Вишитий рушник, що став посланням українок до Папи Франциска

Світлана Духович – Ватикан

Від давніх часів українці виражали у вишивці свої переживання, цінності, уявлення про світ. На вишитому рушнику, який Папі Франциску подарували українські жінки під час загальної аудієнції у середу, 28 грудня 2022 р., зображені жіночі фігури, які тримаються за руки. Це символ єднання у спільній біді, молитві та боротьбі цих жінок, чиї сини, чоловіки, батьки, брати та племінники перебувають у російському полоні. На рушнику зображені також зірки, що символізують надію, яку жінки намагаються не втрачати, незважаючи те, що дехто з них не має жодної звістки про своїх рідних.

На наступний день після загальної аудієнції родички військовополонених прийшли на інтерв’ю до Радіо Ватикану й розповіли про зустріч зі Святішим Отцем, про свої зусилля, яких вони докладають задля звільнення своїх рідних, поділилися своїми переживаннями та надіями.

Двадцятирічна Валерія, тато якої перебуває у полоні, зазначила, що до Риму вони приїхали з надією відчути підтримку Папи Франциска, зі сподіванням, «що він з нами, з нашим болем». «І виявилося, що це насправді так, – підкреслила вона. – Папа сказав: “Я з вами, я молюся за кожного”. Нам було дуже приємно це почути і для нас це важливо. Коли ми вишивали рушник, який ми йому подарували, ми вкладали все, що було у нас на душі, увесь наш біль, і я думаю, що, коли він взяв до рук цей рушник, то він все це відчув».

Коли розпочалася повномасштабна війна, син Людмили проходив строкову службу. На початку березня зв’язок з ним перервався і жодної звістки про нього не було. Аж восени з полону звільнили одного військового, який повідомив родині, що їхній син живий і перебуває в полоні. Людмила розповіла про те, наскільки важлива взаємна підтримка між родичами в’язнів. «З жінками, які переживають це горе, ми об’єдналися в одну організацію, – зазначила вона. – Також до нас приєдналися родички військовополонених з інших батальйонів. Ми підтримуємо одна одну і сподіваємося, що разом зможемо привернути увагу міжнародних організацій, ми звертаємося до них, аби вони нас не забували. Сподіваємося, що Папа зможе зробити свій внесок у звільнення полонених».

На допомогу Святішого Отця сподівається і Леся, двадцятирічний син якої також проходив строкову службу і навесні потрапив у полон. Леся з тремтячим голосом розповідає про фотографію, яку опублікували російські військові та на якій вона побачила свого сина. «Без болю і без жалю дивитися на цю фотографію неможливо: з моєї дитини залишилася половина, виснажений, зморений. Я знаю свого сина, він завжди дивився на життя з посмішкою, він дуже оптимістичний, але на тому фото погляд в нього дуже понурий», – сказaла вона. Від ще одного військового, який перебував у полоні разом із сином Лесі, вона дізналася про надзвичайно важкі умови, в яких перебувають українські полонені.

Рідний брат Надії потрапив у полон в червні, вона знає, де він перебуває. Він має серйозне захворювання, і тому потребує регулярно приймати ліки. «Протягом останніх шести місяців, – розповідає вона, – ми багато разів зверталися до представника ООН, до Міжнародного Комітету Червоного Хреста з проханням про можливість передати ліки. Після багатьох спроб, ліки так і не передали».

Ліля, дружина одного з військовополонених, зазначає, що він разом з іншими військовими потрапив у полон влітку і був одягнений в легкий одяг, а тепер зима, і одне з їхніх прохань – це можливість передати їм теплий одяг.

«Від тих, хто повертається з полону, ми знаємо, що умови їхнього утримання надзвичайно тяжкі», – наголошує Наталя, племінник якої в російському полоні. Вона додала, що найбільше розчарування українців за минулий рік – «це неспроможність міжнародних організацій ефективно діяти в рамках своєї відповідальності».

Кожна з жінок, з одного боку, несе на душі великий тягар, а з іншого, плекає надію на те, що кожне їхнє зусилля зможе полегшити перебування в полоні їхніх рідних чи пришвидшити їхнє звільнення. Про цей біль і про ці надії вони говорили також Папі Франциску, коли він, вітаючись з вірними наприкінці загальної аудієнції і наблизившись до них, присвятив їм трохи більше часу, ніж зазвичай. «Ми приїхали на цю зустріч, щоб Папа Франциск став посередником, щоб допоміг нам врятувати наших рідних», – заначила Вікторія, дружина командира одного їх військових госпіталів, яка також очікує звістки про свого чоловіка.