Народе, що віриш, втішайся даром Євангелія. Другий день Івана Павла ІІ в Україні

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ – Ватикан

«Народе Божий, що віриш, надієшся і любиш на українській землі, наново у радості втішайся даром святого Євангелія, що ти його отримав понад 1000 років тому!», – такий заклик з уст святого Івана Павла ІІ прозвучав 20 років у Києві. Другий день його пастирського візиту до України, 24 червня 2001 р., розпочався Святою Месою на аеродромі «Чайка» на околиці столиці.

За прикладом Предтечі

В день, коли за григоріанським календарем святкувалося народження Івана Предтечі, Глава Католицької Церкви нагадав про те, що «з Києва почало розквітати те християнське життя, що його Євангеліє виростило спершу на землях древньої Русі, відтак на територіях Східної Європи, а згодом, за Уралом, на просторах Азії». Таким чином, Київ, у певному значенні, «відіграв роль “Господнього предтечі” між численними народами». Повертаючись думками до події Хрещення Русі, він звернув увагу на те, що хоч Константинопольська і Римська Церкви жили за окремими традиціями, тоді вони ще перебували у повній єдності. З цього випливає заохочення «віднайти ту обставину сопричастя, в якій різниця традицій не перешкоджала єдності у вірі та у церковному житті».

Роздумуючи про приклад Предтечі, Іван Павло ІІ зазначив, що він є зразком віри, покори, послідовності й відваги в захисті правди. У цьому контексті, згадавши про синів і дочок цієї землі, які «прямували шляхом цілковитої вірності Христові», яку засвідчили мучеництвом, він закликав, завжди відважно ставити на перше місце духовні цінності.

Тут Церква дихає двома легенями

Ролі і завданням єпископів у контексті тогочасних викликів Папа Іван Павло ІІ присвятив свої роздуми, якими він поділився під час зустрічі з римо-католицьким і греко-католицьким єпископатами, що відбулася в Апостольській нунціатурі. Свою думку, насамперед, він скеровував до тих пастирів, які в недалекому минулому свою вірність засвідчили мучеництвом та ісповідництвом, а тоді зазначив: «Правда, що зберігати й передавати спадщину віри – це завдання всієї Церкви. Однак Пастирям належить важкий обов'язок бути для християнського люду досвідченими провідниками, просвіченими вчителями та зразковими свідками».

Дякуючи Богові за особливість католицького свідчення в цій країні, Папа підкреслив: «Тут Церква дихає двома легенями східної й західної традиції». За його словами, «життя у приналежності до єдиної Церкви, шануючи різні обрядові традиції» дає велику нагоду для того, щоб «вчинити діючою знаменну "церковну лабораторію", в якій будуватимете єдність у відмінності».

Розглянувши різні виклики, які стосуються виховання нових покликань, євангелізації, душпастирства сімей і молоді, Святіший Отець наголосив єпископам на тому, що перед ними відкривається «важливий період, від якого буде залежати "якість" присутності Церкви на українській землі в наступному тисячоріччі». «Під час комуністичного переслідування греко-католицька та римо-католицька Церкви підтримували зразкові стосунки, які становили міцну передумову наступного церковного розквіту. Використовуючи цей досвід, сьогодні слід співпрацювати ще більше й краще, щоб виконати вимогливе завдання нової євангелізації. Нехай же ваші Церкви так, як це вже успішно склалося у різних душпастирських обставинах, зуміють знайти гармонійні форми порозуміння і взаємодопомоги у сфері катехизи, у центрах католицької освіти, у присутності в засобах масової інформації, як також і на розлогому та складному полі сприяння розвитку людині. Нехай повсюди католики представляються одностайними, готовими до діалогу та взаємослужіння», – побажав він, висловлюючи сподівання на те, що досвід спільності всередині католицької Церкви «заохотить до відповідних форм братерського співробітництва з братами-православними».

Признання першості Бога – основа гуманізму

Нагодою для подальшого обміну думками про співпрацю між представниками різних конфесій, а також з представниками інших релігійних організацій, стала зустріч із представниками Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, що відбулася в палаці Національної Філармонії в Києві. «Ваше буття, ваша щоденна праця у конкретний спосіб засвідчують, наскільки релігійний фактор є істотною частиною особистої ідентичності кожної людини, будь-якої раси, народу чи культурної приналежності. Релігія, практикована смиренним і щирим серцем, вносить особливий і незамінний вклад, сприяючи справедливому й братерському суспільству», – ствердив при цій нагоді Іван Павло ІІ, запитуючи: «Чи могла б бути насправді демократичною та держава, яка повністю не шанує релігійної свободи громадян?».

Скерувавши свою думку до представників христииянських конфесій, Папа нагадав, що Хрещення Русі відбулося ще тоді, коли між Римом і Константинополем існувала повна єдність, а процес інкультурації віри, «який позначив історію цих народів аж до сьогодні», розвинувся завдяки невтомній праці місіонерів з Константинополя. «Християни України, нехай Господь вам допомагає споглядати разом на славні початки вашої країни. Нехай допомагає вам спільно наново відкрити надійні аргументи шанобливого й мужнього екуменічного шляху, шляху зближення і взаєморозуміння, завдяки добрій волі кожного. Нехай наблизиться день віднайденого сопричастя усіх Христових учнів, того сопричастя, що його так палко благав Господь перед своїм поверненням до Отця», – побажав він.

Звертаючись до представників інших релігій та релігійних організацій, Святіший Отець зазначив, що характерною ознакою цієї землі є те, що вона становить природний міст не тільки між Сходом і Заходом, але також і між народами, які тут перебувають вже від багатьох століть. З болем він згадав про трагедії, яких зазнали євреї, як от нацистські злочини в Бабиному Яру, та мусульмани кримські татари, депортовані з рідної землі до Центральної Азії.

Підсумовуючи, святий Іван Павло ІІ підкреслив, що в цьому витривалому ділі захисту людини і суспільного добра, віруючі повинні виконати особливе завдання: «Разом вони можуть дати ясне свідчення першості духа перед матеріальними потребами, на які людина має право. Разом вони можуть свідчити, що бачення світу, яке ґрунтується на Бозі, є гарантією також і невід'ємної цінності людини. Якщо усунемо Бога зі світу, то в ньому не залишиться нічого по-справжньому людського. Якщо людина не дивиться в небо, то вона втрачає обрії своєї земної дороги. В основі кожного справжнього гуманізму завжди лежить покірне й довірливе признання першості Бога».