Лікарня «Bаmbino Gesù»: опіка не лише українськими дітьми, але й їхніми сім’ями
Benedetta Cappelli / Світлана Духович – Ватикан
«Ці українські сім’ї такі самі, як наші. Навіть важко уявити, якщо би це трапилося з нами і нам довелось би ховатися у підвалі, втікати», – зазначила в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News Лучія Челесті, Завідувачка відділення «Прийняття та обслуговування сім’ї» ватиканської педіатричної лікарні «Bambino Gesù».
Гостинність і прийняття крок за кроком
Як ми вже повідомляли, від початку повномасштабної війни в Україні ця лікарня прийняла на лікування приблизно 1100 дітей. Докторка Лучія Челесті додала, що з кожною дитиною прибули опікуни, тому загалом ця лікарняна структура взяла під свою опіку майже 7 тисяч українців.
Наша співрозмовниця розповіла, що до прийняття українських сімей, так само, як і інших сімей, залучають представників різних професій: є ті, хто особисто зустрічає сім’ї, які часто прибувають вночі та на вихідних; представники соціальних служб знаходять їм безкоштовне помешкання; вихователі працюють з дітьми, допомагаючи їм подолати пережиті потрясіння; є багато волонтерів, які допомагають пацієнтам та їхнім сім’ям; важливу роль відіграють мовні посередники (перекладачі); ну і, звичайно, це весь медичний персонал в різних відділеннях лікарні.
«Ці українські сім’ї такі самі, як наші»
Спілкуючись з докторкою Лучією Челесті, стає зрозумілим, що вона насправді переймається долею тих, хто прибуває до лікарні. Говорячи про українських сімей, вона розчулено зазначає, що деякі з них «були справді спустошені цією війною, яка прийшла раптово». «Деякі абсолютно не очікували чогось подібного і тому потрапили під бомби, – наголошує вона. – Ці українські сім’ї такі самі, як наші. Навіть важко уявити, якщо би це трапилося з нами і нам довелось би ховатися у підвалі, втікати. Деякі з них, на жаль, були уражені кулями чи бомбами, коли вони втікали. Тому так важливо бути з ними і слухати їх, що вимагає певних психологічних зусиль».
Свідчення Віти
Про лікування в «Bambino Gesù» своєї шестирічної донечки та про отриману підтримку розповіла Віта з Києва. Війна застала її у столичній лікарні, де її дочку лікували вже три місяці. Як і багато українців, Віта не планувала виїжджати, але коли почалися бомбардування, з’явився страх і паніка. Разом з батьками інших хворих дітей Віта почала шукати можливість виїхати, але безуспішно. Їм допомогли самі лікарі, які на четвертий день війни сказали готуватися до виїзду.
Евакуацію організував благодійний фонд «Таблеточки» у співпраці з державними органами. Вони організували для хворих автобуси, які супроводжували поліцейські машини та кілька машин швидкої допомоги. Отож, їм не довелося стояти в довгих чергах, які створювалися перед блокпостами. «Спочатку нас вивезли до Польщі, – пригадує Віта, – і там розмістили в різних лікарнях. Але оскільки мого молодшого сина родичі вже раніше перевезли до Італії, тому я дуже хотіла потрапити саме туди. І оскільки лікарні Польщі вже були перевантажені, вони також шукали шляхи, аби передати цих пацієнтів до лікарень інших країн. Нарешті з’явилася така можливість і нас перевезли до Італії і я дуже щаслива, бо, з одного боку, я можу бути ближче до іншої дитини, а з іншого – ми опинилися у висококваліфікованому місці. У цій лікарні нам надали чудову допомогу, дуже якісно провели всі діагностичні обстеження. Моїй доньці вже зробили трансплантацію кісткового мозку, зараз вона почувається добре і загалом ми щасливі, що є така можливість».
Щодня Віта читає новини про події в Україні, де залишився її чоловік. «Я дуже хвилююся, – зізнається вона, – тому що ми не знаємо, яке майбутнє нас чекає. Я дуже хочу повернутися додому і бути разом з усією родиною, але поки що це небезпечно. Раніше ми думали, що це все скоро закінчиться, а зараз бачимо, що це триватиме довго і тому я не бачу можливості повернутися».
Віта не ховає сліз, коли говорить про майбутнє своїх дітей: «Я їм бажаю ніколи не знати, що таке війна, – наголошує вона, – тому що це страшно. Ми трішки відчули це, бо бачили вибухи. Це були перші дні, коли це все відбувалося недалеко, ми бачили чорне небо над Гостомелем. Я була в лікарні з дочкою, і кожної ночі ми спускалися в підвал, умови були дуже погані. І вона перестала їсти. Коли ми сюди приїхали, вона казала: “Я не буду їсти, поки лунають вибухи”. Я просто намагаюся зрозуміти, як почуваються діти, які зараз живуть в зоні бойових дій: це надзвичайно складно. Це найперше… Ну і звісно, здоров’я: я хочу перемоги над цією нашою другою війною – перемогти цю хворобу, тому що ми вже довго лікуємося, і ситуація складна, але без перебільшення можу сказати, що, нарешті, ми отримали ще один шанс на життя».
