Проповідник Папського дому на IV Неділю Адвенту: ґрунт для зерна Слова
В останню неділю Адвенту ми знаходимо останній фрагмент мозаїки, яка протягом цих неділь допомагала нам йти назустріч Господньому Різдву. Ми зустрічаємо Діву Марію, яка співає «Величальну пісню» під час відвідин своєї родички Єлизавети. Таким чином, ми занурюємося у святочне серце цієї жінки, яка щойно отримала Божу благовість і ділиться своєю радістю з родичкою, яка була безплідною і яка також виявилася при надії. Радість Марії, яку Вона оспівує, випливає зі сприйняття себе як дуже малої істоти, як про це вже говорили пророки: «І ти, Вифлеєме, такий малий....». Ось, Марія – це істота, яка почувається дуже малою перед Богом, але не боїться прийняти велич Його покликання, і перш за все, як нагадує нам Послання до Євреїв, Марія розуміє, що Бог, коли промовляє до нас і входить у наше життя, Він не хоче жертви, а приготував для нас тіло, щоб це тіло могло приносити плід. І Вона каже своє «так». Марія щаслива від цього, від того, що правильно витлумачила своє життя, своє тіло перед Божим поглядом. Тому Вона йде до своєї родички і ділиться тією безмірною радістю, яку ми співаємо щовечора під час Літургії Годин, пісню Magnificat: «Бо вчинив мені велике Всемогутній». Підходячи до родички, Вона чує слова: «Блаженна та, що увірувала, бо сповниться те, що Господь сказав їй». Ось, це остання вказівка, щоб ми наблизилися до Різдва. Всі ми є тілом, землею, в яку Бог вкладає насіння свого Слова. Іноді ми відчуваємо спокусу не вірити, що в нас можуть відбуватися великі речі, та кожен з нас є малим, але покликаним до чогось дуже великого. Стати місцем, де Боже слово сповнюється і приносить свої плоди. Тоді ми можемо по-справжньому наблизитися до Різдва, запозичивши гімн Марії і повернувшись до надії на те, що Господь робить великі речі й у нашому маленькому житті, але великому в Його очах.