Молоді іракці чекають на Папу: ми багато страждали, тепер хочемо миру
Antonella Palermo / Світлана Духович – Ватикан
Бідність, травми воєн, безробіття, сім'ї, розбиті внаслідок вимушеної міграції, впливають на надзвичайну нестабільність іракського народу. Молодь прагне кращого майбутнього, вони хочуть отримати освіту, здобути професію. Вони не бояться брати участь у відбудові суспільства, але їм потрібні можливості спрямувати свою енергію на будування миру, взаємообміну, діалогу, що уникає екстремізму.
Про сподівання, які молодь Іраку покладає на візит Папи Франциска, в інтерв’ю для Vatican News розповіла Далія Хай Азіз з Багдаду, яка здобуває докторську дисертацію з богослов’я в Папському Східному Інституті в Римі. Тепер Далія перебуває в рідному місті, куди вона повернулася кілька місяців тому, щоб у час пандемії бути поруч зі своєю сім’єю. Молода іракиня зазначила, що всі дуже радіють Папському візиту. Гостинність глибоко закладена в душі іракського народу; свідчення цього знаходимо в біблійній розповіді про те, як Авраам прийняв у своєму домі трьох ангелів.
На жаль, внаслідок Covid-19, як пояснила Далія, було запроваджено багато обмежень: люди, які братимуть участь у зустрічах зі Святішим Отцем, пройшли певний відбір. Вона наголосила, що прибувши до Іраку, Наступник святого Петра ступить на землю, «кожен сантиметр якої омитий кров’ю невинних людей». «Його приїзд сюди – додала вона, – це ніби голуб, що несе добрі новини».
Молодь Іраку
«Ми намагаємось вижити, чіпляємось за життя», – зазначила іракиня, розповідаючи про місцеву молодь. Багато молодих людей, за її словами, змогли здобути освіту, але потім були змушені виконувати роботу, яка не має нічого спільного з їхнім навчанням. «Для нас життя важливе, – зазначає вона. – Я сподіваюся, що ці молоді люди знайдуть можливості, матимуть більше шансів. Сподіваюся, що Бог почує наші молитви».
Пояснюючи причини того, чому багато молоді вступило до так званої Ісламської держави, Далія відзначила, що багатьох до цього спонукала бідність, багато піддалися психологічним маніпулюванням. «Ми хочемо миру, – наголосила вона. – У нашій мові є два слова, що вказують на мир: ܫܠܡܐ Šlāmā (мир) і ܫܝܢܐ Šaynā (внутрішній спокій). Перше свідчить про відсутність війн, друге означає внутрішній мир. Перше походить з другого, що є важливішим. Я сподіваюся, що ці молоді люди добре думатимуть перед тим, як спокуситися на те, аби знищити себе та інших».
«Де Ти?»
Як богослов Далія Хай Азіз цікавиться питанням «богослов’я біженців». «У 1991 році я теж була біженкою, – розповідає вона. – Ми втекли з Багдада на північ країни й опинились на кордоні між Туреччиною та Іраном. З нами було багато християн та курдів. Ми довго перебували в одному турецькому селі. Це був дуже складний період для мене. Мені тоді було десять років. Я запитувала себе: “Де Бог?”. Потім ми повернулися в Багдад. У 2014 році, коли ІДІЛ увійшов у Мосул, я спілкувалася з іншими християнами у своєму місті. Вони теж ставили одне і те ж запитання не тому, що не вірять в Бога, а щоб сказати: "Де ти? Я хочу, щоб Ти був поруч". По суті, це те саме питання Христа на хресті. Я пережила чотири війни. Тепер я можу сказати, що завжди залишається місце для надії. Я не знаю, як це пояснити, але я завжди кажу своїм друзям у Римі: "Я відчуваю дуже сильну присутність Бога у цій країні". Можливо, Він вклав це в наші серця, вклав мрії. Ми маємо силу прямувати вперед, але сподіваємось, що також буде можливість це здійснити».
Дивитися в майбутнє
Ділячись зі своїми спогадами про війну, Далія зазначила, що, коли вона ходила до школи, одного разу шкільна будівля потрапила під обстріл і відтоді вона боялася ходити до школи, бо завжди думала, що на неї хтось нападе. «Я ніколи не забуду сирени, цей звук такий гучний», – пригадує вона, додаючи, що ніколи не дивиться документальні фільми про ті часи, бо не хоче повертатися у минуле. «Я хочу дивитись у майбутнє. Кожного разу, коли я вчилася і досягала успіху в навчанні, для мене це було чудово. Я говорила собі: "Я добре склала іспити, і я – щаслива". Крім того, важливо також бути разом. Зустрічатися з людьми, які бояться, які слабкі, не мають їжі: коли ми допомагаємо їм, це допомагає нам почуватися по-справжньому добре».
