Нунцій в Україні: вже два роки дивимося смерті у вічі, але надія не гасне

Alessandro De Carolis - Ватикан

Постійний страх і віра, за яку можна вхопитися. «Благодать» можливості час від часу перевести подих, а також втома, постійного перебуваючи із засуканими рукавами, вислуховуючи тих, хто не може збагнути, «як можна було затіяти щось подібне у ХХІ столітті». Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас складає для ватиканських медіа мозаїку почуттів, потреб і болю країни, яка вже два роки залишається незламною, незважаючи на горе та руйнування, перебуваючи всередині тунелю, в якому на даний момент не видно проблисків світла миру.

Через два роки після початку російського вторгнення, якою є ситуація в Україні?

Очевидно, що це ситуація великих страждань. Є тисячі полонених, які живуть, ба більше, виживають, часто в нелюдських умовах, принаймні, судячи з розповідей тих, хто вже повернувся додому. Щоранку я починаю свою молитву в єднанні з ними та дітьми, розлученими з батьками чи законними опікунами, бо знаю, що вони переживають пекло і, за дуже рідкісними винятками, їм нічим не можна допомогти. Хтось живе в прифронтових регіонах, переважно літні або убогі люди, які не наважуються або не мають фізичної сили шукати долю деінде. Ба більше, вони повністю залежать від гуманітарної допомоги, включаючи воду та хліб. І є ціла мережа священиків, благодійників і волонтерів, які зайняті налагодженням логістичної транспортної мережі, іноді на тисячі кілометрів. Мільйони дітей з усіх східних областей не мають змоги ходити до школи ще з початку пандемії, тобто вони протягом чотирьох років мали змогу навчатися щонайбільше в онлайн-режимі. У деяких містах будуються підземні школи, щоб убезпечитись від частих бомбардувань. Ще є місцеві співробітники нашої Апостольської Нунціатури в Києві, які щодня повинні добиратися на роботу і я не маю впевненості, чи вони прийдуть, бо під час частих повітряних тривог вони годинами застрягають на тому місці, де перебувають. Я сам помічаю, що мені важко довго розмовляти з людьми, які не пережили подібного досвіду: таке враження, що ми живемо в різних світах, де пріоритети абсолютно різні. Вже не кажучи про загиблих і покалічених на війні, про мільйони переміщених осіб і біженців.

Які новини Ви отримуєте про те, як живуть на теренах, де вирує війна, у Києві та у західніших теренах країни?

Ті, хто живе у прифронтових містах, таких як Херсон і навіть Харків, звикли дивитися у вічі смерті. У цьому сенсі Київ перебуває у більш сприятливому становищі, адже ракетні та безпілотні атаки відбуваються не щодня, плюс він має «привілей» більш потужної системи протиповітряної оборони. Хвилина відпочинку, навіть через день, – це благодать. Але ближче до фронту люди проводять на вулицях мінімально необхідний час, щоб піти до церкви, отримати їжу та вирішити інші нагальні потреби. Кілька днів тому я запитав католицького священика в Херсоні: «Чого Вам найбільше не вистачає?». Він відповів: «Мені не вистачає хоча б кількох годин тиші, щоб спокійно пройтися і виспатися».

Що Вас найбільше вражає у розповідях людей, які повертаються з фронту?

Мене неодноразово вражало те, що деякі військові розповідали мені про життя молитви і про віру в найзапекліші моменти на передовій. Тут слід уточнити, хто такі військові: військові – це всі, від університетського викладача до ІТ-спеціаліста, від театрального актора до підприємця. Деякі з них виявляють віру, яка також і для мене є спонукою. Неодноразово доводилося чути таке свідчення: «Весь час, під обстрілами, в окопах чи під час контратаки, я постійно молився і відчував, що Ісус стоїть поруч зі мною. Навколо свистіли кулі і вибухали міни, але я залишався живим». Інша категорія розповідей, яка мене вражає, – це розповіді колишніх полонених, коли вони мають душевні сили спілкуватися з людьми. Тут я утримаюся від переповідання їхніх свідчень, тому що вони невимовні і тому що я вважаю, що краще, щоб вони самі розповідали про це, коли зможуть.

Чи бачите Ви якийсь проблиск можливого дипломатичного вирішення конфлікту, що триває?

Я був би радий помилятися, але сьогодні особисто я не бачу жодного проблиску. Але з Божою благодаттю все може змінитися в одну мить, тому наше уповання на милосердного Господа, коли ми молимося, повинно бути якомога повнішим. У будь-якому випадку, слід підкреслити, що найбільш наполегливі спроби в цій сфері виходять від тієї категорії країн і міжнародних організацій, які не ідентифікують себе повністю з жодною зі сторін.

Яку роль відіграли та відіграють Церкви у допомозі населенню?

Підтримка Церков надзвичайно важлива з духовної точки зору. Така запекла війна викликає зневіру серед людей, адже неможливо зрозуміти, як подібне можна було розпочати у XXI столітті. На духовному аспекті особливо наголошують солдати на фронті та військовополонені: для них молитва – чи не єдиний проблиск надії. Необхідно вислуховувати людей, коли вони не можуть зрозуміти, як це можливо, що Церкви і, зокрема, Святий Престол не можуть досягти бажаних результатів своїми відповідними ініціативами. Багато людей переконані, що «слова Святішого Отця» було б достатньо, щоб вирішити труднощі. У діалозі з цими людьми намагаєшся пояснити, що ніколи не буває повної впевненості в тому, що ті чи інші гуманітарні ініціативи принесуть негайні плоди.

Іншою сферою діяльності Церков, очевидно, є гуманітарна допомога, і в цій царині докладають максимум зусиль як інституції Святого Престолу з Папським розподілювачем милостині та Дикастерією служіння цілісному людському розвиткові, так і міжнародні благодійні організації та місцеві Церкви, католицькі і некатолицькі.

Є також сфера захисту дітей: я знаю багато парафій, які надають власні бомбосховища для дитячих садочків. Врешті, Карітас, єпархії і дієцезії, які надають медичну та психологічну допомогу сім'ям і молоді. Іноді я бачу, як деякі єпископи особисто роздають допомогу та їжу. Вони роблять це не для годиться, а просто тому, що на все не вистачає рук.