«Laudato si’»: парафія, що захищає побережжя від хижацької забудови
о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ / Giada Aquilino - Ватикан
«Отче, займайтеся душами…». Цю фразу о. Розарідо Ло Белло неодноразово чув на свою адресу після того, як 2009 року став парохом у храмі святого Апостола Павла в Сіракузі, місті на півдні італійського острова Сицилії, де розпочав спрямовувати душпастирську та соціальну діяльність в громаді до «відвоювання громадського простору» міста через посилення чутливості та почуття відповідальності щодо проблем довкілля. Пліч-о-пліч з ним – коло тисячі парафіян кварталу, розташованого на острові Ортіджія, колись заселеного лише рибалками, де тепер запанували злидні, занепад та дилери… Розповідаючи про зусилля, спрямовані на захист довкілля та природних цінностей, душпастир не приховує, що протягом останніх років підпорою в цьому стала енцикліка «Laudato si’», деякою мірою «легітимізувавши» ці старання.
Між модерністю та приналежністю
У повоєнні роки ці терени пережили швидкий індустріальний розвиток під знаком «осучаснення», що пронизав всі суспільні верстви цієї частини Сицилії. Він відбувався, за словами священика, в «дуже інвазійний спосіб», за яким не встигав «справжній і властивий соціальний розвиток». Місцева промислова зона, однак, таки стала джерелом забезпечення для мешканців і до спалаху пандемії саме тут були чи не єдині «гарантовані» зарплати…
Але, як додає душпастир, місцева дійсність залишалася «відсталою» з точки зору культури та соціального й політичного проектування. «Навіть християни у своєму соціальному аналізі, – стверджує він, – віддавали перевагу тому, щоб ховатися в абстрактній ерудованості». Тож місцевий керівний клас виростав «позбавленим культурної та громадської історії». «Мене вражає те, що сьогодні у Сіракузі мало книгарень в порівнянні з кількістю населення», – зізнається парох, додаючи, що місто втрачає молодь, яка виїжджає на північ країни, бо тут нема університету. Тож у місті є діти й підлітки, є дорослі, але бракує прошарку 20-40 річних.
На жаль, початковий імпульс до зростання доходів робітників зупинився, особливо, протягом останніх років, причинившись до зростання бідності. «Як парох, я усвідомлюю, що багато підлітків, дітей безробітних, не мають можливості вчитися: в них нема широкосмугового інтернету для дистанційних уроків чи грошей на книжки», – зазначає священик, за словами якого, пандемія помножила ці труднощі, особливо, серед прошарку неофіційно працевлаштованих, що не отримали жодного соціального забезпечення.
Захищене морське середовище
Коли стало зрозумілим, що промисловий розвиток сповільнюється, втрачалися робочі місця та почали проявлятися наслідки для здоров’я від шкідливих викидів, наприкінці 90-х років народився «другий міраж для Сіракузи», як його називає о. Розаріо: розвиток туристичної сфери. Хоч ідея спиралася на позитивних цінностях, таких як відновлення та використання археологічних і архітектонічних благ території, проекти відзначалися поганим територіальним плануванням. План урбанізації від 2005 року визначив територію, «повністю призначену для урбанізації», що мало би привабити інвестиції, місто почало розростатися швидкими темпами, але нові мікрорайони залишилися погано сполученими між собою. І, насамперед, у сільській місцевості на південь від Сіракузи відкрито можливість для експансивного будівництва на побережжі, до цього не надто урбанізованому. Деякі ділянки відведено навіть у заповідній зоні, що оспівана ще в Енеїді Віргілія. Це, в свою чергу, викликало громадянські протести проти «цементування побережжя», яким вдалося зупинити забудовників. На парафії святого Павла Громадянський рух знайшов підтримку та місце для роздумів про тотожність і для згуртування.
Священик пояснює, що проекти планування не представляють ідеї, пов’язані з колективними інтересами, часто відображаючи інтереси декого, що досягаються за рахунок більшості міста. Вся ця сфера не є чужою й для організованої злочинності.
Простір для всіх
«Наші рефлексії зроджуються із двох головних мотивів, які знайшли підтвердження в Laudato si’», – пояснює о. Розаріо. Перший полягає в тому, що «ландшафт має цінності, які виходять за межі підприємницької експлуатації». Другий – це те, що всередині міста повинні бути простори, де природа може залишатися недоторканою. І такий простір повинен бути спільним, доступним для всіх.
«Ця ідея дуже важлива для нас, віруючих, бо ті спільні місця – це ті, куди можуть піти всі, багаті й бідні, молоді й не дуже молоді. Й це стосується ділянок узбережжя», – наголошує о. Розаріо, додаючи, що в 151 пункті енцикліки Папа Франциск підкреслює, наскільки важливо дбати про громадський простір, бо він сприяє зростанню почуття приналежності, вкоріненості, тому, щоби «почуватися вдома» всередині міст.
Погрози і підтримка
Настоятель парафії святого Павла вже понад десятиліття заанґажований у повернення благ створіння в сферу безкорисливості. На цій дорозі не бракувало темних моментів, позначених звинуваченнями та погрозами. І на початку, зізнається священик, було дуже важко. «Однак, відколи з’явилася Laudato si’ Папи Франциска, то всі “нещасні” священики, такі як я, немовби отримали легітимізацію. Люди тепер розуміють, що якщо пастир пропонує замислитися над занепадом міста, над спільним простором і над тим, аби ландшафтні й природні ресурси перебували не лише в руках тих, які добре стоять на ногах, але й були доступними найбіднішим, то це тому, що дотримується соціальної доктрини Церкви. Тому сьогодні, попри все, ця місія стала набагато простішою», – додає душпастир.
За словами пароха, сил йому додає підтримка громади, якій він дуже вдячний, зокрема, й за те, що під час кампанії дифамації люди відразу збагнули, де лихе коріння фальшивих нових, які поширювали про нього.
І саме парафіянам всіх вікових категорій о. Розаріо передає заохочення Папи ставати «ми», що будує майбутнє разом. «Це вчинок любові. Христос каже: “Люби ближнього як себе самого”. А хто ж є ближніми, як не діти цих людей чи їхні внуки. Любити ближнього означає також залишити здорові довкілля та землю для тих, які прийдуть після нас. Тому ідея про обов’язок шанувати планету, щоби передати її наступним поколінням, входить до цієї Христової заповіді», – переконаний священик.
