Хресна дорога в Колізеї під проводом Папи Франциска

1 стояння

Агонія Ісуса в Оливному Саду

Ось і ми, одружені лише два роки. Наш шлюб ще не піддавався випробовуванню багатьма бурями. Була пандемія, яка все трохи ускладнила, але ми щасливі. Здається, що у нас триває довгий медовий місяць, незважаючи на щоденні суперечки. Незважаючи на наші розбіжності. Однак, ми часто боїмося. Коли ми думаємо про подружжя наших старших друзів, які не змогли залишитися разом. Коли ми читаємо в газетах, що збільшується кількість розлучень. Коли нам кажуть, що ми неодмінно розлучимося, бо такий світ. Що це питання статистики. Коли ми почуваємося самотніми, бо не розуміємо один одного. Коли протягом місяця ми ледве зводимо кінці з кінцями. Коли ми виявляємо себе чужими одне одному під одним дахом. Коли ми прокидаємося вночі й відчуваємо в серці тягар і тривогу нашого «сирітства». Бо забуваємо, що ми є дітьми. Тому що вважаємо, що наш шлюб і наша сім’я залежать тільки від нас, від наших власних сил. Ми усвідомлюємо, що шлюб – це не тільки романтична пригода, але ще й Гетсиманія, це ще також і тривога перед тим, як розламати своє тіло задля іншого.

2 стояння

Ісуса зраджує Юда та покидають Його учні

Ми вирушили на місію, Господи, майже десять років тому, бо нашого щастя нам було замало. Ми хотіли віддати своє життя задля того, щоби й інші могли зазнати такої ж радості. Ми прагнули показати любов Христа також і тим, хто Його не знає. Неважливо де. Життя у спільноті та повсякденна діяльність допомагають нам виховувати наших дітей з відкритим поглядом на життя та світ. Але це нелегко: ми не приховуємо тривоги і страху вести нестабільне сімейне життя, далеко від нашої країни. До всього цього додається ще й терор війни, дуже драматично актуальний в ці місяці. Нелегко жити лише вірою та милосердям, тому що часто нам не вдається повністю довіритися Божому провидінню. Й іноді, перед обличчям болю і страждань матері, яка вмирає при пологах чи, тим більше, під бомбами, або сім’ї, зруйнованої війною чи голодом і зловживаннями, виникає спокуса відповісти мечем, втекти, покинути Тебе, залишити все, думаючи, що воно того не варто… Але це було б зрадою наших найбідніших братів, які є Твоїм тілом у світі й нагадують нам, що Ти – Живий.

3 стояння

Ісуса засуджує Синедріон

Ми були заручені кілька місяців, потім життя нас надовго розлучило, давши пізнати тривожну тугу серця, що б’ється здалеку. А коли ми віднайшли один одного, то негайно одружилися, з поспіхом тих, хто вже стільки чекав і боявся. Ми залишили свої рідні домівки, щоб створити нашу. Ми вирушили в нашу подружню мандрівку, сповнену планів, а також ілюзій, притаманних молодості. Згодом життя показало нас більш крихкими, і водночас позбавило нас очікувань, змусивши прямувати дорогою, що багато разів здіймалася вгору, на вершині якої ми віч-на-віч опинилися з неможливістю стати батьками. Часто з болем відчуваючи на собі чимало суджень щодо нашого безпліддя. «Як це так, що не маєте дітей?» – запитували нас тисячі разів, ніби натякаючи, що нашого шлюбу й нашої любові недостатньо, щоб бути сім’єю. Скільки поглядів, яким бракувало розуміння, нам довелося пережити. Але ми й далі щодня прямуємо вперед, тримаючись за руки, разом піклуючись про спільноту братів і друзів, яка серед самотності та ніжності з часом стала домом і сім’єю.

4 стояння

Петро відрікається Ісуса

Коли ми одружилися, то думали, що не зможемо мати дітей. Потім, під час весільної подорожі, з’явився первісток, що змінив наше життя. У нас були повільніші плани: досягнення на роботі, подорожі, хоча б трішки спробувати пожити як вічні наречені... Натомість, у той час, коли ми, ще не вірячи в це, торкалися руками краси цього дару, з’явилася друга дитина: дівчинка. І ось так, коли тепер озираємося назад, з’явилися ще інші, майже непомітно. А як же наші мрії? Вони сформовані подіями. А наші професійні успіхи? Змінені під напором життєвих фактів. А потім страх, що колись зможеш зректися всього, як Петро; тривога і спокуса жалю перед обличчям чергової несподіваної витрати; занепокоєння напруженими стосунками з дітьми-підлітками. Колишні прагнення поступилися місцем нашій родині. Це, звичайно, нелегко, але так безмежно прекрасніше. І, незважаючи на турботи й насиченість наших днів, яких, як здається, нам ніколи не вистачає, ми ніколи не повернемося назад.

5 стояння

Ісус засуджений Пилатом

Наш син був засуджений ще до того, як з’явився на світ. Ми зустрічали лікарів, які дбали про його життя ще перед народженням, і лікарів, які відвертим текстом дали нам зрозуміти, що його краще не народжувати. І коли ми обирали життя, то теж стали об’єктом осуджень: «Це буде тягарем для вас і для суспільства», – казали нам. «Розіпни його». Однак, він не вчинив жодного зла. Скільки разів осуд світу буває поспішним і поверховим, завдає нам болю навіть самим лише поглядом. Ми несемо на собі сором відмінності, яку частіше жаліють, а не приймають. Інвалідність – це не хвальба і не ярлик, натомість, одяг душі, яка часто вважає за краще змовчати перед обличчям несправедливих осуджень, не через сором, а задля милосердя до тих, хто судить. Ми не застраховані від хреста сумнівів чи від спокуси запитати себе, що було б, якби все склалося інакше. Але, насправді, інвалідність – це стан, а не характеристика, й душа, слава Богу, не знає бар’єрів.

6 стояння

Ісуса бичують і вінчають терням

Наш дім великий не лише з точки зору простору, а передовсім з огляду на людське багатство, яке там живе. Від початку подружнього життя ми ніколи не були тільки вдвох. Наше покликання приймати біль було й досі, після 42 років шлюбу та трьох біологічних дітей, дев’яти онуків та п’яти несамодостатніх усиновлених дітей із серйозними психічними труднощами, аж ніяк не є сумним. Ми не заслуговуємо стількох благословень життя. В тих, хто вірить, що було б не по-людськи залишати страждаючих самотніми, Святий Дух спонукає волю діяти, а не залишатися байдужими, чужими. Біль змінив нас. Страждання повертає до істотного, впорядковує життєві пріоритети й повертає простоту людської гідності, як такої. На хресній дорозі життя стількох збичованих і розп’ятих, поруч з ними, під тягарем їхнього хреста, ми виявили, що справжній цар – це той, хто жертвує себе і дає себе на поживу з тілом і душею.

7 стояння

Ісус обтяжений хрестом

Одного ранку, звичайного як багато інших, моя дружина двічі знепритомніла. Ми помчали до лікарні і виявили хворобу, яка вже поширювала отруту в її голову. Операція, реабілітація, лікування...; і сьогодні зовсім нова буденність для всіх нас. Господь промовляє до нас через події, які ми не завжди розуміємо, і веде нас за руку до розвитку нашої найкращої частини. У неї була робота, посада, «гардероб», і раптом вона знайшла себе зовсім іншою. Гола, беззахисна, розіп’ята. І я з нею. Через цю хворобу, на цьому хресті ми стали тією опорою, на яку діти знають, що можуть опертися. Раніше так не було. Я майже міг би сказати, що сьогодні, у своєму погляді, проникливому через чистий біль, вона є повністю матір’ю та дружиною. Без прикрас, в суттєвості складнішого й нового життя. Бути безпорадним, прибитим жахливими думками, змушує, насамперед мене, що так вперто був гордим, відкривати в інших сім’ях прекрасний дар, яким вони є: хтось намагається розсмішити тебе, хтось допомагає тобі на кухні, хтось супроводить твоїх дітей на лекції з катехизму, хтось тебе слухає, хтось розуміє тебе з першого погляду, хтось, незважаючи на те, що опинився в такій, навіть і складнішій ситуації, постійно турбується про тебе.

8 стояння

Симеон з Киринеї допомагає Ісусові нести хрест

Ми вийшли на пенсію два роки тому, і саме тоді, коли почали фантазувати про те як витратити відновлені сили, ми отримали новину, що нашого зятя звільнили з роботи. Під час пандемії ми безпорадно спостерігали кризу подружжя нашої старшої дочки. Онуки почали наповнювати наш дім жвавістю й метушнею уже не тільки по неділях і, насамперед, так як цього не було з тих пір, коли троє наших дітей були маленькими. Ми вставили в машину автокрісло і купили дошку, на якій записували завдання наших п’ятьох онуків, щоб чогось не забути. Наші м’язи вже не такі, як були раніше, але багаж досвіду робить нас слухнянішими щодо життя, ніж тоді, коли у нас була сила бігати. Хрест нестабільності сімей і зайнятості нас хвилює. І сьогодні, коли ми, природно, були б змушені зайнятися своєю втомою та беззаперечним страхом смерті, ми навантажені несподіваним хрестом, покладеним на наші плечі всупереч нам самим. Кроки часто стають повільними, а вночі, посміхнувшись, починаємо плакати від зворушення. Але бути «киснем» для сімей наших дітей – це дар, який повертає нас до тих емоцій, які ми відчували, коли вони були маленькими. Ми ніколи не перестаємо бути мамою і татом.

9 стояння

Ісус зустрічає єрусалимських жінок

Тепер нас четверо. Протягом багатьох років нас було двоє, і ми зіткнулися з хрестом самотності та усвідомленням того, що станемо батьками зовсім не так, як це ми завжди уявляли. Усиновлення – це історія життя, яка позначена покинутістю, яка зцілена прийняттям. Але покинутість – це рана, яка завжди кровоточить. А усиновлення – це хрест, який батьки та діти разом несуть на своїх плечах, намагаючись полегшити біль і також люблячи його, як частину історії дитини. Однак, боляче бачити дитину, яка страждає від свого минулого. Боляче намагатися любити її, не маючи при цьому ні найменшої можливості полегшити її біль. Ми адоптували один одного. І немає такого дня, щоб ми не прокидалися з думкою, що це того варте; що всі ці зусилля не марні; що цей хрест, хоч і болючий, приховує таємницю щастя.

10 стояння

Ісуса розпинають

Ми – мама і двоє дітей. Понад сім років ми є стільцем із трьома ніжками замість чотирьох: прекрасним і цінним, навіть якщо трішки нестійким. Під хрестом кожна родина, найбільш викривлена, найстражденніша, найдивніша, найбільш неповна, знаходить свій глибокий зміст. Наша також. Ми відчули, не без сліз і болю, що Ісус у цих обіймах прибитих цвяхами балок дивиться на нас і ніколи не залишає нас самотніми.

Він не тільки ввіряє нас загальній любові Творця до Своїх створінь, але передає нас другові, матері, синові, братові. Церкві, яка з усіма своїми недоліками простягає руку і, наскільки неможливим це би здавалося, іноді несе за нас тягар, дозволяючи час від часу перевести дух. Любов множиться, бо вона безкорислива, навіть тоді, коли в мене виникає спокуса зрозуміти чому, якщо «інших спасав... якщо він Син Божий, його Вибранець», Він не міг спасти також і мого чоловіка. Але рана Одного на хресті – це разом спадщина, зв’язок і стосунки. Любов стає справжньою, тому що в нашій безодні та в наших труднощах ми не покинуті.

11 стояння

Ісус обіцяє своє Царство доброму злочинцеві

Тільки тепер ми всміхаємося, згадуючи всі очікування, які покладали на нашого сина. Ми виховували його, щоб він був щасливим, щоб жив повноцінним життям. Щоб пішов слідами дідуся. Так, можливо, ми б хотіли для нього іншого життя. Сім'я, робота, діти, онуки. Одним словом, «нормальність». Ми вже прожили його життя замість нього. Натомість прийшов Ти і все перевернув. Ти зруйнував наші мрії задля чогось більшого. Ти зробив так, що його життя не йде за логікою «так завжди робилося» і покликав його до Себе. Але як? Чому власне він? Чому саме наш син? Спочатку ми не дуже добре це сприйняли. Ми виступили проти нього. Ми покинули його. Ми вважали, що наша холодність змусить його повернутися назад. Ми намагалися посіяти в його голові сумніви, мовляв, він в усьому помилявся. Як два розбійники. Але ми зрозуміли, що не можна змагатися з Тобою. Ми – посудина, а ти – море. Ми – іскра, а ти – вогонь. Отож, як добрий розбійник, ми також просимо Тебе згадати про нас, коли прийдеш у Своє Царство.

12 стояння

Ісус дарує Матір улюбленому учневі

Вдома нас було п’ятеро: я, чоловік і троє наших дітей. П’ять років тому життя ускладнилося. Діагноз, який було важко прийняти, онкологічне захворювання, яке щомиті було видно на обличчі молодшої доньки. Хвороба, яка хоч і ніколи не згасила її посмішки, зробила ще болючішою гостроту несправедливості, яку ми пережили. Незважаючи на глузування, насмішки, якими біль, здавалося б, вже нас охопив, опісля, лише через шість років подружнього життя, мій чоловік покинув нас через раптову смерть, залишивши нас на шляху нестерпної самотності, протягом якого ми два роки супроводжували нашу наймолодшу аж до її останнього прощання. Минуло п’ять років від початку цієї мандрівки, яку ми абсолютно раціонально не розуміли, але впевненість у тому, що цей великий хрест був позначений присутністю Бога існує й досі. «Бог не кличе спроможних, а вчиняє спроможними тих, кого кличе»: так одного разу нам сказала одна з черниць, і ці слова змінили наш погляд на життя останніми роками. Найбільшою брехнею, з якою ми боролися, було те, що ми більше не сім’я. Я не знаю іншого способу відповісти своєму серцю, тілесному болю, окрім як довірити себе Господеві, Який іде разом зі мною цим відрізком земної дороги. Багато разів під час хіміотерапії моєї дочки я відчувала себе Марією під хрестом; і саме цей досвід змушує мене відчувати себе сьогодні – хоча б на мить – матір’ю мого Господа.

13 стояння

Ісус вмирає на хресті

Перед обличчям смерті мовчання є красномовнішим від слів. Тож зупинімося в молитовній тиші і нехай кожен у своєму серці помолиться за мир у світі.

14 стояння

Христове тіло кладуть до гробу

Нарешті ми тут. Ми мертві для нашого минулого. Ми хотіли б жити на своїй землі, але нам завадила війна. Сім’ї важко вибирати між своїми мріями та свободою. Між бажаннями та виживанням. Ми тут після подорожей, у яких бачили, як помирають жінки й діти, друзі, брати та сестри. Ми тут, як ті, що вижили. Нас сприймають як тягар. Ми, які були важливими в нашому домі, тут є цифрами, категоріями, спрощеннями. Однак, ми значно більше, ніж іммігранти. Ми – люди. Ми прибули сюди заради наших дітей. Ми щодня вмираємо за них, щоб вони тут могли спробувати жити нормальним життям, без бомб, без крові, без переслідувань. Ми католики, але навіть це іноді йде на другий план стосовно факту, що ми мігранти. Якщо не змиряємось з цим, то це тому, що знаємо, що великий камінь при вході до гробу одного дня буде відвалено.

Кінцева молитва

Молитва, яку проказав Папа Франциск:

Милосердний Отче, Ти наказуєш сонцю сходити на добрих і на злих, не залишай діла рук Своїх, за яких Ти не вагався віддати Свого єдинородного Сина, народженого від Діви, розп'ятого за Понтія Пилата, мертвого і похованого у серці землі, воскреслого з мертвих на третій день, що з'явився Марії Магдалині, Петрові, іншим апостолам і учням, завжди живого у святій Церкві, Його живому Тілі у світі.

Зберігай запаленим у наших родинах світильник Євангелія, що освітлює радощі і болі, зусилля та сподівання: кожен дім нехай відображає обличчя Церкви, найвищим законом якої є любов. Виливши на нас Твого Духа, допоможи нам позбутись старої людини, зіпсованої обманливими пристрастями, і одягни нас у нову людину, створену за справедливістю і святістю.

Тримай нас за руку, як Батько, щоб ми не відверталися від Тебе; наверни наші бунтівні серця до Свого Серця, щоб що ми навчилися слідувати за замислами миру; вчини, щоб супротивники потиснули один одному руку, щоб вони могли насолоджуватися взаємним прощенням; роззброй руку брата, підняту проти брата, щоби там, де є ненависть, розквітла злагода.

Вчини, щоб ми не поводились, як вороги хреста Христового, щоб брали участь у славі Його воскресіння. Він живе і царює з Тобою, в єдності Святого Духа, на всі віки віків. Амінь