Мисткиня Світлана Дуденко: творчість має бути вінком, який нас об'єднує і рятує
Світлана Духович – Ватикан
Від 1 до 15 жовтня 2024 р. в «Палаці Канцелярії», розташованому в центрі Риму, проходить виставка Світлани Дуденко під назвою «Живопис і графіка. Колекція українського фарфору». Виставка, організована під патронатом та за підтримки Посольства України при Святому Престолі та Суверенному Мальтійському Ордені, представляє роботи визначної української художниці Світлани Дуденко, яка співпрацювала з відомим представником українського авангарду Борисом Косарєвим, розвиваючи свій власний оригінальний виразний стиль.
Світлана Дуденко – архітектор і дизайнер, заслужений діяч мистецтв України, засновниця та куратор художньої галереї “Смальта” в Харкові, видатний викладач Харківської державної академії дизайну та мистецтв, а також – почесна громадянка міста Харкова. Окрім картин художниці, на виставці можна побачити українські порцелянові статуетки повоєнного періоду, які вона збирала і досліджувала. В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News мисткиня поділилася своїми роздумами про мету її творчості та розповіла про деякі із своїх творів.
«Кожна праця, – фізична, наукова чи творча, – підкреслює вона, – має певну ціль, бо без цілі ми не бачимо в житті ніякої дороги, ніякого шляху. Я є викладачем монументального мистецтва, а посил монументального мистецтва – це певна ідея. Ідея моєї творчості полягає в тому, щоб донести до людства, що Україна – це велика держава, що вона – друг Євросоюзу, що вона мирна країна і дбає про мир. І зараз вона закриває собою небо від пострілів. І мирні українські ініціативи пов'язані з любов'ю до людства».
В цьому контексті художниця зауважила, що одна з картин, які вона привезла на виставку до Риму, має назву “Разом!”, і вона показує, «як зірка України летить в сузір'я країн Євросоюзу», а інша показує, «як ми закриваємо небо», і одна майстриня, що займається розписом порцеляни, перенесла це зображення на тарілку. Натхненням однієї з картин Світлани Дуденко стали слова з поезії її земляка відомого письменника Сергія Жадана: “Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра”.
Ряд творів художниці, такі, як наприклад, “Поранений символ миру” та “Вінок війни”, присвячені символам України. «Сама українська символіка – дуже глибока. Вона говорить про мирне життя, мирне небо і хліб наш, який доспіває на полях і годує нас – це дуже символічний прапор, – пояснює вона. – Я його тут назвала символом миру. Це поранений символ миру, і тут є краплина крові». Пані Світлана додає, що картина “Вінок війни” виконана на двох полотнах: одне зверху, інше знизу, знизу вінок український, а зверху пропалене і пробите пострілами полотно».
Окрім творів на українську тему, художниця представила також картини на інші тематики, серед яких – ті, для яких почерпнула натхнення з творів італійського письменника Умберто Еко. Її картина “Золота середина” присвячена його роману “Маятник Фуко”. Пані Світлана пояснює, що на картині показані коливання між добром і злом, а також золота середина.
Ще одна картина, яка присвячена творчості Умберто Еко, має назву “3.5.33”, і натхненням для цього твору став перший роман цього всесвітньо відомого письменника “Ім’я троянди”, наповнений різними символами. Також і художниця внесла у свій мистецький твір глибоку символіку. На картині зображені троянди, а їхня кількість пов’язана із богословськими категоріями: 3 троянди – Пресвята Трійця, 5 – Христові рани, а 33 світло рожеві троянди – це роки життя Ісуса Христа. Троянда, як зазначає наша співрозмовниця, в різних культурах світу «символізує все хороше і світле».
Споглядаючи картини Світлани Діденко, приходить усвідомлення, що вони всі – світлі, немов би випромінюють добро, надію, і відображають прекрасну, можливо навіть, неземну реальність. І навіть ті картини, які говорять про війну, залишають багато простору для світла. Відповідаючи на запитання про те, чому так мало темних кольорів навіть у такі темні часи, художниця відповідає: «Я – митець і викладач монументального мистецтва. Наприклад, коли ти – лікар, то ти не можеш хворій людині сказати, що вона тяжко хвора і що їй кінець. Ні, ти повинен дати надію. Я даю надію через колір, через сюжети. Думаю, що моя творчість направляє людей на віру, любов, надію і боротьбу за світле. Тому в мене такі картини».
«А ось “Віра” “Надія” і “Любов”», – показує художниця три картини, що мають подібний сюжет. «Надія прямує найвище… я так думаю, і вона зелена, а віра – рожева, і любов – червона», – додає вона. Мабуть, для мистикині, як і для багатьох українців, у час війни ця богословська чеснота – надія – стала такою важливою, бо надзвичайна жорстокість і цинізм, з яким вони стикаються чи не щодня, немов намагаються придушити в їхніх душах всі паростки надії.
На початку російського вторгнення Світлані Дуденко потрібно було пів року, щоб віднайти сили для того, щоб знову творити. «В перші дні війни розгромили мою галерею, – пригадує вона. – Від неї нічого не залишилось. Загинули ікони, картини, загинули всі мої проекти в цій галереї. Я дуже захворіла, і тільки через півроку я змогла повернутись до творчості. Тому що я розумію, що тільки тоді, коли ми прямуємо до мети і не зупиняємось, ми можемо щось подолати». Художниця процитувала фрагмент з вірша Івана Франка “Каменяр”: “Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить”. «Ці слова чітко орієнтують нас на перемогу, – підкреслює вона. – Ми зобов’язані перемогти зло, тому що така в нас місія. Мабуть, ми її повинні виконати».
Окрім своїх картин, Світлана Дуденко привезла на виставку до Риму також свою колекцію виробів з порцеляни, які вироблялися в Україні від 1937 до 1994 років. Це понад сто творів кращих майстрів цього життєрадісного і глибокого мистецтва. «Багато людей виїхало, хтось вивіз одну фігурку, другу, – розповідає мисткиня, – П'ятдесят відсотків всіх виробів було пошкоджено. Я сама їх відреставрувала. Там руку доліпила, там ще щось, тому що вони були в дуже поганому стані. Але я змогла трошки зібрати, і що змогла, те і привезла».
Коли мова заходить про Харків, рідне місто Світлани Дуденко, то на її обличчі спочатку з’являється проблиск туги, а потім теплі спогади дозволяють розгледіти промені світла в майбутньому: «Мені випала честь зробити і герб міста, і відзнаку почесного громадянина, і коллар міського голови. В нас були дуже гарні новорічні свята. Ялинку, яку я проектувала, і яку мерія виставляла в центрі міста, була найвищою і найгарнішою в Україні. Це було дуже велике щастя …тому ми знаємо, що таке гарне, і добре знаємо тепер, що таке погане, зле. І я думаю, що ми переможемо».
Краса, творчість, мистецтво… Як вони можуть допомогти людям долати страх, біль, страждання, відчай? «Лакарі кажуть, що творчість завжди рятує, – підкреслює Світлана Дуденко. – Творчість – це не обов'язково картини. Творчість – це також і вишивання, і в’язання, готування їжі. Люди повинні працювати, і працюючи, думати, що це буде гарно, що це буде добре. Тому що моторика дана нам згори: ми зобов’язані щось творити руками, і не покладати їх… Ми повинні визначати для себе якусь ціль, нехай і маленьку, і її виконати: щось написати, щось намалювати, щось зробити для дітей, хоча б млинці, хоч пиріжки, але все це є творчістю. І це має бути нашим таким вінком, який нас об'єднує і рятує. Порятунок наш – у труді, у праці. І я всім раджу: коли ми будемо всі разом працювати, то ми переможемо».
