Архиєпископ Ґаллаґер: я зустрів поранений, але дуже мужній і рішучий народ

Stefano Leszczynski – Київ

Український народ – це народ поранений, але водночас, дуже мужній і дуже рішучий. Ми не можемо не рахуватися з великими стражданнями цього великого народу. Потрібно поновити зусилля, щоби вирішити конфлікт шляхом дипломатичного та політичного діалогу. В інтерв’ю для ватиканських медіа архиєпископ Пол Річард Ґаллаґер, Секретар у справах стосунків Святого Престолу з державами, підсумовує свій візит в Україну.

Після трьох днів дуже насичених зустрічей завершується Ваша місія в Україні. Які Ваші перші враження та висновки щодо її результатів?

Я хотів би розпочати зі слова подяки, насамперед, Богові, за те, що дав нам змогу здійснити цю місію. Все пішло дуже добре. Потім, очевидно, подякувати всім, хто посприяв подорожі: церковній і цивільній владі Польщі, що супроводжувала нас від Кракова до кордону з Україною, Церкві в Україні – греко-католицькій і римо-католицькій – та представникам влади, які в різний спосіб допомагали. Очевидно, окрема подяка Апостольському Нунцієві архиєпископу Вісвалдасу Кулбокасу та його співробітникам, які нас приймали в Києві та в різний спосіб допомагали. Таким чином, ми мали змогу подорожувати в безпеці, побачити ситуацію, зустрічатися з людьми. Я дуже радий, що місія досягла успіху на цьому рівні. Вважаю, що це дало можливість уприсутнити увагу та стурбованість Святішого Отця, Святого Престолу загалом, як також доторкнутися до дійсності, зустрітися з представниками влади, які відчувають тиск війни, з Церквою та з усіма її турботами. Ми побачили та почули також і з боку влади велике признання за всю ту працю, яку Церква тут в Україні виконує під час надзвичайної ситуації: за гуманітарну діяльність і духовну підтримку народу. І це дуже важливо. Я знаю, що Святіший Отець буде дуже радий отримати повідомлення такого змісту.

Ви мали нагоду переїхати країною від Львова до Києва: зустрічі з багатьма людьми, багато свідчень героїзму в простих речах, у простих жестах, але також багато страждань, до яких була змога доторкнутися…

Так. Для нас, що, загалом, зручно живемо в своїх країнах, годі уявити собі ці місяці війни, страждань, людей, які змушені втікати за кілька хвилин, залишивши все, людей, які переживають тривогу, не знаючи про долю своїх рідних… Також і на психологічному рівні. У бенедиктинському монастирі у Львові ми зустрілися з травматизованими сім’ями, з дітьми, які страждають, які досі налякані. Так ми доторкнулися до страждання цього народу. Я думаю, що як на сході, так і на заході це те саме: йдеться про нечувану річ, якої ніхто не очікував. І шок дуже великий серед цього народу. Також і дивлячись у майбутнє, непевність, сумніви, зусилля, спрямовані на те, щоби залишатися мужніми, мати силу прямувати далі. Також і почуття відповідальності за те, щоби підбадьорювати інших і не виявляти, принаймні подекуди, власні почуття. Це справді поранений народ, але водночас – дуже мужній, дуже рішучий: ми не можемо не рахуватися з великим стражданням цього великого українського народу в цей період.

Український народ представляє велике розмаїття та багатство культур, що відображене також у релігійному розмаїтті та багатстві. Наскільки важливим є екуменічний дух у відбудові миру майбутньої України?

Я вважаю, що це важливо, бо у такий час у будь-якій країні, незважаючи на згуртованість, – а тут є ця єдність, ми її відчули, – проявляється також загроза початку суперництва, образ один на одного. Тому незамінним є, щоб всі залишалися твердо налаштованими трудитися на користь єдності країни, політичного корпусу країни, єдності між християнами, єдності католицької Церкви, єдності з іншими релігіями, щоби могти черпати з духовних ресурсів, з благодаті, яку Бог надає в такі хвилини, а не розсіяти ці речі в труднощах і суперечках. Це є необхідним. Це також є шансом, коли постають деякі історичні непорозуміння та труднощі, що можуть бути подолані в цей час.

Ви мали можливість спілкуватися з інституційними лідерами України. Одне з великих питань стосується існування простору для діалогу, щоби прийти до мирного майбутнього. Який простір Ви змогли визначити під час цих переговорів?

Перше, що я побачив: той факт, що я з моїми співробітниками прибув сюди на кілька днів був дуже високо оцінений. Ми виконали обіцянку приїхати, дану міністрові закордонних справ. Далі, всі висловили вдячність за слова Папи, сказані під час аудієнцій, молитви «Ангел Господній», інтерв’ю. Вони відчули, що Папа «відчуває пульс» страждання цього народу. Тому думаю, що вони вважають, що Святий Престол, сам Святіший Отець, ще можуть відіграти дуже важливу роль в цьому конфлікті та його вирішенні. Простір для цього є. Президент Зеленський сказав, що перед обличчям війни, що триває, врешті-решт дипломатія повинна знайти вирішення; учасники конфлікту повинні сісти за стіл для переговорів. Вже чинилися спроби, й це заслуговує на признання, але потрібно поновити ці зусилля, щоби вирішити конфлікт шляхом дипломатичного та політичного діалогу.

Ваше Преосвященство, дипломатичний і політичний діалог відбувається на високих рівнях. Але є ще людський вимір. Ви мали можливість відчути його в емотивному заряді окремих людей, з якими зустрічалися. Маю на думці священика Православної Церкви України, який розповідав про свій досвід під час найважчих днів окупації, як також слова нунція, який розповідав про свій особистий досвід під час бомбардувань і з великою емоційністю показував речі, які були знайдені в зруйнованих будинках. Як можна пробудити цей людський вимір у населення, щоби запевнити шлях до відновлення після конфлікту?

Цей народ пережив і переживає жахливі дні. Мене дуже вразила мужність православного священика, якого ми зустріли в Бучі, що розповів про ці жахливі дні, коли повсюди лежали тіла, а він просив, щоб їх поховати. Так, ми бачимо, що в глибині душі, можливо в деяких місцях цими днями справи йдуть краще, але рани залишаються і також ми, в тому, що можемо, стараємося говорити з ними, висловити співчуття з їхніми стражданнями, показати жест підтримки, підбадьорення. Але це, на мою думку, не та справа, яку ми, люди, спроможні вирішити самі. Ми насправді відчуваємо потребу, відчуваємо абсолютну необхідність зустрічі з Христом, Який гоїть наші рани. В деякому сенсі Україна повинна наслідувати Марію Магдалину, що ходила в саді, щоби зустрітися з воскреслим Христом. Лише це може висушити сльози цього народу. Я переконаний, що коли бачимо цих людей, то бачимо велику людську солідарність, але також велику віру. Я переконаний, що народ через поглиблення віри, не має значення, про які традиції йдеться, – католицьку, православну, протестантську, юдаїзм чи інші релігії, – зможе прийти до воскресіння, також і в цей великодній період.

Ще кілька слів про очікування України з боку решти світу. З одного боку, була висловлена велика вдячність за уважність Європи до українського народу. Але також звернено увагу на спад цієї уваги, на деяке зменшення допомоги, що надходить в крану. Що можна конкретного зробити, щоби допомогти українському народові? Що б Ви хотіли підказати?

Певна втома в надсиланні будь-якої допомоги є природною, ми це бачили в багатьох частинах світу. Важко підтримувати зацікавлення, симпатію, солідарність протягом тривалого періоду часу. Так стається всюди. Те, що на мою думку потрібно зробити тепер, це шукати контакти з владою, громадянським суспільством, з Церквами, стараючись зрозуміти, що дійсно є потрібним. Це вже робиться, але мусимо це посилити. Одна деталь, яка дуже вразила, спілкуючись із міністром закордонних справ, представником Офісу Президента та з Прем’єр-міністром, всі повторювали: «Перебуваймо в контакті. Здзвонюймося часто». Світ, Європа, були дуже великодушними щодо України; ми почули багато слів вдячності на адресу Польщі, Католицької Церкви в Польщі, разом з почуттям самотності перед обличчям великих викликів цього часу. Таким чином, я вважаю, що міжнародна спільнота на всіх рівнях повинна в цей час згуртуватися навколо України.

Іноді виникає відчуття, що на Заході дискусія щодо війни в Україні часто виливається у полеміку на тему надсилання зброї чи інших форм допомоги. На Вашу думку, чи існує правильне сприйняття ситуації та справжніх потреб українського та російського народів, аби дійти до примирення, до завершення конфлікту?

Мені здається чітко зрозумілим, що, на жаль, ще надто рано говорити спочатку про мир, а тоді про примирення. Багато-хто казали нам, що вони розуміють значення цього питання, що йдеться про глибоко людські та християнські цінності. Однак, на жаль, народ дуже багато вистраждав протягом цих місяців. Ще зарано про це говорити. Україна повинна захищатися, і щоб це зробити, повинна отримати допомогу, також і військову. Ми завжди наполягали на тому, що потрібно зберігати певну пропорційність, бо наново розпочати гонку озброєнь у Європі та світі не варто. Як я вже згадував, необхідно, щоб Україна була залучена в усі ініціативи на користь миру в цій країні.