Папа зустрівся з родичами українських військовополонених
Світлана Духович, о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ – Ватикан
«Тому що він для мене, – як остання інстанція. Мабуть, він ближче до Бога, мені здається, саме він зможе допомогти», – каже Тетяна, 24-річний єдиний син якої вже понад два роки перебуває в російському полоні, пояснюючи, чому вирішила звернутися до Папи. Схожі думки висловлюють Тамара, Алла та Віолетта, які боряться за звільнення своїх чоловіків. У середу, 26 червня 2024 р., після завершення загальної аудієнції, вони представили свої історії, свій біль і сподівання Папі Францискові.
Всі ці історії об’єднує те, що йдеться про оборонців Маріуполя, які в російських судах отримали судові вироки на тривалі терміни, а то й пожиттєво, і виключені зі списків на обмін. До них не мають доступу міжнародні організації, такі як Червоний Хрест. «У нас сто один незаконно ув'язнений саме з “Азову”, і ми дуже хочемо, щоб саме за них всіх поклопотався Папа Римський, попросив, звернувся до Путіна, тому що їх поміняти можливо лише через амністію або помилування. Вони їм там вже не потрібні, а нам потрібні, ми їх чекаємо», – додає Тетяна.
Під час зустрічі зі Святішим Отцем жінки передали йому списки, інформацію про своїх близьких, а також символічні подарунки.
Останні відомості – лише з преси
Усі жінки розповідають, що востаннє мали зв’язок зі своїми сином та коханими ще навесні 2022 року. «Я його чула крайній раз 16 травня 2022 року, він сказав: “Не хвилюйся, все буде добре. Скоро побачимося. Будемо готуватися до справжнього весілля”. Тому що ми розписані, але весілля в нас як такого не було і ми планували», – говорить Тамара, зазначаючи, що після того бачила його лише на сайтах, на яких розповідали про судовий процес, за підсумками якого чоловік отримав довічне. «Червоний Хрест нам обіцяв, що в нас буде зв'язок з ними, але ми не отримуємо ні листів, ні дзвінків, і навіть не кажуть нам місцезнаходження. Тобто ми просто дізнаємося інформацію від тих, хто повернувся з полону, або від ЗМІ», – додає Тамара, розповівши, що дізналася, що її нареченого утримують у колонії «Северний волк» в Сибірі, тій самій, де був Навальний, що є однією з найсуворіших.
Також і Алла востаннє обійняла свого чоловіка 21 лютого 2022 року, а його голос востаннє чула 18 травня того ж року. Вона розповіла, що він отримав поранення в руку. «І після того довгий час у мене зв'язку з ним взагалі не було. 6 травня 2023 року, коли був обмін, вийшов побратим мого чоловіка, який зв'язався зі мною і сказав, що він знаходився з ним в одній камері. Я запитала за його про поранену руку, а він мені сказав, що його рука гниє і працює приблизно тільки на 30%. І на цьому все». Пізніше Алла бачила чоловіка на російських сайтах у новинах: восени 2023 року він отримав засуд на 24 роки, а в квітні – на 28. «З того часу я більше не знаю ні де він, ні як він, ні що з ним», – зазначає вона.
Також і Віолетта єдину інформацію про свого чоловіка отримує лише з російських телеграм-каналів. Саме в повідомленнях про процес у суді так званої ДНР, який його «засудив» до довічного ув’язнення, вона побачила, як він жахливо схуднув. «Основне, що ускладнює його перебування в полоні, окрім всіх інших обставин, це те, що у нього є пухлина в голові, доброякісна, але все ж таки її потрібно обстежувати кожні чотири місяці, щоб вчасно її, скажімо так, вилучити з голови», – говорить Віолетта, розповідаючи, що вони навіть не встигли пожити як сім’я, оскільки шлюб заключили дистанційно у березні 2022 року, можливість чого передбачена українським законодавством для військовослужбовців. «Росія каже, що вони можуть повернутися додому тільки шляхом помилування або амністії від Путіна. Тому звичайним обміном наші рідні не повернуться. Єдиний шлях – впливати на Росію будь якими способами. І Папа Римський міг би, можливо, поклопотатись про наших рідних і допомогти нам у їхньому поверненні», – додає вона.
Взаємопідтримка, яка додає сил
Відповідаючи на запитання про те, що саме допомагає їм не опускати руки та йти вперед, Тетяна зазначає, що найперше – розуміння того, що її син знає, що «мама не буде сидіти на місці». «Він мені надає сили для того, щоб боротися за нього, тому що я на свободі, а він ні. І хто як не ті, що на свободі, мають боротися за полонених. Моя велика підтримка – від цих дівчат», – додає вона, розповідаючи, що кожної неділі в Києві відбувають акції, на які приходять багато небайдужих людей, «які дійсно надихають і дають сил боротись далі». «Для нас це дуже важливо, оскільки ми розуміємо, що ми не одні, що цей біль не тільки наш, тому що ми розділяємо той самий біль, що він один на всіх. Ми розуміємо одні одних, ми можемо і поплакати, і посміятися разом, і поскаржитися один одному. Саме завдяки дівчатам ми тримаємося, і я сподіваюсь, що все ж таки вони повернуться додому», – додає Тамара. «Ми пробуємо всі варіанти, стукаємо в усі двері, в які тільки можна. Ми намагаємося донести всі ті переживання й страждання наших рідних кожному, до кого ми приходимо на зустріч, і просимо про допомогу, – говорить Алла. – Тому що на сьогоднішній день, на жаль, ми, як рідні, безсилі в тому, щоб саме їх обміняли. А тому сьогодні знаходимось тут, щоби Папа нас почув, почув наші історії, почув про наших хлопців, зрозумів, наскільки довго вони там і через які страждання вони пройшли».
