Радість контемплятивного життя в спільноті: сестри із синдромом Дауна
Cyprien Viet / Світлана Духович – Ватикан
Цей духовний і загальнолюдський досвід, прожитий під покровом святого Венедикта й святої Терези від Дитятка Ісуса, розпочався у вісімдесятих роках минулого сторіччя з дружби молодої жінки Ліне, що перебувала в пошуках свого духовного шляху й прагнула служити найбільш потребуючим, та Веронік, дівчини із синдромом Дауна, що бажала посвятися Господу.
«Я тоді відвідала різні спільноти, що приймали осіб з неповноправністю, але побачила, що ці люди не могли знайти собі місця в цих спільнотах, які були непридатні для них», – розповідає Мати Ліне, що пізніше стала Настоятелькою Згромадження Малих Сестер Учениць Агнця (фран. Petites Soeurs Disciples de l’Agneau).
Веронік відчула покликання служити Богові, але через синдром Дауна, жодна спільнота її не приймала. Канонічне право та монаші устави не передбачали допущення до богопосвяченого життя осіб з розумовими відхиленнями. Чотирнадцять років Ліне й Веронік чекали на визнання статутів цієї особливої спільноти з власним стилем.
Поступове визнання з боку Церкви
В 1985 році Ліне й Веронік почали разом винаймати маленьку квартиру, пізніше до них приєдналася ще одна дівчина із синдромом Дауна. В 1990 році вони звернулися до Турського Архиєпископа Жана Гоноре з проханням визнати їх як офіційну асоціацію мирян. Підтримка цього архиєпископа, що пізніше став кардиналом, допомогла їм отримати перше визнання.
1995 року збільшення кількості бажаючих долучитися до асоціації змусило Малих Сестер Учениць Агнця переїхати: вони оселилися в невеликому містечку Ле Бланк, що належить до архидієцезії Бурж. Місцевий Архиєпископ П’єр Плато тепло прийняв їх у своїй архидієцезії та допоміг на шляху отримання від Святого Престолу статусу контемплятивного чернечого інституту, який вони, нарешті, отримали 1999 року. «Владика Плато був, насправді, батьком для нашої спільноти: він дбав про осіб із синдромом Даун», – зазначає Мати Ліне.
2011 року монахині отримали остаточне визнання своїх статутів завдяки підтримці владики Арманда Майяра, наступного Архиєпископа Буржа, який вважав цю чернечу спільноту джерелом життя й радості для всього регіону.
Життя у спільноті
Тепер до Згромадження Малих учениць Агнця належать десять монахинь: вісім з них – із синдромом Дауна. Сестри сподіваються, що незабаром до них приєднаються ще й інші дівчата, здатні допомагати монахиням із синдромом Дауна у щоденному житті, навіть якщо вони досить самостійні, бо, за словами Настоятельки, особам із синоромом Дауна важко пристосовуватися до змін, але коли життя є впорядкованим, то вони добре дають собі раду.
Щоденне життя сестер складається із буденних справ, Святої Меси, яку служать кожного вівторка в каплиці монастиря та різних занять: ткацтва, кераміки, а нещодавно вони почали створювати сад лікарських рослин. Тобто, їхнє надзвичайне покликання виражається в звичайному щоденному житті, в покорі служіння, прямуючи «маленькою дорогою», якої навчала свята Тереза з Ліз’є, з духовності якої вони черпають натхнення.
Дозволь любові проявитися
«У час, коли суспільство, здається, нездатне дати орієнтири, не знаходить сенсу життя й не цінує його, простим свідченням богопосвяченого життя наша спільнота бажає показати священний вимір життя та людської особи», – зазначають Учениці Агнця.
Для того, аби сила любові, що наповнює серця цих молодих жінок із синдромом Дауна, могла повністю проявитися в житті, посвяченому Господеві, сестри запрошують на період розпізнавання покликання «дівчат, яких торкнувся дух вбогості й молитви, готових посвятити все своє життя служінню Христові в особі їхніх малих сестер із синдромом Дауна». А для дівчат із синдромом Дауна «розпізнавання покликання відбувається так само, як і для інших покликань: коли людина відчуває, що вона там реалізовується, то туди її кличе Господь. В іншому випадку, вони повертаються до дому. Вони добре вміють розрізняти, якщо це не справжнє покликання», – пояснює Мати Ліне.
Дар простої дружби з Христом
Зв словами Мати Ліне, її сестри із синдромом Дауна мають надзвичайну духовну силу. «Вони знають Біблію, життя святих, мають надзвичайну пам’ять. Вони – люди молитви й дуже близькі до Христа», – зазначає вона, вбачаючи в їхній простоті пророчий знак нашого часу.
Інші сестри спільноти, що не мають синдрому Дауна, захоплюються їхньою здатністю прощати та підтримувати інших, знаходячи в Біблії потрібний уривок, що надихає ввесь день.
У 2003 році спільнота пережила втрату однієї сестри, яка передчасно померла у віці 26 років. Мати Ліне переживала, що сестрам із синдромом Дауна буде емоційно важко справитися з такою трагедією, але вони прийняли цю втрату з миром у серці, покладаючись у всьому на Бога. «Коли наступного ранку я пішла говорити з ними до їхньої келії, – розповідає Настоятелька, одна з них сказала: “Таким є бажання Небес”, а інша: “Мусимо бути сильними. Маймо віру"».
Так виглядає, що унікальний досвід цієї спільноти, насправді, є відповіддю на бажання Небес, і не тільки на антропологічний виклик сучасного світу, в якому панують принципи ефективності й прибутковості та в якому не чути голосу осіб із синдромом Дауна. Їхня здатність любити, і для тих, хто отримав дар віри, їхня близькість до Господа, є джерелом незрівнянної плідності.
