Сребрениця: агресора не було роззброєно
Jean Charles Putzolu – Vatican News
Двадцять п’ять років тому, 11 липня 1995 р, під гаслами «етнічної чистки» понад вісім тисяч боснійських чоловіків, між якими навіть підлітки, були знищені військом боснійських сербів під командуванням Ратка Младіча, арештованого після 11 років переховування та наприкінці 2017 року засудженого до довічного ув’язнення Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії за геноцид і злочини проти людяності.
Через п’ять днів, у неділю, 16 липня, святий Іван Павло ІІ згадав про ці події під час молитви «Ангел Господній»: «Повідомлення та зображення, що надходять із Боснії, зокрема, із Сребрениці та Жепи, свідчать про те, наскільки Європа та людство ще заглиблені у прірву ганьби. Жодна причина, жоден проект не може виправдати таких варварських вчинків і методів: це злочини проти людяності! Як же я хотів би, щоб моє слово та моя молитва досягли тих братів і сестер, викинутих на дорогу вигнання та крайніх злиднів! Благаю всіх людей доброї волі й надалі невтомно допомагати цьому замученому населенню. Те, що відбувається перед очима всього світу, є повною поразкою цивілізації. Ці злочини залишаться як один із найсумніших розділів історії Європи».
Протягом трьох років війни, що слідувала після проголошення 6 квітня 1992 р. декларації про незалежність Боснії і Герцеговини та завершилася Дейтонськими угодами 14 грудня 1995 р., Кароль Войтила не щадив жодних зусиль для того, щоб викривати незчисленні акти насильства, катування та зловживань, яких зазнавало цивільне населення. В цей темний період він помножував заклики «роззброїти агресора» та про право-обов’язок «гуманітарного втручання», в той час, як світ спостерігав за трагедією майже пасивно, констатуючи неефективність сил ООН, розгорнутих у регіоні. В мусульманському анклаві Сребрениці довго дискутуватиметься про залучення голландських блакитних шоломів до операції про відокремлення жінок і дітей, вигнаних людьми генерала Младіча, в той час як понад вісім тисяч чоловіків, між якими підлітки, були холоднокровно та підло замордовані.
Вже від перших місяців війни Іван Павло ІІ відмовився мовчати, заявляючи: «У сумлінні не можу мовчати». Він просить ООН та Європу проявити мужність «гуманітарного втручання» щоби «роззброїти агресора» в колишній Югославії. 5 грудня 1992 року, виступаючи під час Міжнародної конференції харчування, організованої в Римі ВООЗ та ФАО, він сказав: «Сумління людства, підтримуване розпорядженням міжнародного гуманітарного права, вимагає, аби було визнаним обов’язковим гуманітарне втручання в ситуаціях, які серйозно підважують виживання народів і цілих етнічних груп: це обов’язок, що стоїть перед націями та міжнародною спільнотою».
А 23 січня 1994 року, День молитви за мир на Балканах, під час молитви «Ангел Господній» Папа Войтила виразив своє розчарування перед обличчям конфлікту, який, здається, ніщо не може зупинити: «Війна у регіонах колишньої Югославії триває, долаючи будь-які спроби примирення, і вражає нас усіх своїми проявами жорстокості та численними порушеннями прав людини. Ні, ми не маємо права змиритися! Ми не повинні миритися! На компетентних органах лежить відповідальність за те, щоб не занедбати нічого з того, що по-людському є можливим для роззброєння агресора та створення умов для справедливого й тривалого миру».
Під час Тижня молитов за єдність християн він знову підкреслив свій біль: «Щойно кілька років тому ми раділи через падіння муру, що на десятиліття став символом поділу світу на два протиставні блоки. Здавалося, що це світанок нового світу. Хто ж міг підозрівати, що в серці Європи так несподівано зведуться інші стіни, що ставлять між братами бар’єри ненависті та крові».
У вересні 1994 року, в розпал конфлікту, Іван Павло ІІ подався до Загреба, столиці Хорватії. Він не зміг поїхати до Сараєва, як цього бажав, але промовив до людей: «Ви не покинуті. Ми з вами. Дедалі більше будемо з вами!». Того ж року Апостольським листом «Tertio millennio adveniente» нагадує Європі про її відповідальність: «Після 1989 року виникли нові небезпеки та нові загрози. В країнах колишнього східного блоку, після падіння комунізму, з’явилася велика загроза націоналізмів, про що свідчать, на жаль, події на Балканах і деяких сусідніх теренах. Це змушує європейські нації до серйозного іспиту совісті, визнання провин і помилок, допущених в історії в економічній і політичній сферах, в тому, що стосується націй, права яких були систематично порушувані».
Через два роки після завершення війни у Боснії Іван Павло ІІ ступив на землю пораненого міста Сараєво, де цемент криваво-червоного кольору покривав вибоїни, залишені снарядами. Щойно приземлившись, 12 квітня 1997 року, вимовив ці слова: «Ніколи більше війна, ніколи більше ненависть і нетерпимість». І в той час, як рани ще відкриті, ще розбите скло у вікнах будівель вздовж «снайперського проспекту», на якому пролито кров багатьох невинних цивільних, часто похованих на цьому ж місці з простим хрестом, встромленим у землю, Папа закликає до прощення: «Інстинкт помсти повинен поступитися визвольній силі прощення, що покладе край загостреному націоналізмові та етнічним суперечкам, що є його наслідком. Немов у мозаїці, необхідно, щоб кожному компонентові цього регіону було гарантоване збереження власної політичної, національної, культурної та релігійної ідентичності».
Усвідомлюючи, що рани вимагатимуть часу для зцілення, Іван Павло ІІ вказав на чотири символічні будівлі в Сараєво: католицьку і православну катедри, мусульманську мечеть і єврейську синагогу. За його словами, це не лише місця молитви, але також «видима пересторога про форму громадянського суспільства, яке люди цього регіону хочуть збудувати: суспільство миру». А задля стабільного миру після «великого кровопролиття та ненависті» необхідно «спиратися на мужність прощення. Слід вміти просити прощення та прощати».
Через вісімнадцять років після візиту Івана Павла ІІ, 6 червня 2015 р., інший паломник миру ступив на землю Сараєва. Через майже двадцять років після різанини в Сребрениці, в країні, яка ще не здолала всі свої проблеми, де війна залишила глибокі сліди, Папа Франциск заявив, що «щирі та братерські взаємини між мусульманами, євреями, християнами та іншими релігійними меншинами» набирають важливості, що виходить за межі Боснії та Герцеговини. «Вони свідчать всьому світові, що співпраця між різними етносами та релігіями з огляду на спільне добро є можливою», – сказав він. А промовляючи до триособової Президії країни, органу, що виконує президентську владу згідно з угодами від 1995 року, вказав на необхідність визнавати «фундаментальні цінності спільного людства» задля співпраці, відбудови, діалогу, прощення та зростання, цінності, які слід протиставити «варварству» й «фанатичним крикам ненависті».
(Опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ)
