Нобелівська премія з економіки 2024 року

Олена Комісаренко

Нобелівська премія з економіки 2024 року була присуджена Дарону Аджемоглу, Саймону Джонсону та Джеймсу А. Робінсону за їхній видатний внесок у розуміння того, як політичні та економічні інституції впливають на добробут країн. Їхні дослідження допомогли висвітлити складні процеси, які визначають, чому одні країни процвітають, а інші залишаються в бідності. Цінність цього дослідження для людства полягає в тому, що воно не тільки пояснює економічну нерівність між країнами, але й дає конкретні рекомендації щодо того, як створювати інституції, що сприяють сталому розвитку, демократії та економічній справедливості.

Інституції як основа економічного зростання

Основним відкриттям лауреатів є те, що інституції є ключовими рушіями економічного зростання. Дослідники розрізняють два типи інституцій: інклюзивні та екстрактивні. Інклюзивні інституції створюють умови, в яких всі верстви населення можуть брати участь у політичному та економічному житті, сприяючи інноваціям, інвестиціям і загальному добробуту суспільства. Ці інституції дозволяють людям реалізовувати свої здібності, забезпечують рівний доступ до ресурсів і захищають права на власність, що стимулює зростання. Натомість екстрактивні інституції, які зосереджують владу і ресурси в руках невеликої еліти, перешкоджають економічному розвитку. Вони експлуатують більшість населення для вигоди привілейованих груп, створюючи суспільства з глибокими соціальними та економічними розривами, що веде до бідності та корупції.

Ця диференціація інституцій дає можливість зрозуміти, чому в деяких країнах бідність зберігається протягом десятиліть, навіть якщо є природні ресурси або сприятливі умови для розвитку. Багато хто до цього часу вважав, що економічне зростання залежить в першу чергу від доступу до ресурсів або інновацій, але дослідження лауреатів показують, що інституції відіграють ще важливішу роль. Без правильних інституцій навіть найкращі ресурси або технології не зможуть забезпечити тривалого зростання.

Колоніалізм і економічна нерівність

Історична частина їхніх досліджень також важлива для розуміння сучасної глобальної економічної нерівності. Лауреати проаналізували вплив колоніальних інституцій, які були запроваджені європейськими колонізаторами з XVI століття. Вони виявили, що в країнах, де колонізатори встановлювали інклюзивні інституції, з часом відбулося економічне зростання і розвиток демократії. Наприклад, у США та Канаді, де переселенці будували нові суспільства з акцентом на приватну власність, захист прав і верховенство права, були створені умови для економічного процвітання. Водночас у колоніях Латинської Америки чи Африки, де колонізатори експлуатували ресурси і місцеве населення, залишилися екстрактивні інституції, які пригнічували більшість і збагачували еліту. Ці системи продовжують впливати на країни сьогодні, зберігаючи нерівність і бідність.

Одним із найважливіших аспектів цього дослідження є концепція «реверсії багатства», яка пояснює, чому країни, які були найбагатшими до колонізації, сьогодні є найбіднішими. Наприклад, на момент європейської колонізації такі країни, як Індія чи Мексика, мали значний рівень урбанізації та багатства, але з приходом колонізаторів тут були створені системи експлуатації, які залишилися в спадок і після здобуття незалежності. Натомість країни, які на той час були менш розвиненими, як США чи Канада, запровадили інклюзивніші інституції, що дозволило їм стати лідерами світової економіки. Цей феномен показує, наскільки важливою є структура інституцій для майбутнього розвитку країни.

Важливість інституційних реформ

Дослідження також дає відповідь на питання, чому реформування екстрактивних інституцій є таким складним завданням. Лауреати наголошують на існуванні так званої проблеми зобов'язань — ситуації, коли правляча еліта не хоче відмовлятися від своїх привілеїв, навіть якщо це перешкоджає загальному розвитку. Це призводить до того, що країни з екстрактивними інституціями залишаються в пастці, де збагачується лише незначна частина населення, тоді як більшість залишається в бідності. Відсутність можливості реформувати систему всередині країни призводить до застою, бідності та корупції. Проте лауреати також демонструють, що зміни можливі через демократизацію і мобілізацію суспільства. Вони досліджують приклади країн, які змогли подолати екстрактивні системи і перейти до демократії, що дозволило їм досягти економічного розвитку.

Демократія і верховенство права як основа розвитку

Демократія і верховенство права є важливими аспектами не тільки політичної, але й економічної стабільності. Лауреати показують, що країни, які впроваджують демократичні інституції, мають більше шансів на тривале економічне зростання. Демократичні системи надають громадянам можливість контролювати дії уряду і вимагають відповідальності від лідерів, що зменшує ризик корупції і підвищує ефективність використання ресурсів. У таких системах люди мають більше можливостей для самореалізації, що позитивно впливає на загальний економічний розвиток.

Ця ідея відображає християнське розуміння справедливості та людської гідності. Згідно з соціальною доктриною Церкви, кожна людина має право на гідне життя і на участь у політичному та економічному житті суспільства. Економічні системи мають бути побудовані таким чином, щоб служити загальному добру, а не тільки інтересам привілейованих верств. Інклюзивні інституції, як показують лауреати, створюють такі умови, де кожен має можливість реалізовувати свої здібності, що відповідає християнським принципам рівності справедливості та субсидіарності.

Принцип субсидіарності: місцева відповідальність і глобальне благо

Принцип субсидіарності, один із ключових елементів соціальної доктрини Церкви, полягає в тому, що рішення мають прийматися на найнижчому можливому рівні, тобто найближчому до конкретної людини або спільноти, що здатні ефективно їх виконувати. Це означає, що вищі інституції чи органи влади повинні втручатися лише тоді, коли нижчі рівні не в змозі самостійно впоратися з проблемами або коли їхні зусилля є недостатніми. Цей принцип спрямований на те, щоб зберегти автономію та свободу особистості й спільнот та запобігти надмірній централізації влади.

У контексті дослідження Нобелівських лауреатів, принцип субсидіарності підкреслює важливість інклюзивних інституцій, які надають можливості громадянам на місцевому рівні брати участь у політичних та економічних процесах. Інклюзивні інституції, що дозволяють громадам самостійно вирішувати свої проблеми та брати участь у розподілі ресурсів, сприяють загальному добробуту та забезпечують стабільний розвиток. Відповідно до цього принципу, інституції мають не тільки захищати права людей, але й забезпечувати їхню активну участь у спільному житті, що є основою для справедливого та гармонійного суспільства.

Цінність дослідження для людства

Цінність цього дослідження для людства також полягає в тому, що воно надає конкретні рекомендації для реформування екстрактивних інституцій і побудови інклюзивних систем. Лауреати пропонують не тільки теоретичну основу, але й практичні підходи до зміни інституцій, які можуть бути використані урядами і міжнародними організаціями. Їхня робота вже впливає на політичні рішення в багатьох країнах, оскільки вона надає інструменти для оцінки інституційних структур і допомагає зрозуміти, які зміни необхідні для забезпечення довготривалого економічного зростання.

Присудження Нобелівської премії з економіки саме за ці дослідження підтверджує їхню значущість не тільки для науки, але й для глобального розвитку. Дослідження Аджемоглу, Джонсона і Робінсона дає нове розуміння причин бідності та нерівності і пропонує рішення для створення справедливих інституцій, які можуть забезпечити процвітання для всіх членів суспільства.