ВАТИКАН

Проповідник Папського дому: Божа любов – це свобода в Дусі

У своїй другій великопосній науці проповідник Папського дому окреслив деякі євангельські епізоди, де проявляється глибока свобода Ісуса, Який завдяки молитві викриває ризик переплутати справжнє служіння з пошуком особистого визнання.

о. Яків Шумило, ЧСВВ – Ватикан

«Мета великопосного маршруту, яким ми прямуємо, полягає в тому, щоб перевірити, чи і наскільки наше життя вкорінене в Христі, починаючи з дару хрещення, отриманого в Церкві як можливість оновленого існування», – сказав о. Роберто Пазоліні, OFP Cap, проповідник Папського дому в залі Павла VI у Ватикані у пʼятницю, 28 березня 2025 р., під час другої великопосної проповіді, присвяченій свободі в Святому Дусі. На початку о. Роберто Пазоліні висловив радість з приводу повернення Святішого Отця до Ватикану, який духовно єднався з присутніми.

Не довіряти відразу

Проповідник Папського дому зауважив, що в Євангеліях Ісус постає тим, Який не спокушається ні вигуками натовпу, ні очікуваннями учнів, знаходячи в молитві сили залишатися вірним своїй місії (пор. Мк. 1,38). Зціливши зранене людство, Ісус відкидає ілюзію співчуття, яке стає потребою у схваленні, а його молитва викриває ризик переплутати справжнє служіння з пошуком особистого визнання.

Як зазначив о. Роберто, ми всі отримуємо неабияке задоволення – більше того, нам це навіть лестить – коли хтось оцінює і схвально відгукується про те, як ми діємо. Занурені в культуру, де домінують цінності індивідуалізму та нестримної конкуренції, ми надзвичайно радіємо, коли наша популярність раптово і значно зростає. Ця потреба бути постійно й швидко оціненими спонукає з радістю приймати кожен знак вдячності на нашу адресу. Своєю чергою Ісус здається відстороненим від такого надто швидкого і поверхневого визнання. Проповідник зазначив, що як тільки Христос починає об’являти себе світові, чарівність його особи не залишається непоміченою: багато людей, бачачи його знаки, починають вірити в нього. Однак, схоже, що Ісус не приймає це зростання довіри з ентузіазмом.

Вразливе серце людини

За словами проповідника, зростання «мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2,52) означало також те, що Ісус зміг вирости простим чоловіком, але ніколи не був наївним. Навпаки, його лагідне, смиренне, випробуване пустелею серце, розкривається в Євангеліях як зріле і плідне, здатне впоратися зі складністю людських стосунків. Хоча є багато людей, які почали довіряти Йому, Ісус відчуває, що поки не може нікому довіряти. Така поведінка пов’язана з тим, що Він, скріплений спокусами в пустелі, добре знає людське серце (пор. Ів. 2:23-25). Обравши шлях воплочення, Ісус «відкрив», що наше серце прекрасне, бо в ньому живе дух і голос Божий, але водночас воно надзвичайно вразливе, піддається маніпуляціям, непостійне, боязке. Саме в таких термінах Ісус описуватиме його, коли намагатиметься пояснити, чому слово Боже, посіяне в людині, наштовхується на численні перешкоди, перш ніж принести плід нового життя (пор. Мк. 4,14-20).

Таким чином, Ісус постає перед нами як вчитель, Який дає нам не лише те, що нам може подобатися, але й те, що є корисним для дозрівання справжньої довіри. За словами о. Роберто, здатність не бути готовими на все, як тільки ми відчуваємо себе бажаними, є цінною вказівкою для того, щоб керувати нашими відносинами, особливо в момент їхнього зародження. Не давати відразу занадто багато довіри і близькості тим, хто наближається до нас, є ознакою не холодності, а мудрості. Це виражає глибоку повагу до нас самих і один до одного. Важливі речі потребують часу, їх слід приймати з терпеливістю і готуватися до них дбайливо й самовіддано.

Педагогіка байдужості Ісуса

Як зазначив проповідник Папського дому, здатність не потурати емоційному інстинкту і відмовитися від того, чого очікує від нас інший, може запровадити дуже далеко. Народна мудрість вчить, що перед тим, як реагувати на подразники, які пропонує нам реальність, корисно порахувати хоча б до десяти. Якщо поглянути глибше, то можемо виявити, що наша людська природа здатна творити добро саме тоді, коли здатна охолоджувати пов’язані з нею очікування. Як приклад, о. Роберто навів подію оздоровлення дочки ханаанянки (Мт. 5, 21-28).

За його словами, жінка-ханаанянка страждала через те, що бажала оздоровлення для своєї дочки, опанованої злим духом. І тому вона кричить до Ісуса, благаючи в Нього допомоги. Реакція Ісуса на це смиренне і довірливе прохання бентежить: ні кивка у відповідь, ні навіть милосердного погляду. Своєю чергою учні Ісуса благали Його відреагувати: «Відпусти її, бо вона кричить за нами» (Мт. 15,23). Як зазначив проповідник, реакція учнів відображає і нашу реакцію, щоб перед обличчям таких великих страждань проявити співчуття. Однак їхнє прохання негайно втрутитися мотивоване не стільки милосердям до жінки, скільки бажанням більше не мучитися від її відчайдушного крику.

Відповідь Ісуса на страждання жінки є смиренною та стриманою. Заявляючи про існування певних меж, Він не боїться обмежити власну готовність любити і служити ближньому, адже не боїться бути непотрібним чи неважливим. Жінка, зіткнувшись з мовчазною відмовою Ісуса, не замикається у своїй гордині, не втрачає відваги і не відмовляється від надії, а з великою гідністю, без жодного страху чи зайвого сорому повторює свою потребу. Порівнюючи себе зі щеням, вона показує, що вірить у те, що у Христі Царство Боже є близьким для кожного. Тому, як зазначив проповідник Папського дому, чудо оздоровлення дочки ханаанянки є відповіддю на смиренне і вірне бажання матері, яка виявила в своєму серці дорогоцінну перлину віри.

Значення Євхаристії

Наступне наставлення Ісуса, над яким роздумував о. Роберто стосувалося помноження хлібів (Ів. 6, 1-15), де Ісус виражає здатність дистанціюватися від одностайності натовпу. Ставши свідками чуда, натовп відкрив в Ісусі обдаровану людину, визнав Його пророком Всевишнього, адже Він зміг швидко перетворити реальність. Але знак помноження означав набагато більше. Як каже сам Ісус, всі були щасливі не тому, що побачили у роздачі їжі Боже провісництво, знак спасительної дії Бога, а тому, що повернулися додому з повними шлунками (пор. Ів. 6,26). За словами проповідника, чудо помноження, зрештою, виявляє нас як людей, якими легко маніпулювати і які легко піддаються агентам впливу.

Проповідник Папського дому зазначив, що Святе Таїнство Євхаристії вже впродовж двох тисяч років є таїнством взаємин Бога з людиною: «Я є хліб живий, що з неба зійшов. Хто буде їсти хліб цей, той буде жити вічно, і хліб, який Я дам, є Тіло Моє, що віддаю за життя світу» (Ів. 6,51). Пропозиція Ісуса сьогодні здається нам неймовірною і шокуючою, бо складно прийняти стосунки з Богом, Який хоче дати нам не тільки якісь речі, а й навіть Самого Себе. За словами о. Роберто, було б легше прийняти Бога, який щось наказує, ніж того, хто пропонує себе як їжу, щоб перетворити нас на любов і поживу для інших. Гріх спонукає нас до виживання, тоді як Христове слово ставить у незручне становище, бо закликає нас жити, віддаючи себе повністю. Це великий камінь спотикання, який зумовлює символ хліба і таїнство Євхаристії: бути любленим безумовно, означає бути не в змозі уникнути взаємної любові. Тому, зіткнувшись з таким великим призначенням, природно побоюватися, що не зможеш його здійснити.

Після слів Ісуса про Євхаристію, багато Його учнів відійшли від нього і більше з ним не ходили (Ів. 6,66). За словами проповідника, невдача і провал є найкращими союзниками здорового і святого зростання нашої людяності. Насамперед тому, що вони підтверджують, що справжнє поєднання думок і дій не може бути зведене до легкої хвилі емоції, але є плодом довгого шляху протистояння, в якому також присутні моменти розчарування і розрізнення. Крім того, переживання ситуацій, в яких нас відкидають інші, допомагає оцінити не лише те, ким ми є, але й те, ким ми хочемо бути.

Не бути рабами чужих очікувань

Як зазначив далі о. Роберто, Ісус, не зволікаючи, звертається до дванадцятьох апостолів, питаючи чи вони готові далі, після відходу інших учнів, слідувати за Ним (Ів. 6,67). Ісус, здається, готовий втратити близькість навіть своїх друзів, щоб не втратити бажаної спрямованості у своєму життєвому виборі. Він просить апостолів обрати шлях, ставлячи в центр вимогу вільної й усвідомленої любові (пор. Мт. 16,24).

У цьому контексті проповідник розкрив тему відповідальності та свободи, пригадавши інше повчання Ісуса. Йдеться про притчу про батька і двох синів (Мт. 21, 28-32): перший відмовив батькові у проханні працювати у винограднику, але потім розкаявся та пішов, а інший погодився, однак не пішов. За словами о. Роберто, в око одразу впадає одна деталь: жоден із синів не дуже хоче працювати у батьковому винограднику. Але між ними є суттєва різниця. Перший має відвагу визнати це, а другий обирає брехню, щоб догодити батькові. Щирість першого відкриває шлях до покаяння, тоді як удавання другого виявляється ілюзією, якій судилося розвалитися, залишивши все, як було.

Через цю притчу Ісус показує, що насправді лежить Богові на серці. Як зазначив проповідник Папського дому, Небесний Отець не претендує на те, щоб мати дітей, завжди готових і охочих виконувати Його волю. Він не є непримиренним Богом, який не здатен терпіти недосконалості у своєму плані творіння і впоратися з ними. Якщо щось і болить й турбує Його, то це діти, які не мають достатньої свободи у вираженні своїх переживань, навіть незгоди з Його волею. Таким чином, коли ми закриваємося за мурами безглуздого самовдоволення, ми стаємо рабами самих себе і тих очікувань, які, на нашу думку, покладають на нас оточуючі. За словами о. Роберто, якщо ми маємо сміливість щиро висловлювати те, що думаємо і чого бажаємо, ми вже на шляху до подолання наших обмежень і відкриваємось назустріч великому життю. Можливо, ми не будемо досконалими в очах інших, а можливо, навіть у власних, але ми неодмінно будемо ближчими до Царства Божого.

Культивувати розсудливість і поступовість

Підсумовуючи свою проповідь, о. Роберто запропонував кілька висновків, які дозволяють бути закоріненими у Христі та жити Євангелієм. Насамперед, важливо мати здатність дозволити стосункам дозріти, шануючи час, необхідний для їхнього розвитку і прояву, не піддаючись спокусі занадто швидко довіряти. Це не означає будувати стосунки на сумнівах, а культивувати розсудливість і поступовість, які є запорукою нашої свободи приймати правдиві та довготривалі рішення. Такий підхід також дає силу для здатності розчаровувати очікування інших, але не з презирства і не для того, щоб умертвити бажання, а для того, щоб зустрічі були автентичними, уникаючи ризику потрапляння в тонку динаміку взаємних маніпуляцій.

Все це приводить нас до остаточного вираження поваги до власної свободи та свободи інших: тобто до вибору ніколи нічого ні від кого не вимагати. Як зауважив проповідник Папського дому, правда і любов не мають потреби нав’язувати себе, але вміють чекати, дозволяючи речам дозрівати у повній свободі. Саме так Господь спас і продовжує спасати світ, в якому ми живемо.