християни та мусульмани представили Папі Францискові свої страждання, але також свою віру, силу та бажання залишатися, наново поставивши на ноги землю, що в минулому була колискою стародавніх цивілізацій і прикладом мирного співжиття. Всі прислухалися до слів, які окреслили як «великі слова», сказані мудрим мужем.

Християни втішалися молитвою з Наступником святого Петра, стаючи світлом для всього світу. Конкретний народ, позначений історіями невимовного страждання, що старається перемогти ненависть та не погоджується з тим, щоб стати вмістилищем терору та фундаменталізму. Папа приніс нову закваску в дійсність, що звикла до того, що про неї розповідають у темних і вбивчих кольорах. У Багдаді, де мури та захисні кордони захищають вірних у церквах і мечетях, напівпорожні будинки чергуються із святково освітленими площами та убогими кварталами, де архітектура представляє непослідовність стилів та тріщини від бойових дій.

Папа Франциск згадував про мучеників, засуджуючи будь-які форми фундаменталізму, він пригорнувся до християнської спільноти та до кожної людини, яка страждала та далі страждає. Незважаючи на пандемію, цілі сім’ї збиралися за розділювальними бар’єрами, аби хоча б на мить побачити «мужа миру», який прибув здалека. В Урі Халдейському, де відбулася насичена міжрелігійна зустріч, пустельний вітер віяв між захисними сітками, встановленими вздовж дороги з нассірійського аеропорту. Тут, де згідно з традицією був дім Авраама, за яким височіє один із найбільших у світі зиккуратів, серед повного дня були видимими небесні зорі, той небозвід, на який Папа вказав як на дороговказ, аби ходити по землі, будуючи шляхи зустрічі, діалогу та миру.

Присутні говорили про «надзвичайну зустріч, яку годі було уявити», дякуючи Богові різними мовами. Незабутніми були радість і зворушення громади Каракоша, де більшість мешканців становлять християни. Папа вислухав рани та свідчення віри тих, що бачили, як убивав ІДІЛ: дітей, дружин, братів. Чув слова прощення для вбивць. Тут на обличчях святково вдягнених похилих віком і молоді бриніли сльози, коли Папа наголошував: «Ви не самотні!». Вітання надії Іраку для Папи стало видимим на великому стадіоні в Ербілі, що в Іракському Курдистані, де знайшли притулок численні іракці та сирійці. Понад 10 тисяч людей, що прибули з кожної частини країни, молилися разом Папою Франциском, чекаючи на нього в тиші та зосередженні, з оновленою у серці надією на те, що інший Ірак є можливим.