Психолог Лідія Заблоцька-Житка: травма завдає шкоди, коли немає підтримки
Світлана Духович – Ватикан
«Cлід пам’ятати, що травма, досвід травми завдає шкоди тоді, коли немає підтримки. Звичайно, що не можна забувати, що існують різні психічні розлади. Але в людини дуже багато ресурсів, і треба зосереджуватися на тому, що нам допомагає в даній ситуації і які ми маємо ресурси, щоб дати собі раду з цим», – таке переконання висловлює у своєму інтерв’ю для Радіо Ватикану - Vatican News психолог, психотерапевт Лідія Заблоцька-Житка, доктор наук Інституту психології Академії спеціальної педагогіки Марії Ґжегожевської у Варшаві. Вже протягом десяти років вона надає консультації при одній із церков у Варшаві, куди вже раніше приходили мігранти, а під час війни почали приходити біженці, шукаючи підтримки. Під час Синоду Єпископів УГКЦ, що проходив у Римі від 3 до 13 вересня 2023 р. Пані Лідія виступила з доповіддю на тему психологічної допомоги у Церкві.
Церква відкриває свої двері для всіх, хто страждає від війни, і її основним знаряддям є духовна допомога. Чому, на Вашу думку, важлива також психологічна підтримка і важливо, щоб цю підтримку пропонували в Церкві?
Щодо першого запитання: людина – це єдність тіла, душі, емоцій і також суспільного виміру. Дуже важливо пам'ятати, що кожний елемент важливий. Ми, як психологи, пам'ятаємо, і про це треба дбати. Стосовно другого запитання: Церква – це місце, де проходить багато людей, місце суспільності. І зараз, в ситуації кризи, бо ми є в ситуації постійної кризи, ресурсом є бути разом, ресурсом є суспільність, спільнота. Тому так важливо заохочувати священиків, але також і мирян, парафіян, щоб вони разом були і щоб вони давали таку ж психологічну підтримку і співпрацювали зі спеціалістами охорони психічного здоров'я, тобто з лікарями, психіатрами, психологами.
Дуже важливо, щоб кожного дня, коли єпископи, священики, працюють з мирянами, з парафіянами, вони пам’ятали про потреби мігрантів, бо міграція, з психологічної точки зору, – це процес, який має свої етапи: люди можуть дуже по-різному реагувати на цей процес: це можуть бути захисні реакції, які також дуже важкі і для священиків, і для інших парафіян, і з того можуть також бути конфлікти, незрозумілі ситуації. Тому, коли ми знаємо про це, коли знаємо, що таке стрес, що таке травма війни, то це допомагає також тим, хто працює з біженцями, з мігрантами, і це також підтримка для тих, хто постійно перебуває з мирянами, – священників, сестер, парафіян, волонтерів. Отже, дуже важливо постійно надавати підтримку також і тим, які допомагають іншим як психологічно, так і гуманітарно. Це необхідно, щоб не було виснаження, щоб не було пізніше тяжких природніх емоцій таких, як злість, як почуття виснаженості. Знання про це є корисним.
На початку повномасштабного вторгнення в Україну з боку Російської Федерації, мабуть, ми всі, українці, й ті, хто нам співчував і співчуває, опинилися в ситуації, яка була безпрецедентною. Навіть у професійній сфері ми часто не знали як реагувати на ці обставини. Чи Ви, як психолог, теж пережили якісь подібні труднощі?
Так, абсолютно. Я також не знала, як реагувати. Я знала, що таке стрес, я знала, які є захисні механізми, але як працювати з людьми, які зараз переживають війну, які переїхали, а на війні є їхні близькі, рідні, я також не знала. Але тоді приїхали наші друзі, спеціалісти з Греції, з Ізраїля, які вже роками працюють і які знають про методику роботи. Вони приїхали до Варшави, ми організували вишкіл для психологів, один вишкіл в академії, в якій я працюю. Там було 45 психологів з України, 45 психологів та вчителів з Польщі, які мали безкоштовний вишкіл, але вони, в рамках проекту, пізніше мали передавати це знання іншим, тобто це такий ланцюговий вишкіл. Отже, важливо бути відкритими на навчання, на співпрацю, щоб бути разом – це абсолютно допомогло.
Не знаю, як в Польщі, але в Україні, оскільки ми досить недавно залишили за плечами радянське минуле, ставлення до психології/психотерапії упереджене. Багатьох людей, особливо старшого віку, важко переконати у тому, що звертатися до психолога, до психотерапевта – це нормально і навіть, в багатьох випадках, дуже корисно і необхідно. Чи Ви стикалися з таким упередженим ставленням серед українців, які приїжджають до Польщі? І як, на Вашу думку, можна допомогти їм змінити це ставлення?
Ми в Польщі це переходили певний час тому. Тут теж було таке ставлення: страх, сором звертатися до психолога. Тут слід пам’ятати про дві речі. По-перше, не кожному потрібна психологічна підтримка. Коли є сім'я, коли є суспільство, коли існує пошана, наприклад, в школі, чи в Церкві, – то це великий ресурс, і люди навіть з такою страшною травмою також мають сили боротися. Буває так, що обов’язково потрібна допомога фахівців з охорони здоров'я, тобто психологів чи лікарів-психіатрів. І тут можу сказати, що мій досвід праці в Церкві є такий, що коли священики підказують людям: «Прошу, рекомендую вам, підійдіть, поговоріть з психологом», то люди це краще сприймають, вони мають довір'я до священників і йдуть до психолога. А з іншого боку, нам потрібно пояснювати людям, що психолог – це такий самий спеціаліст, які і інші: коли нас болить зуб, нам треба йти до зубного лікаря, коли щось не так із серцем – до кардіолога. А психолог – це спеціаліст, який також може допомогти. Таку інформацію треба людям передавати.
Яким чином, на Вашу думку, приналежність людини до Церкви і, загалом, практикування релігії впливає на її здатність справлятися з психологічними викликами. Це дуже індивідуально, чи існують якісь загальні тенденції?
Коли говоримо про психічне здоров’я, то дослідження показують, що релігійні практики – це, безумовно, ресурс. І про це ми знаємо вже давно. Це один з ресурсів, бо ми маємо різні ресурси: для когось ресурсом є, наприклад, спорт. Отже, коли людина каже, що вона віруюча, я знаю, що це велика допомога для тієї людини.
Поділіться, будь ласка, своїм власним досвідом. Ви живете в Польщі і маєте українське коріння. Як Ви пережили цей виклик – початок війни в Україні? Як Ви давали собі раду з цим досвідом?
Це важко сказати, це просто страшно. Чесно кажучи, два перші тижні я просто не знала, що відбувається, що робити, я плакала – і це абсолютно закономірна реакція. Пізніше я зрозуміла, що я не можу слухати багато інформації, і це я рекомендувала також іншим: жодних фотографій, відео з війни, бо в протилежному випадку я би просто сиділа і плакала. Щоб мати ресурси, щоб допомагати іншим, щоб працювати, я просто дуже обмежила інформацію. Знаю, що це може дивно звучати під час інтерв’ю. Закономірно, що людина хоче більше знати, бо якщо ми не знаємо, ми маємо більше страху, більше тривоги. Але тут особлива ситуація: це знання і ці відео не допомагають. Отже, рекомендація така: раз/два рази на день подивитися, послухати інформацію. І для мене також було важливо, що я мала знання, як з тим працювати. Я можу порекомендувати модель професора Мулі Лахада (Mooli Lahad), який каже, що існують різні реакції на стрес. І добре, щоб ми знали свій канал: хтось може мати знання, хтось може мати віру, для когось каналом реагування на стрес є фізкультура, спорт, для когось – це емоції, людина плаче, але також співає і також малює. Дуже важливо, знати свій спосіб.
Стрес і те, що тепер відбувається в Україні, – це кризова ситуація, тобто така, яка вимагає іншого способу реагування. На фізіологічному рівні в цьому може допомогти будь-яка активність, проста фізична робота: щось зварити, помити. Але це має бути така діяльність, результат якої видно відразу, бо це допомагає пам’ятати, що «я важлива людина, я самостійна, я можу щось зробити для себе, для суспільства; я не маю впливу на багато речей, але тут я просто можу щось зробити». Це можуть бути простенькі речі. Дуже добре, якщо є можливість продовжувати дотримуватися якогось свого ритуалу. Тобто, якщо я завжди рано вставала і пила каву, то і тепер її п’ю. Якщо я дитину завжди причісувала зранку, то роблю це і тепер. І хоча ми це робимо в інших умовах, воно дуже допомагає. Дуже важливо також бути з іншими, наприклад, якщо є можливість, спілкуватись з сім'єю, з подругою, бути серед людей, які говорять тією самою мовою, підтримувати зв'язок з рідними. Це все ресурси, які дуже допомагають.
Війна для багатьох людей є моментом великого страждання, як фізичного, так і душевного. Люди отримують поранення, втрачають своїх рідних, діти дуже сильно страждають. Чи є надія, що ці люди все-таки після війни, після всього, з Божою допомогою, з допомогою інших, зможуть подолати той біль, якого вони зазнали і знову жити повноцінним життям?
Дослідження показують, що 22% людей, які пережили війну, пізніше можуть мати різні психічні розлади. Можуть, але не мусять. Нам слід пам’ятати також, що травма, досвід травми завдає шкоди тоді, коли немає підтримки. Пам'ятайте, що в людини є дуже багато ресурсів. Безумовно, ми не повинні забувати, що існують різні психічні розлади, але слід зосереджуватися на тому, що нам допомагає в даній ситуації і які ми маємо ресурси: якщо вам допомагає поговорити з кимось, розказати, робіть це; як вам допомагає поплакати, плачте; якщо я завжди ліпила вареники, я буду ліпити вареники – це мій ресурс, це мені допомагає. Тому нам слід дивитися стратегічно і не вдавати, що навколишні обставини не мають впливу на нас. Це важкий досвід, тому свідомість, знання, співпраця – це все може стратегічно нам допомогти і пізніше підтримувати людей.
