Парафія на служінні євангелізації. Огляд нової інструкції про парафії

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан

«Душпастирське навернення парафіяльної спільноти на служінні євангелізаційній місії Церкви»: інструкцію під такою назвою, датовану 29 червня 2020 р., у понеділок, 20 липня 2020 р., оприлюднила Конгрегація в справах духовенства. Увесь її зміст можна підсумувати ствердженням про те, що в Церкві є місце для всіх, кожен має свою частку в її місії, відповідно до свого покликання.

Документ, що складається із 11 розділів, не містить законодавчої новизни, але пропонує способи для якнайкращого застосування діючого законодавства, щоби сприяти співвідповідальності охрищених, розвиваючи душпастирство близькості й співпрацю між парафіями. Особливий наголос робиться на нагальності місіонерського оновлення, душпастирського навернення парафії.

«Дім серед домівок»

У першій частині документа наголошується, що як постійний знак Воскреслого Христа серед Божого люду, парафія є «домівкою між домівками», а її місіонерське чуття є фундаментальним у справі євангелізації. Глобалізація та цифровий світ вплинули на особливий зв’язок із територією, яка сьогодні вже не є лише географічним простором, але, радше, екзистенційним. Це виводить на перший план «пластичність» парафії, її здатність сприймати знаки часу, щоби пристосовувати своє служіння до потреб вірних.

Тому інструкція підкреслює важливість оновлення парафіяльних структур в місіонерському ключі. Воно повинно зосередитися на духовному динамізмові та душпастирському наверненні, що ґрунтується на звіщенні Божого слова, життю святими таїнствами та свідченні милосердної любові. Необхідним контекстом для розвитку діалогу, солідарності й відкритості для всіх повинна стати так звана «культура зустрічі». Заохочується свідчити віру в милосердній любові, що вимагає уважності до бідних, яких парафія євангелізує, і яким дозволяє євангелізувати себе. Активною дійовою особою євангелізації повинен бути кожен охрищений, що вимагає зміни ментальності та внутрішнього оновлення, аби відбулася місіонерська реформа душпастирства. Очевидно, ці процеси змін повинні бути гнучкими й поступовими, кожен проект повинен зіставлятися з реальним життям громади, не нав’язуватися згори і не «клерикалізуючи» душпастирське служіння.

Парафіяльний розподіл

Друга частина Інструкції присвячена темі парафіяльного розподілу, пояснюючи, що при цьому слід дотримуватися ключового фактору близькості, враховуючи однорідність населення та особливості території. Тож документ розглядає такі питання як інкорпорація, злиття та поділ парафій, а також згуртувань парафій (деканатів, префектур, тощо) і створення «душпастирських зон», які відповідно до потреб душпастирства, можуть об’єднувати більшу кількість таких згуртувань.

«Властивий пастир» спільноти

Значний простір в інструкції присвячений дорученню пастирської опіки над парафіяльними спільнотами, як у звичайній формі, так і в надзвичайній. Насамперед, підкреслено роль пароха як «властивого пастиря» громади. Він поставлений для служіння парафії, а не навпаки, і на ній повністю відповідає за турботу про душі. Як наслідок, парохом повинен бути пресвітер, інших можливостей не існує. Як адміністратор матеріальних благ і юридичний представник парафії, парох призначається на невизначений термін, бо добро душ вимагає стабільності та знання громади. Однак, інструкція нагадує, що там, де єпископська конференція постановляє це шляхом декрету, єпископ може признати пароха на визначений час, але не менше, як на п’ять років. Крім того, досягнувши 75 років життя, парох має «моральний обов’язок» подати зречення, але не втрачає свого уряду доти, доки єпископ не прийме цього зречення й не повідомить про це у письмовій формі. В будь-якому випадку, прийняття такого зречення повинно мати за собою «справедливу й пропорційну причину», щоб уникнути «функціоналістського» розуміння служіння.

Диякони – висвячені служителі, а не «на половину священики і миряни»

Частина восьмого розділу присвячена дияконам. Як співробітники єпископів і священиків у одній євангелізаційній місії, вони є рукоположеними служителями і у свій спосіб беруть участь в Святій Тайні Священства, зокрема, в сфері євангелізації та милосердної любові, включаючи адміністрування благ, звіщення Євангелія та служіння при Євхаристійній трапезі. Не слід сприймати їх як «наполовину священиків, наполовину мирян», ані розглядати їх у світлі клерикалізму чи функціоналізму.

Свідчення богопосвячених осіб і заанґажування мирян

Конгрегація в справах духовенства роздумує також над роллю богопосвячених осіб і мирян в парафіяльних спільнотах. Першим нагадує про те, що вони повинні бути «свідками радикального слідування за Христом». Миряни беруть участь у євангелізаційній місії Церкви, тож від них вимагається «великодушного заанґажування» в свідчення життя, згідного з Євангелієм, та служіння в парафіяльній спільноті. Миряни можуть бути на постійно настановленими читцями та аколітами, тобто, до служіння при вівтарі, шляхом спеціального обряду, для чого вимагається повного сопричастя з Католицькою Церквою, належного приготування та зразкової поведінки. У виняткових обставинах вони можуть отримати інші доручення від єпископа: служити Літургію Слова, похорон, уділяти Хрищення, асистувати подружжя, попередньо отримавши дозвіл від Апостольської Столиці, а також проповідувати. В жодному випадку, однак, вони не можуть проповідувати під час Євхаристійного богослужіння.

Органі церковної співвідповідальності

Інструкція також роздумує про різні парафіяльні органи церковної співвідповідальності, між якими згадується рада з економічних питань – орган консультативного характеру, очолюваний парохом, до складу якого входять принаймні три члени. Він є необхідним, оскільки розпорядження майном парафії є «важливою сферою євангелізації та євангельського свідчення». Майно належить парафії, а не парохові, тож завданням такої ради буде розвиток «культури співвідповідальності, адміністративної прозорості та дбання про потреби Церкви».

Іншим дорадчим органом є Парафіяльна душпастирська рада, створення якої дуже рекомендується. Її завданням, далеким від чистого бюрократизму, є сприяння духові спільності, виокремлюючи центральну роль Божого люду як активного учасника євангелізації. Вона повинна шукати та вивчати практичні пропозиції для душпастирських і харитативних ініціатив парафії, в гармонії з дієцезальною програмою. Для впровадження в життя такі ініціативи потребують схвалення з боку пароха.

Ні «тарифам», пожертви мають бути вільними

В останньому розділі документа йдеться про пожертви за служіння таїнств, які повинні бути «свобідним актом» з боку особи, яка складає пожертву й не повинні очікуватися як податок чи збір. Сакраментальне життя не повинно ставати предметом торгу, а служіння Святої Меси, як і інших богослужбових дій, не може підлягати тарифікації чи контрактуватися. Священників, радше, заохочується бути прикладом чеснотливого поводження з грошима, ведучи поміркований стиль життя та прозоро адмініструючи парафіяльне майно. Таким чином, підвищуватиметься чутливість вірних до того, щоби робити добровільні внески на покриття потреб парафії, яка є також їхньою домівкою.