Волонтерка Олена Кулигіна: робимо все для того, щоб життя перемогло
Світлана Духович – Ватикан
«Коли я прокинулася вранці 24 лютого 2022 р. і почала дивитися новини, то дізналася, що того самого ранку в окупації опинилося моє рідне місто Нова Каховка на півдні, у Херсонської області, де я народилася і прожила двадцять п'ять років», – так починається розповідь Олени Кулигіної, яка в той час перебувала у Львові, де викладала в Українському Католицькому Університеті. Натомість її мати, 85-річна бабуся і брат зі своєю родиною, а також багато друзів дитинства опинилися в окупації. «Це усвідомлення, – пригадує вона, – настільки паралізувало, що я не могла думати ні про що інше. Я шукала, що корисного я можу зробити, щоб зменшити свою тривогу, усвідомлюючи, що я також допомагаю нашій країні в цій боротьбі, а не просто тут живу і чекаю перемоги».
Шлях до свого напрямку волонтерства
Цей початковий поштовх спонукав молоду жінку спробувати різні способи допомагати: від допомоги журналістам поширювати новини до комплектування аптечок для солдатів. Потім Олена почала передавати медикаменти на окуповану територію цивільному населенню і займалася цим майже півроку, доки це було можливо, а опісля зосередила свою діяльність на допомогу військовим медикам. «Це люди, які звільняють нашу країну, допомагають мені і моїй родині повернутись додому, повернути наш дім, – каже вона про військових. – То що я могла зробити? Як я могла їм віддячити? Я могла допомогти їм хоча б в лікуванні і в такий спосіб сказати “Дякую”, забезпечуючи тими медикаментами, які мені вдавалось знаходити і передавати для того, щоби вони могли якомога швидше відновлюватись після своїх поранень. І власне, цим самим я займаюся дотепер, тому що я побачила, що мені це вдається».
Волонтери в Україні під час війни
Олена Кулигіна – одна з багатьох українців, які тепер займаються волонтерством. Але це відносно нове явище в українському суспільстві, вірніше воно повністю було забуте за радянських часів, коли комуністична влада відмовилася від принципів громадянської благодійності, запровадивши принцип комуністичного забезпечення, згідно з яким будь-яка людина з особливими потребами могла розраховувати лише на допомогу держави. Волонтерство відроджується в Україні з перших років незалежності. Важливим поштовхом для активізації волонтерського руху стала Революція Гідності, його подальше зростання пов’язане з початком широкомасштабного російського вторгнення.
Для Олени Кулигіної шлях волонтерства розпочався у 2016 році, коли в співпраці з єпископом-помічником Харківсько-Запорізької дієцезії Яном Собіло вона долучилася до проекту «Папа для України». Порівнюючи волонтерську діяльність у той період і тепер, вона зазначає, що в минулі роки цим більше займалися організовані і структуризовані об'єднання людей, наприклад, благодійні фонди, громадські організації тощо. «Протягом останніх двох років я також зустрічаю багато з цих людей, – зауважує вона, – але окрім цього тепер шалено виріс волонтерський рух. Багато з тих людей, хто на першому етапі війни були моїми колегами волонтерами, у 2022 році пішли на фронт захищати країну в складі ЗСУ. Але на їхні місця прийшло також дуже багато людей, тому що за кожним військовим, зазвичай стоїть хтось з його кола, що починає волонтерити, навіть не маючи досвіду».
Олена зазначає, що з’явилася ціла категорія волонтерів, якими є дружини, матері чи сестри військових, які збираються, часто навіть при парафіях, плетуть сітки, моляться, і таким чином підтримують одні одних. «І зараз я дуже багато зустрічаю цих жінок, які трудяться не тільки для свого сина чи свого чоловіка, не тільки для його підрозділу, – підкреслює вона, – але працюють з думкою, що хочуть допомогти чиємусь синові, чиємусь братові, чиємусь чоловікові, з думкою про те, що хтось десь там, в іншому регіоні, також подбає і потурбується про їхнього. Такі жінки шиють адаптивний одяг для поранених, приходять в лікарні, відвідують хлопців, які перебувають на лікуванні, інколи вони просто готують їжу».
Наша співрозмовниця зауважила, що волонтерством тепер займається дуже багато простих людей, які раніше не мали цього досвіду: «Вони працюють, виховують дітей, але, одночасно, шукають якусь сферу, де вони можуть бути корисними». «Навіть діти, школярі малюють малюнки і передають хлопцям і дівчатам на фронт разом з якимись іншими подарунками, які збирають їхні батьки, – зауважує Олена. – І це також велика підтримка і допомога, тому що я працюю з медиками на фронті, і в кожному шпиталі або стабілізаційному пункті є цілі стіни з дитячими малюнками, і це важливо для тих військових, які там служать, працюють або лікуються, тому що вони розуміють і знають, що вдома їх чекають їхні діти, а також чиїсь діти, пам'ятаючи про ту велику ціну, яку ми всі платимо за нашу свободу».
Волонтерство – допомога країні, що бореться
Під час війни державі, що стала жертвою повномасштабного вторгнення, важко забезпечити всі потреби армії та суспільства, тому волонтерська діяльність є надзвичайною цінністю. Про це говорить також Олена: «Ми маленька країна, з якої тепер виїхали мільйони людей, які працювали, люди, які втратили свій бізнес, які втратили свої оселі, які перестали платити податки, тому що вони вже не функціонують так, як колись, або ж ці люди працюють і пробують налагодити життя за кордоном. Тобто наша держава кожного дня дуже багато втрачає. І військові, наприклад, які потребують лікування, це також сотні тисяч і мільйони гривень додаткових нових витрат, яких раніше у нас не було. Окрім того, що медична сфера мусить лікувати і цивільних хворих. І дуже багато лікарень зруйновано». Волонтерка додає, що в окупованих регіонах окупаційні війська часто вивозять обладнання з місцевих лікарень, тому, коли українські війська звільняють окремі регіони, міста, села, наприклад, як це було в Херсоні, там дуже багато потрібно відбудовувати з нуля. «І як би ми цього не хотіли, ми не можемо “повісити” всі ці витрати на нашу державу, – визнає вона. – Ми розуміємо, що українська держава просто не має можливості забезпечити це зі своїх ресурсів. Тому ми звертаємось, плачемо і волаємо до світової спільноти допомогти нам: допомогти цивільним, родинам. Наприклад, мама з двома дітьми залишається вдома без підтримки чоловіка, який на фронті, і їй потрібно жити, працювати, годувати дітей, водити їх в садочок, в школу – це значно важче. Батьки військових часто залишаються без додаткової опіки. Тобто в нас є дуже багато невирішених соціальних потреб, про які нам зараз важко дбати, тому що ми, з однієї сторони, хочемо щоб весь наш пріоритет був зосереджений на перемозі, на тому, щоб Україна досягла справедливого миру, і ми почали відбудовувати наше звичайне щоденне цивільне життя; але паралельно з цим, всі ці люди, які не виїхали, внутрішньо переміщені особи, які живуть далеко від свого дому – а їх просто сотні тисяч – це дуже велика потреба. І я би дуже хотіла, щоби ми всі як цивілізований світ, помічали просту людину в Україні, яка потребує захисту і допомоги».
Клопітка праця волонтерки
Розповідаючи про те, як конкретно відбувається її діяльність, волонтерка розповідає, що вона разом зі своєю подругою забезпечує ліками військових медиків, які лікують поранених військових, і також цивільних людей на прифронтових територіях. «Передусім, ми вивчали ті списки медикаментів, які необхідні лікарям для порятунку людей, – зазначає вона, – і вже за ці майже два роки ми маємо постійні списки, які на 90% завжди повторюються. І тому ми або шукаємо кошти, або шукаємо партнерів, які можуть нам закупити ці ліки за кордоном, або в Україні». Олена пояснила, що йдеться також про засоби індивідуального захисту, які потрібні для першої допомоги після поранення, так звану тактичну медицину, коли, наприклад, потрібно зупинити критичну кровотечу і врятувати життя людини ще на догоспітальному етапі.
Дві волонтерки мають приблизно півтори сотні підопічних медиків в різних прифронтових регіонах. «Зазвичай ми намагаємось мати запас ресурсів на найближчий місяць роботи, – зауважує волонтерка, – щоби якщо до мене сьогодні звернувся медик, то вже завтра я можу опрацювати його список, звернутись в аптеку, замовити ці медикаменти і впродовж трьох днів вже відправити. Якщо це засоби тактичної медицини або якесь медичне обладнання, то ми шукаємо партнерів, наприклад, це Церкви або різні християнські благодійні організації, бо вони мають більший ресурс, ніж я, приватна особа: обладнання значно дорожче і на це важко збирати кошти серед звичайних людей, моїх підписників у Фейсбуці або друзів. В такому випадку через знайомі фонди, через друзів ми шукаємо, як допомогти медикам і забезпечити їхні потреби».
Практична і юридична сторони волонтерства
Хоча, як вже було зазначено, волонтерство є досить новим явищем в Україні, у час, коли майже вся країна стала волонтерити, виникла необхідність адміністративно-правового регулювання цієї діяльності. «Безпосередньо я вирішила на певному етапі зареєструватися в державній системі, – ділиться своїм досвідом Олена Кулигіна. – Держава пропонувала приватним особам волонтерам, які не мають великої організації чи структури, зареєструватись як фізична особа-волонтер. Відповідно, я подала всі свої дані в податкову службу, де були зазначені мої показники, банківські рахунки, на які мені приходять кошти від донорів. Всі рахунки, які я оплачую з цієї карти, всі ці чеки я збираю у звітність. Тобто зараз, на даний момент, оскільки моїми донорами, здебільшого, є приватні особи – мої знайомі, мої друзі – то мій звіт фактично є внутрішній перед ними, і для них важливі не так банківські виписки і рахунки, як бачити тих людей [ред. на фото], яким ми допомагаємо, тобто історії тих людей. Багато медиків, які отримують допомогу, особливо ті, які давно працюють на фронті, не приховують своє ім'я чи своє обличчя. Але є такі, які задіяні в небезпечних завданнях або ділянках, то вони просять просто, щоб ми закривали на фотографіях їхні обличчя і не показували їхні імена. І звичайно, ми цього дотримуємось, бо безпека цих людей – це найважливіше».
Волонтерка підкреслила, що важливою частиною їхньої роботи є довіра людей, які їм допомагають, багато з яких знають її особисто через попередню працю. «Вони довіряють мені свої ресурси так, щоби ми могли передавати їх іншим. Тому це наразі функціонує, – каже вона. – Так, звичайно, в будь-який момент податкова служба чи будь-які фінансові органи можуть звернутись і запросити детальну інформацію про благодійні надходження, витрати, і ми до цього готові. Тобто всі звіти, всі чеки, всі рахунки, звичайно, від самого початку війни ми зберігаємо, ніколи не викидаємо і в разі необхідності готові за це відзвітувати».
Олена додає, що їхня перевага в тому, що вони виконують свою волонтерську діяльність близько лінії фронту і привозять допомогу особисто. «Наші донори і друзі з закордону або навіть західної частини країни не завжди мають таку можливість, а дехто взагалі не має можливості приїхати на лінію фронту і передати медикаменти чи обладнання особисто. Тому в таких ситуаціях ми діємо від їхнього імені, ми передаємо якусь допомогу від фондів, від благодійних організацій, від релігійних організацій. І відповідно, тоді звітність напряму ми передаємо тим донорам, яким цю допомогу скерували», – пояснює вона.
Розповідаючи про те, на що вона живе, Олена зауважила, що попри волонтерську діяльність вона також продовжує викладати комунікацію в Українському Католицькому Університету з комунікацій. «Мені дозволили викладати онлайн, тому що фізично приїжджати до Львова я зараз не маю можливості. Але я дуже радію, що я можу продовжувати працювати зі студентами. Також я як консультантка і тренерка з комунікації, маю семінари, тренінги для різних організацій, які до мене звертаються».
Щоб життя перемагало
Незважаючи на всі жахіття війни, молоді люди в Україні закохуються і створюють сім’ї. Олена теж нещодавно одружилася, її чоловік, як і брат, воює на фронті. «Звичайно, це важко для кожної родини, яка розділена війною, – каже вона, – дуже важко для родин, в яких жінки з дітьми вимушено перебувають за кордоном, якщо вони втратили житло або знаходились в небезпечних прифронтових регіонах, і вони виїхали, а чоловіки пішли на фронт. Для чоловіків часто безпечніше знати, що родина, особливо діти, є в безпеці, але фізично дуже важко бути на великій відстані, не бачитись часто, бо в таких сім'ях часто буває, що чоловік з дружиною і з дітьми можуть бачитись один або два рази на рік під час відпустки. Деякі сміливі жінки, якщо немає маленьких дітей або вони можуть їх лишити з бабусями, з дідусями, то вони приїжджають ближче до лінії фронту і є можливість тоді частіше проводити час разом. І насправді, це дуже важливо для хлопців і для дівчат на передовій, мати цю підтримку, бачити свій тил, бачити, що твоя родина з тобою, тебе підтримує». Волонтерка додає, що нелегко також і для тієї частини родини, яка залишається далеко в тилу або за кордоном, бо не завжди є інформація, не завжди є зв'язок, щоб поспілкуватися.
«Моїй сім'ї лише півтора місяця, – ділиться Олена. – Ми одружились в останній тиждень 2023 року і, власне, ухвалювали рішення, усвідомивши, що не варто чекати якихось інших часів, тому що це наше життя, воно йде зараз. На початку війни ми думали, що це буде коротка війна, що ми швидко зараз зберемо всі сили, всі ресурси, і з допомогою світової спільноти, – яка, очевидно, має бачити, де добро, де зло, і скерувати всі зусилля для того, щоб добро і правда, і життя перемагало, – думали, що, можливо, півроку, рік і ми всі повернемось додому і продовжимо жити так, як ми жили колись. То тепер вже, на завершення другого року війни, ми зовсім по іншому дивимось на час, на кожний день, який ми живемо, і кожний день має значення, тому що в минулому 2023 році було дуже багато втрат серед знайомих на фронті, медиків, які загинули, друзів, які загинули, просто знайомих або рідних моїх друзів у соціальних мережах, які віддали своє життя за Україну. І коли я дивлюсь ці новини, я розумію, що ми не знаємо, скільки ще часу нас чекає це випробування. І тому я підтримую ту тезу, що кожне наше рішення, включно і наше рішення про одруження – це знак того, що життя перемагає смерть в нашому серці, в нашій вірі, в наших планах, і ми робимо все можливе з кожної нашої сторони, щоби це життя перемагало. Я знаю, що моєму чоловікові легше здійснювати своє служіння, легше виконувати свою роботу, коли він знає, що я його чекаю вдома, що при першій нагоді я буду шукати можливості, щоб до нього приїхати хоча би на кілька днів. Звичайно, це важливо, і це має значення. Крім того, тепер мені як дружині військового легше зрозуміти всіх тих жінок, які з першого дня чекають вдома своїх рідних. Я також чекаю і свого брата, але вже коли йдеться безпосередньо про сім’ю, то це зовсім інші відчуття, зовсім інший рівень тривоги, зовсім інший рівень також підтримки між жінками, чиї чоловіки служать, працюють на фронті. І я можу сказати, що ті жінки, які чекають, які волонтерять, які допомагають, які об'єднуються між собою, і роблять зі своєї сторони все, що можливо для швидшої перемоги, для швидшого повернення додому їхніх чоловіків, ці жінки також справжні героїні. Мало про це говоримо, але це великий і дуже важливий внесок кожної такої жінки, кожної мами, кожної дружини, кожної сестри».
