«Він полюбив нас»: підсумок енцикліки про Пресвяте Серце Ісуса
Alessandro Di Bussolo – Ватикан
«“Він полюбив нас”, – пише святий Павло, маючи на увазі Христа (Рим 8,37), щоб ми відкрили, що від цієї любові “ніщо не може нас відлучити” (Рим 8,39)». Так починається четверта енцикліка Папи Франциска, яка має назву «Dilexit nos» і присвячена людській і божественній любові Серця Ісуса Христа: «Його відкрите серце випереджає нас і чекає на нас без жодних умов, не висуваючи жодних попередніх вимог, щоб полюбити нас і запропонувати нам Свою дружбу: Він полюбив нас першим (пор. 1 Ів 4,10). Завдяки Ісусові «ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог має до нас» (1 Ів 4,16)» (1). Документ представлено у Ватикані в четвер, 24 жовтня 2024 року.
Христова любов, представлена в Його Пресвятому Серці
У суспільстві, як пише Папа, що є свідком помноження «різних форм релігійності без посилання на особисті стосунки з Богом любові» (87), а християнство часто забуває «ніжність віри, радість посвяти служінню, запал місії від людини до людини» (88), Папа Франциск пропонує нове поглиблення на тему любові Христа, представленої в Його святому Серці, і заохочує відновити автентичну набожність до нього, пам'ятаючи про те, що в Христовому Серці «можемо віднайти всю повноту Євангелія» (89): саме в Його Серці «ми нарешті пізнаємо себе і вчимося любити» (30).
Здається, що світ втратив серце
Папа Франциск пояснює, що зустрічаючи любов Христа, «ми стаємо здатними ткати братерські узи, визнавати гідність кожної людини і разом піклуватися про наш спільний дім», до чого він заохочує у своїх соціальних енцикліках «Laudato si'» і «Fratelli tutti» (217). А перед Христовим Серцем він просить Господа «знову змилосердитися над цією зраненою землею» і вилити на неї «скарби свого світла і любові», щоб світ, «який виживає серед воєн, соціально-економічних дисбалансів, споживацтва і антигуманного використання технологій, зміг відновити те, що є найважливішим і необхідним: серце» (31). Оголошуючи про підготовку документа наприкінці загальної аудієнції 5 червня, Папа пояснив, що він допоможе задуматися над аспектами «Господньої любові, яка може освітити шлях церковного оновлення, але також може сказати щось значуще світові, який, здається, втратив серце». У цей час тривають святкування 350-ї річниці першого об'явлення Пресвятого Серця Ісуса святій Маргариті Марії Алякок у 1673 році, які завершаться 27 червня 2025 року.
Повернутися до серця
Енцикліка про культ Пресвятого Серця Ісуса, що розпочинається коротким вступом і поділена на п'ять розділів, збирає, як було оголошено в червні, «дорогоцінні роздуми попередніх віроучительських текстів і довгу історію, що сягає Святого Письма, щоб сьогодні наново запропонувати всій Церкві цей культ, сповнений духовної краси».
Перший розділ «Важливість серця» пояснює, чому необхідно «повернутися до серця» у світі, в якому ми піддаємося спокусі «стати ненаситними споживачами і рабами ринкових коліщат» (2). Він робить це, аналізуючи, що ми маємо на увазі під «серцем»: Біблія говорить про нього як про ядро, «яке стоїть за всіма зовнішніми проявами» (4), місце, де «не має значення, що показується зовні або що приховано, там знаходимося ми самі» (6). До серця ведуть питання, які мають значення: який сенс я хочу, щоб мало моє життя, мої вибори чи мої вчинки, ким я є перед Богом (8). Папа вказує на те, що нинішнє знецінення серця виникає з «грецького та дохристиянського раціоналізму, постхристиянського ідеалізму та матеріалізму», через що у великій філософській думці надавали перевагу таким поняттям, як «розум, воля чи свобода». І не знайшовши місця для серця, «не отримала широкого розвитку і сама ідея про особистий центр», який може все об'єднати, тобто любов (10). Натомість, як стверджує Папа, необхідно визнати, що «я – це моє серце, бо саме воно вирізняє мене, формує мою духовну тотожність і вводить мене в сопричастя з іншими людьми» (14).
Світ може змінитися, розпочавши від серця
Саме серце «поєднує фрагменти» і робить можливим «будь-який автентичний зв'язок, бо стосунки, які не будуються з серцем, не в змозі подолати роздробленість індивідуалізму» (17). Духовність таких святих, як Ігнатій Лойола (прийняття Господньої дружби є справою серця) та святий Джон Генрі Ньюмен (Господь спасає нас, промовляючи до нашого серця зі свого пресвятого Серця), вчить нас, пише Папа Франциск, що «перед Серцем Ісуса, живим і присутнім, наш розум, просвітлений Святим Духом, розуміє слова Ісуса» (27). І це має соціальні наслідки, адже світ може змінитися, « розпочавши від серця» (28).
Жести та слова любові
Другий розділ присвячений Христовим жестам і словам любові. Жести, якими Він ставиться до нас як до друзів і показує, що Бог «є близькістю, співчуттям і ніжністю», ми бачимо в Його зустрічах з самарянкою, Никодимом, повією, перелюбницею і сліпцем на дорозі (35). Його погляд, який «пильно вдивляється в глибини твого єства» (39), показує, що Ісус «всю свою увагу присвячує людям, їхнім турботам, їхнім стражданням» (40). У такий спосіб, «що захоплюється тим добрим, що розпізнає в нас», як у сотника, навіть якщо інші його ігнорують (41). Його найпромовистішим словом любові є те, що Він був «прибитий до хреста», після того, як плакав за своїм другом Лазарем і страждав в Оливному саду, усвідомлюючи свою власну насильницьку смерть «від рук тих, кого Він дуже любив» (46).
Таємниця серця, яке багато полюбило
У третьому розділі «Це Серце, яке так багато полюбило» Святіший Отець пригадує, як Церква роздумує і роздумувала в минулому «над святою таємницею Господнього Серця». Він робить це, посилаючись на енцикліку Пія XII «Haurietis aquas» про набожність до Пресвятого Серця Ісуса (1956). Він пояснює, що «набожність до Христового Серця не є поклонінням органу, відокремленому від Особи Ісуса», бо ми поклоняємося «цілому Ісусові Христу, Божому Синові, Який став людиною, представленому в образі, на якому виділяється Його серце» (48). Образ тілесного серця, підкреслює Папа, допомагає нам споглядати в набожності, що «любов Серця Ісуса Христа включає не лише божественну любов, але охоплює також почуття людської прихильності» (61). Його Серце, веде далі Папа Франциск, цитуючи Венедикта XVI, містить «потрійну любов»: чутливу любов фізичного серця «і подвійну духовну любов, людську і божественну» (66), в якій ми знаходимо «нескінченне в скінченному» (64).
Пресвяте Ісусове Серце – це підсумок Євангелія
Бачення деяких святих, особливо набожних до Христового Серця, як вказує Папа Франциск, є «прекрасними стимулами, які можуть мотивувати і принести багато добра», але «вони не є чимось таким, у що віруючі зобов'язані вірити, як у Боже слово». Але разом з Пієм XII Святіший Отець нагадує, що не можна сказати, що цей культ «завдячує своїм походженням приватним об'явленням». Ба більше, «набожність до Христового Серця є суттєвою для нашого християнського життя, оскільки означає повну відкритість віри і поклоніння таємниці божественної і людської любові Господа, настільки, що ми можемо ще раз ствердити, що Пресвяте Серце – це синтез Євангелія» (83). Далі Папа заохочує наново оживити набожність до Христового Серця також і для того, щоб протистояти «новим проявам “безтілесної духовності", які множаться в суспільстві" (87). Необхідно повернутися до «втіленого синтезу Євангелія» (90) перед обличчям «спільнот і пастирів, зосереджених лише на зовнішній діяльності, структурних реформах, позбавлених Євангелія, нав'язливих організаціях, мирських проектах, секуляризованому мисленні, на різних пропозиціях, представлених як вимоги, які часом претендують нав'язувати всім» (88).
Досвід любові, яка «втамовує спрагу»
В останніх двох розділах Папа Франциск підкреслює два аспекти, які «набожність до Пресвятого Серця повинна поєднувати в собі, щоб продовжувати живити нас і наближати до Євангелія: особистий духовний досвід та спільнотне і місіонерське зобов'язання» (91). У четвертій частині, «Любов, що напоює», він переглядає Священне Писання і разом з першими християнами розпізнає в Христі і Його пробитому боці «того, кого прокололи», про якого Бог говорить як про Себе в пророцтві Книги Захарії. Відкрите джерело для народу, щоб втамувати його спрагу Божої любові, «щоб змити гріх і нечистоту» (95). Різні Отці Церкви згадували про «рану в Ісусовому боці як джерело води Святого Духа», передусім святий Августин, який «відкрив шлях до набожності до Пресвятого Серця як місця особистої зустрічі з Господом» (103). Поступово цей поранений бік, нагадує Папа, «набув образу серця» (109), і перераховує кількох святих жінок, які «розповідали про досвід своєї зустрічі з Христом, що характеризувався відпочинком у Господньому Серці» (110). Серед подвижників модерної епохи енцикліка говорить насамперед про святого Франциска Сальського, який представляє свою пропозицію духовного життя з допомогою «серця, пронизаного двома стрілами, укладеного в терновий вінець» (118).
Об’явлення святій Маргариті Марії Алякок
Під впливом цієї духовності свята Маргарита Марія Алякок розповідає про об'явлення Ісуса в Паре-ле-Моніаль між кінцем грудня 1673 і червнем 1675 року. Суть послання, переданого нам, можна підсумувати словами, які почула свята Маргарита: «Ось Серце, яке дуже полюбило людей і не щадить нічого, аж до знемоги і виснаження, щоб засвідчити їм свою Любов» (121).
Тереза з Лізьє, Ігнатій Лойола та Фаустина Ковальська
Про святу Терезу з Лізьє в документі згадується, як вона називала Ісуса «Тим, чиє серце б'ється в унісон з моїм» (134), а також її листи до сестри Марії, які допомагають зосередити набожність до Пресвятого Серця «на болісному аспекті» тих, хто розумів спокутування як «першість у жертовності», але на основі довіри «як найкращого жертвоприношення, приємного Христовому Серцю» (138). Папа-єзуїт також присвячує кілька уривків енцикліки місцю Пресвятого Серця в історії Товариства Ісуса, підкреслюючи, що у своїх «Духовних вправах» святий Ігнатій Лойола запрошує того, хто вправляється «увійти в Христове Серце» в діалозі від серця до серця. У грудні 1871 року отець Беккс посвятив Товариство Пресвятому Ісусовому Серцю, а отець Аррупе зробив це знову в 1972 році (146). Досвід святої Фаустини Ковальської, як зазначається, наново пропонує набожність «з сильним наголосом на прославленому житті Воскреслого і на Божому милосерді», і, мотивований цим, також святий Іван Павло ІІ «тісно пов'язав свої роздуми про милосердя з набожністю до Христового Серця» (149). Говорячи про «набожність розради», енцикліка пояснює, що перед знаками Страстей, які зберігає серце Воскреслого, віруюча людина неминуче бажає відповісти також «на біль, який Христос узяв на Себе задля великої любові» (151). І він закликає, «щоб ніхто не насміхався з виражень віруючого запалу вірного Божого люду, який у своїй народній побожності старається втішити Христа» (160). Бо потім «ми, прагнучи втішити Його, повертаємося втішені» і «також можемо втішати тих, хто опинився в різного роду скорботах» (162).
Набожність до Христового Серця посилає нас до ближніх
П'ятий і останній розділ, «Любов заради любові», заглиблюється у спільнотні, соціальні та місіонерські виміри будь-якої автентичної набожності до Христового Серця, яке, оскільки «веде нас до Отця, посилає нас до наших братів і сестер» (163). Насправді, любов до братів і сестер є «найбільшим жестом, який ми можемо піднести Йому у відповідь на любов» (167). Дивлячись на історію духовності, Папа нагадує, що місіонерські зусилля святого Шарля де Фуко зробили його «вселенським братом»: «дозволивши Христовому Серцю сформувати себе, він хотів прийняти все стражденне людство у своє братерське серце» (179). Далі Святіший Отець говорить про «надолуження», як пояснював святий Іван Павло ІІ: «вручаючись разом Христовому Серцю, “на руїнах, нагромаджених ненавистю і насильством, можна побудувати цивілізацію любові, якої ми так прагнемо, Царство Христового Серця”» (182).
Місія спонукати світ до любові
Енцикліка ще раз разом зі святим Іваном Павлом ІІ нагадує, що посвячення Христовому Серцю «слід поєднувати з місіонерською діяльністю самої Церкви, оскільки воно відповідає на бажання Ісусового Серця поширювати у світі, через членів Його Тіла, Його повну посвяту Царству». Таким чином, через християн «любов буде вливатися в серця людей, щоб будувалося Христове Тіло, яким є Церква, і щоб будувалося також суспільство справедливості, миру і братерства» (206). Щоб уникнути великого ризику, який підкреслював святий Павло VI, що в місії «буде багато говоритися і багато робитися, але не вдасться домогтися щасливої зустрічі з Христовою любов'ю» (208), нам потрібні «закохані місіонери які дозволяють Христу завоювати себе» (209).
Кінцева молитва
Текст завершується наступною молитвою Папи Франциска: «Молю Господа Ісуса, щоб з Його Пресвятого Серця витекли для нас усіх ріки живої води, щоб зцілити рани, які ми самі собі завдаємо, щоб зміцнити нашу здатність любити і служити, щоб спонукати нас вчитися прямувати разом до справедливого, солідарного і братерського світу. І так доти, доки ми не святкуватимемо разом на бенкеті Небесного Царства. Там буде воскреслий Христос, Який узгодить усі наші розбіжності з допомогою світла, що безупинно випливає з Його відкритого Серця. Нехай же Він завжди буде благословенний!» (220).
